Загалом міркування, що викладаються нижче, з’явилися 2011 р., початок якого був ознаменований черговою хвилею наступу влади на українські національні цінності й символи. Причому, говорячи початок року, маю на увазі не лише перші дні й тижні січня (позначені, нагадаю, пертурбацією в Інституті національної пам’яті, закриттям музею УНР та скасуванням указу В. Ющенка про присвоєння С. Бандері звання Героя України), але й буквально перші секунди року, що змусили багатьох зустріти його настання з відбитком глибокого подиву на обличчі. Справді, якщо перелічені заходи цілком відповідали владній політиці в царині ідентичності й, відтак, були передбачуваними, то те, що було вчинено під бій новорічних курантів із національним гімном, навіть готових до різних сюрпризів увело у ступор. Коли багатомільйонний народ, піднявши келихи перед голубими екранами й проспівавши два рядки гімну, звично завів був третій, із телевізора вже лунав приспів, що змусив всіх запнутися на півслові й заклякнути в німому отетерінні. Показово, що те безпардонне «скорочення» тексту гімну (яке інакше, ніж несосвітенним блюзнірством, назвати годі) удостоїлося тоді з боку влади лише одного побіжного коментаря. М. Хонда, начальник зі зв’язків із громадськістю КМДА, витримавши театральну паузу завдовжки 12 днів, простодушно зазначила (о, sancta simplicitas!), що вилучення двох рядків гімну «було пов’язано з умовами прямої трансляції святкових заходів у ефірі кількох телеканалів».
Певна річ, на тлі системних і повсюдних «покращень» та торішня новорічна оказія може здаватися безневинною витівкою, яку «бешкетникам» із рядів можновладців можна подарувати, спитавши натомість про щось серйозніше й більш нагальне. Втім, під ближчим та уважнішим поглядом ця нікчемна дурничка виявляється не такою вже й незначною. Й справа, либонь, не тільки в тому, що люди, які зневажливо ставляться до Державного гімну, ледве чи можуть принести країні щось доладне й путнє. Справа, власне, в самому месиджі — в тому неперебутньому сенсі, який заховує головний текст країни й який хотіли спотворити та/або приховати ініціатори згаданих маніпуляцій.
Як показали майже два роки, що минули від описаної події, серйозних спроб взятися за редакцію тексту П. Чубинського влада не здійснювала, а проте пропозиції переписати та/або вилучити деякі його рядки як вкидалися, так і надалі періодично вкидаються у суспільство з метою збурення громадської думки. Про справжнє ставлення влади до національного гімну можна судити за фактом нехтування річницею вірша, що серйозно не відзначатиметься на державному рівні. Власне, використовуючи ювілей як привід поговорити про текст (і передусім про перший рядок — «Ще не вмерла», спробуємо розібратися, чому ж «якісь слова» так муляють декому очі.
«НУ ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ, СЛОВА... СЛОВА ТА ГОЛОС — БІЛЬШ НІЧОГО...»
Національний гімн, беручи найзагальніше, власне, й є нічим іншим, як взятими нацією й промовленими у відповідний її настроєвості спосіб словами: «Ми — є!» Коли Л. Костенко виголосила сакраментальне «Нації не вмирають — спочатку їм відбирає мову», вона, певно, мала на думці те ж саме. Мова — це не лише своєрідна й оригінальна знаково-символічна система, а й (можливо, насамперед) мовлення, висловлення, говоріння. Перш ніж нація помирає, вона позбувається (права) голосу.
Говорити — від себе й за себе — може, за великим рахунком, лише особа, суб’єкт; в даному разі — колективна особа, нація. На противагу мовчазному (німому) об’єктові, котрий здатен лише наслухати та слухатися (підкорятися), суб’єкт рішуче стверджує себе через мовлення, заявляє про себе й оповідає свою (чудесну) історію, котра стає в один ряд з історіями інших суб’єктів. Легко побачити, що в такий спосіб акт говоріння виявляється ключовим у процесі націєтворення. Якщо доведеним вважається факт, що становлення нації є неможливим без постання національного міфу, то варто спитати: а чим є в істоті оцей останній, як не «розгорненим магічним іменем (словом)» (О. Лосєв), отже, історією спільноти, розказаною нею ж про себе? Сягаючи архетипічних глибин і концентруючи в символічному вигляді інформацію про певну націю, її появу та сенс існування, національний міф, утілений в тексті (або сукупності текстів), стає природним ґрунтом для формулювання ідеї нації.
Аналіз показує, що серед вказаної сукупності текстів (так званого національного метанаративу) важливе місце посідає текст національного гімну. Влучно написаний, він виявляється здатним переповісти в кількох рядках сакральну історію нації й відкрити для неї її майбутнє — те, що конче повинно відбутися з точки зору авторів гімну. Певна річ, у разі збігу постульованих в тексті тез із глибинними настановами й аспіраціями членів спільноти останні, співаючи славень, можуть переживати мало не релігійний (від religio — відновлюю зв’язок, возз’єднуюсь) досвід причетності до традиції та відчуття взаємної єдності, геніально передані Т. Шевченком: «Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, як їх почує!.. Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди!»
Упродовж ХІХ—ХХ стст. у ролі українського національного гімну використовувалося кілька пісень (серед іншого, «Заповіт» Т. Шевченка, «Не пора» й «Вічний революціонер» І. Франка тощо); проте, з огляду на бездержавність і загальне хистке становище українства, найбільшої символічної ваги набув вірш на слова П. Чубинського «Ще не вмерла України і слава, і воля», написаний восени 1862 року. Створений під впливом гімну Речі Посполитої, котрий починався рядком Jeszcze Polska nie zginкіa, воднораз він відсилав утаємничених до «Книги буття українського народу» (1845) М. Костомарова, сотий артикул якої постулював: «Лежить в могилі Україна, але не вмерла». Посутньо тим стверджувалося: хоча тепер існування країни не очевидне для зовнішнього спостереження (яке фіксує насамперед політичну активність), все-таки це є латентною фазою розвитку, а не смертю. Отже, щойно наспіє час, «встане Україна з своєї могили» (М. Костомаров) — і українці, поклавши заради свободи душу й тіло (П. Чубинський), засвідчать неперебутність «козацького роду». Зайве говорити, що за умов перманентного балансування на межі буття й небуття таке словесне ствердження власної екзистенції набрало сили справдешнього заклинання. Мовлячи в термінах міфології, колективний спів гімну — в різних середовищах і з різних нагод — дорівнював ритуальному видобуванню голосу й магічному промовлянню (примовлянню): «Ми є!», що, закорінене глибоко в підсвідомості українства, не раз виринало й відтворювало себе навіть в УРСР, коли вірш П. Чубинського був заборонений до виконання (зокрема, в сакраментальній поезії В. Симоненка «Народ мій є, народ мій завжди буде!») Результатом — і воднораз гідним освяченням даних слів — стала національно-визвольна боротьба українців у ХХ ст., що перевела висловлену в гімні готовність офірувати життям в площину практики (чину).
Беручи до уваги фундаментальність пов’язаності між наративом і нацією, яка його формулює, доводиться визнати, що через приховування й елімінацію справжнього сенсу національного гімну можна завдати нищівного удару й самій спільноті, яка в такий спосіб утратить зв’язок із символічними кодами, що надають осмисленості її буттю. Зрозуміло, що в разі тотальної підміни питомих цінностей спільнота неминуче впаде в довготривалу фрустрацію. «Той, хто втрачає історичні символи... — відзначає К. Юнг, — потрапляє в скрутне становище. Перед ним зяє ніщо, від якого він з острахом відвертається. Гірше того, вакуум заповнюється абсурдними політичними та соціальними ідеями, відмітну ознаку яких становить духовна спустошеність».
Утім, там, де ґвалтовно забрати голос (як це робилося за радянських часів) не випадає, можна піти манівцями: лагідно заколисати солоденькими співами й спідтишка скорегувати сенс мовленого — а отже, й самий спосіб мислення нації.
«ПРИСПЛЯТЬ, ЛУКАВІ, І В ОГНІ ЇЇ, ОКРАДЕНУЮ, ЗБУДЯТЬ...»
Які ж слова національного гімну найбільше дошкуляють новітнім критикам? Традиційно це перший та третій рядки поезії, яким закидається невідповідний сучасним умовам войовничий й песимістичний тон. Так, у словах «Ще не вмерла» критики добачають невиправдані мінорні нотки, що суперечать, на їхню думку, актуальному стану речей. Мовляв, за доби національних змагань наголошувати на ймовірних загрозах, напевне, було необхідно, одначе після проголошення незалежності подібне згущення фарб є анахронічним і навіть шкідливим для нації. З таких міркувань піддається обструкції й рядок, що віщує загин «воріженьків». Стверджується, що коли здобуттю незалежності хтось і колись, звісно, перешкоджав, то тепер в України немає жодного недруга, тож доцільно змінити настанову ворожості приязним ставленням до сусідів.
Важко не визнати, що за поверхового (себто абстрактного й відірваного від конкретики) погляду названа аргументація справляє враження слушної й логічної, а проте витримати перевірку загальновідомими фактами вона виявляється неспроможна. Факти засвідчують: міра піднесеності, оптимістичності й патетичності гімну не перебуває в прямому співвідношенні з мірою життєздатності нації. Наприклад, більш життєствердного гімну за славень СРСР варто ще пошукати, однак відвернути лиху годину імперії він не допоміг — як і не допомогла б жодна інша ода, надміру пафосна й брехлива. Втім, ситуація з гімном радянської України, який було написано акурат у тій стилістиці й котру омріяли згадані вище критики, виглядає у нашому випадку ще показовішою. Пригадаймо:
Живи, Україно, прекрасна і сильна,
В Радянськім Союзі ти щастя знайшла.
Між рівними рівна, між вільними вільна,
Під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла.
Видається, що за сучасного стану історичних досліджень нагадувати, наскільки реальність розбігалася з цитованими рядками, немає потреби. Ухвалений 1949 року — того самого, коли вперше побачив світ роман Дж. Оруела «1984», — текст П. Тичини став не тільки його ровесником у часі, а й братом по духу: за облудними мантрами про свободу та рівність, які нібито розцвіли на осонні свободи, маскувалася заглада — національно-культурне й фізичне винищення українства. Фактично, розповідаючи про благоденство, гімн Української РСР виконував снодійну функцію: присипав пильність та вводив в оману, на емоційному тлі якої — без жодного галасу та надзусиль — можна було назавжди зняти з порядку денного українське питання. Під цим кутом зору нинішні пропозиції замінити сумні рядки пафосними сентенціями виглядають підозріло й неоднозначно. Хіба насправді майбуття України убезпечене від колишніх загроз, ризиків та непевних моментів? Чи не стануть слова про розквітле життя прикриттям для поновного соціального й національного гноблення — отже, смерті?.. Відповідь очевидна: не убезпечене. Утім, справа не в тому, що не убезпечене «нині», «наразі», «на даний момент». Річ у принциповій неприпустимості «втечі від смерті»; принциповій неприпустимості боягузливого «відводу погляду від неуникного кінця буття-в-світі» (М. Гайдеґґер).
MEMENTO MORI
Наголошуючи на невідповідності патетичної настанови теперішньому — дійсно загрозливому для української екзистенції — станові, маємо бути свідомими того, що йдеться не про поточний момент (мовляв, зараз — «во время люте» — час для перейнятих захватом од «ще» не наступив, а проте по усуненню актуальних проблем можна буде серйозно замислитися про дифірамби). Найвища точка у розвитку (нації, цивілізації чи культури) є воднораз початком занепаду — першою точкою у спадній. Відтак, безтурботно спочити на лаврах — навіть і досягнувши якоїсь (неминуче відносної) рівноваги — значило б припуститися недозволеної помилки. Сила та геніальність «песимістичного» українського гімну, власне, й полягає в тому, що він дає змогу завсіди тримати на овиді (у полі зору) неуникненну смерть — і в такий спосіб бути осмислено й свідомо. Спонукають до розвитку й вдосконалення не заспокійливі та оманливі мантри, що спроможні лише приховати від нації сутність її існування, а тривка концентрація на скінченності (земного) життя, справжнього сенсу якому надає не що інше, як смерть.
Мартін Гайдеґґер, автор фундаментальної розвідки про підвалини екзистенції (див. його працю «Буття і час»), називає той стан, за якого єдино може бути віднайдена щонайсвоїша можливість бути (і то — бути свідомо), буттям — (у-керунку) — до — смерті. Власне, у межах екзистенційної інтерпретації вірш «Ще не вмерла», що упроваджує Україну в контекст потенційної неможливості бути, набуває, нарешті, того осмисленого звучання, яке спроможне, як видається, раз і назавжди зняти питання про доречність чи недоречність апеляцій до смерті в національному гімні. Дати розлогий екзистенційний аналіз поезії П. Чубинського в межах даного допису, звісно, не видається можливим, однак пунктирно вказати на два важливі моменти буде доречно.
Розглядаючи існування спільноти крізь призму її (тим)часовості, зазвичай виокремлюють три темпоральні модальності, що зумовлюють її настанову й орієнтацію відносно світу, — минуле, теперішнє й майбутнє. Вірш «Ще не вмерла», коли придивитися до його тексту, відбиває інтенційну спрямованість у майбуття, котра відштовхується від несприятливого сьогодення. Власне, пробуджуючись завдяки усвідомленню смертності до свідомої екзистенції, українство уможливлює своє воскресіння, метафорично поіменоване автором «усмішкою долі». Під цим кутом огляду вельми цікавим є спосіб, у який, згідно з пророцтвом, будуть усунені «воріженьки», себто завади на цьому шляху. Розв’язання, яке пропонує П. Чубинський («Згинуть... як роса на сонці»), помилково було би вважати лише за красиву метафору — радше вказівку на їхнє осяяння й внутрішнє перетворення силою сонця, що, за народним тлумаченням, символізує відродження.
