За сучасних умов ситуація в гуманітарній сфері склалася така, що, мабуть, науковцям буде непросто написати щось нове, порадувати чимось оригінальним. У цьому нескладно переконатися, заглянувши до переповненої скрині доробку наших попередників. Пропоную трохи попрацювати над цим...
У лихий період колоніального поневолення відомий громадський і науковий діяч Михайло Грушевський (1866 — 1934) рішуче виступив на захист української мови. Його праця «Про українську мову й українську справу» (1907), здавалося б, розставила всі крапки над і. Позаяк, читаючи її сьогодні, можна переплутати не те що рік — століття. Порушені істориком проблеми і тепер, у ХХІ столітті, залишилися майже непорушними. Прочитайте запропонований трактатик — самі переконаєтеся.
Головна теза М. Грушевського тверда як сталь: «...треба дорожити тою мовою, яку маємо... Пильнуймо своєї мови, поліпшуймо її...» (Великий українець. — К., 1992). Бо «Доки народ живе, живе і його мова». Далі констатація факту: «Всі вчаться своєї рідної мови, а наша біда така, що треба вчитися її більше, ніж кому іншому». Причини цього ось у чому: «Границя між своєю мовою й чужою затирається: рідко коли почує дитина, що великоруська (російська. — С. Х.) мова, якої вчать її у школі, — мова чужа (виділено нами. — С. Х.), інша від її рідної мови».
Сказав М. Грушевський і про наслідки вивчення українцями російської мови: «Елементи великоросійської мови випирають елементи українські, незвичайно збіднюють українську мову, і, нарешті, діло доходить навіть до повної утрати почуття мови...» Із цим погоджуються, зокрема, сучасні дослідники: «Введення двомовності... практично загрожує повному знищенню української мови, а також загрожує територіальній цілісності України» (Дяківський С. І., Попель А. М. Багатовікове нищення України. — Львів, 2012).
Згадані у праці «Про українську мову...» румунський та чеський досвіди вражають досі. Чеська національна упертість особливо показова. Адже чехи принаймні двічі примудрилися вичистити, себто, кажучи словами М. Грушевського, «знаціоналізувати свою мову». Високо оцінив націєтворчі здобутки чехів академік М. Жулинський: «Історична заслуга президента (Чехословаччини. — С. Х.) Масарика полягала в тому, що він виграв «рукописну війну» — домігся повного «владарювання» чеської мови в усіх сферах суспільного життя...» («День», № 125-126, 2012).
Українська ж толерантність довела лише до закам’янілості мовне питання. Справді, з обуренням писав М. Грушевський, «...що сказати про нас, коли глузуємо й відрікаємося чистісінького українського виразу тому тільки, що він для великоросійського вуха зазвучить дивно». І далі суворо зауважує: «Штучно, умисно збіднюємо природні багатства української мови, щоб не сказати чого незрозумілого для панків, яким властиво все українське стало чужим і незрозумілим».
А чи не актуально, шановні читачі, звучить і нині реляція столітньої давності за Грушевським: «Подивіться, як слабо розповсюджуються українські газети й журнали, всякі українські видання, які незвичайно малі круги української людності захоплюють, який незвичайно малий процент вводять вони в національну українську течію». Дати лад мовному питанню, гадаємо, здатні саме владні структури. Проте, з розпачем констатував майбутній очільник суверенної Української держави (до речі, українську мову проголосила державною в січні 1919 р. Директорія УНР), «не маємо українського міністерства просвіти чи якоїсь іншої інституції, яка могла б порішити... (вирішити мовне питання. — С. Х.)». Тож мовна самостійність залежить від твердості національно-державного суверенітету.
