Обіцяний на 21 грудня цього року кінець світу вже мало кого страшить, а художникам, наділеним бурхливою уявою й прагненням до оригінального самовираження, він навіяв чимало химерних і реалістичних образів. Нині в одеській галереї «Худ-Промо» експонується присвячена цій темі виставка — це оригінальний арт-проект консультанта галереї, керівника асоціації «Нове мистецтво» Михайла Рашковецького, якому він дав назву «А поки що — апокаліпсис».
Пояснюючи свій задум, мистецтвознавець заявив: «Криза стала звичною! Апокаліпсис увійшов у повсякдення. Усе це було б сумно, якби не мистецтво. Адже, як кажуть, життя коротке, а мистецтво вічне!» До речі, богослови вчать, що на апокаліпсис не слід дивитися песимістично, адже це не кінець, як прийнято думати, а одкровення глибинної таїни, відновлення всього сущого під час всесвітнього спасіння.
«Щоденники апокаліпсису» — це серія невеличких за розміром картин Аліни Гордієнко. Як стверджує художниця, вона прагнула кожен свій день уявити собі, як останній. Це змушувало відкинути все зайве й дріб’язкове, осягнути суть звичних явищ. Тож ці картини — досить суб’єктивне художнє самовираження, але воно розраховане на активне сприйняття, бо провокує свідомість глядача вступити в діалог з автором. Цікаво, що всі дні Аліни Гордієнко надзвичайно різні. Інколи це просто зворушливі замальовки із квітами, рибами чи ляльками, але найчастіше — спроба знайти символічне вираження нашого суперечливого сьогодення, яке буває і потворним і навіть карикатурним.
На щоденник, але зі сторінками великого масштабу, схожі й роботи Ігоря Гусєва з його циклу «Дванадцять хвилин уваги, викрадених у людства». На них зображено алегоричні образи та сучасних юнаків і дівчат, мізки яких закомплексовані на всіляких житейських забаганках. Чіткі графічні малюнки чорною фарбою на тлі алюмінієвої фольги підкреслюють холодність оточуючого світу. Роботи ці відверто публіцистичні й навіть плакатні, вони легко прочитуються. Щось схоже бачимо і на диптиху Сергія Бєлика, який зобразив двоє напіввіртуальних дверей. Багатоколірні двері з написом англійською «Вхід» обіцяють нібито якусь загадкову приємність, а суцільно чорні з позначкою «Вихід» лякають. На відміну від них, об’ємні світильники-страшилки Дмитра Дюльфана у вигляді схожої на дракончика фантастичної істоти («Мати чужого») та квадратного повного місяця викликають у всіх лише усмішку. Цікаво, що виготовлені вони за власною технологією з оплавленого різнокольорового поліетилену, змонтованого на металевих каркасах.
Підкресленою чи випадковою еклектичністю сучасного мистецтва сьогодні вже нікого не здивуєш, тож митці прагнуть винаходити не лише нові образотворчі стилі, а й використовувані техніки. Картина Лариси Звєздочотової «Біла вишивка», на якій зображено дівчинку з оленятком, на перший погляд сприймається як декоративне панно, які колись вишивали наші бабусі. Але це імітація вишивання і своєрідна пародія на колишні сентиментальні сюжети, бо тут замість ниток використані рельєфні пасти.
Досить вдало імітує мозаїчну кераміку живописець Анатолій Ганькевич. Це надає зображенню підкресленої монументальності. А ще художник любить шокувати глядача поєднанням на своїх панно непоєднуваного, різними вибуховими несподіванками. Так на картині «Дурість прекрасного» космічне довкілля опромінює своїм сліпучо-білим пір’ям фантастичний павич. На панно «Вибух супрематизму», що стало своєрідним символом цього вернісажу, можна бачити поєднання галактичного сяйва чи атомного вибуху з енергією й шаленством юні. Зображені на картині троє хлопчаків у карколомному польоті ніби линуть до сонця. І не страшить їх ні кінець супрематизму, від якого летять уламки авангардного мистецтва початку минулого століття, ні обіцяний кінець світу. Художники побачили його очима невиправних оптимістів — одеситів.
