У моїй пам’яті залишилась розповідь жінки, що дуже мучилась в останні години свого життя. І вийшло так, що сповідь слухала моя мама і я, підліток 12-ти років.
Це було приблизно в 1961 — 1962-му роках. Мама часто провідувала свою співробітницю, що важко хворіла. Була зима, телефонів не було, і мама взяла мене із собою, бо трохи боялась їхати ввечері після роботи у інший кінець міста.
Жінка дуже плакала й просила і Бога, і нас, і всіх людей простити їй страшний злочин, бо вона з двома старшими дітьми з’їла свою третю — найменшеньку — дитину.
Страшні муки совісті не давали їй померти. Вона хотіла трохи виговоритись, і ми її слухали, і плакали разом із нею.
Вона була із Сумської області, село я не запам’ятала. Мабуть, від того жаху, що почула. Чоловіка заарештували, вивезли до Сибіру. Залишилась сама з трьома дітьми. Голод був страшний, більшовики забрали все до зернини. Село вимерло, хати стояли пусткою. Навіть котів і собак уже поїли. Харчувалися кістками з «кінського» цвинтаря і мерзлою травою.
Але незабаром із Росії потяглися до села прибульці — хто пішки, хто на возі, — і почали заселяти пусті хати. Вони не помічали напівмертвих людей, більшовицька влада їм допомагала, і голоду вони не зазнали, а слова «голодні українці» були для них лайкою. Вони їздили по селу і вилами наколювали померлих людей та звозили їх на цвинтар.
Моя мама перелякано говорила до мене: «Забудь це, дитино, нікому не розказуй, бо і наша сім’я тоді загине в Сибіру».
Давно померла і моя мама. Я ніколи більше не чула від неї про ту співробітницю. Та й сама мама не знала до цього її минулого, страшної трагедії, яку вона пережила.
А люди, що селились у мертві села, не зазнали штучного Голодомору, тому й пам’яті історичної не мають.