Із Тарасом Прохаськом ми стрілися в Івано-Франківську — рідному місті письменника. Наше інтерв’ю починається з пошуку місця для бесіди. З паном Тарасом це завжди непросто... Сьогодні він майже категорично не хоче сидіти в кафе, тому шукаємо лавочку в тихому франківському дворику. Несміло запитую, чому сьогодні не кафе. Письменник відповідає, що він узагалі не любить давати інтерв’ю при людях, бо... встидається.
По дорозі до тихого двору пан Тарас почав розповідати, як недавно в травні на свій день народження перший зі своєї родини виконав такий собі чоловічий обов’язок — з’їздив на рідні місця свого дзядзі (діда) в Чехію. Історія з дзядзем-чехом просто книжкова...
— Якось так було, що досі ніхто не міг зібратися туди. Ми з братом теж дожили до понад сорок років, були всюди, а туди не добралися. Ось недавно я дозрів до того, аби побувати на рідній землі свого дзядзі. І там виявилися надзвичайно гарні місця, якось рідно. Це теж у Карпатах, у великій смузі Карпат.
Я собі тоді подумав, який то є парадокс... Моя бабця мала чоловіка, який потім загинув ще до народження дитини — мого тата, і вона так і не побачила рідних його місць. У них усе дуже швидко відбулося: любов, шлюб, зачаття дитини, смерть.
Коли ліквідували Чехословаччину 1938 року, одна частина Чешина перейшла до Польщі. І мій дід уже жив на території Польщі. Щоправда, через рік вони напали на поляків і вбили мого діда.
Дзядзьо за фахом був учителем польської мови та літератури. Його призначили вчителювати на Волинь. Поляки любили такі перестановки. Моя бабця теж була вчителька, і вона не могла знайти роботи в себе на Галичині, а на Волині їй запропонували. І вони, двоє вчителів з різних земель нової Польщі, опинилися у волинських лісах, в одній сільській школі. Нічого дивного нема, що вони полюбилися. Такі були обставини «ноєвого ковчегу». У вересні 1939-го сталася війна, діда мобілізували і одразу кинули на німецько-польський фронт. Там він і пропав.
Потім після війни бабцю з моїм татом вислали в Сибір, де вона зустріла свого другого чоловіка, який привіз її уже на свою малу батьківщину — у Делятин (коло Яремчі). Це такий парадокс долі, вона не попала на батьківщину свого першого чоловіка, натомість другий чоловік привіз її в Карпати. Краєвиди Чешина і Делятина — надзвичайно схожі. І я собі недавно подумав: як тяжко втекти від долі ландшафтів.
— Ваша бабця часто згадувала історію свого життя?
— Так. Вона розуміла, що в її житті сталася драма, але після Другої світової було таких історій на кожному кроці. Тому якогось особливого жалю за унікально нещасною власною долею в людей не було. У бабці теж.
У Сибіру вона провела шість років. Це не був концтабір, а спецпоселення, і рік — у тюрмі. Їй приписували зв’язки із підпіллям. Тут теж літературна історія... Мій дідо називався Роберт. Робертом також було псевдо одного з найважливіших командирів УПА на Галичині. Це був один із тих командирів, проти якого була велика спецоперація, як і проти Шухевича. Вона керувалася з Москви. І хтось сказав, що в моєї бабці був якийсь Роберт. І бабця попала в поле зору. А потім ще виявилося, що була в родині «буржуазія», мали пансіонати в Моршині.
Другий чоловік моєї бабці став для мене найголовнішим і найріднішим дідом. Ми страшно любили один одного. Він, якщо говорити патетично, блискуче виконав своє дідівське призначення. Він зробив для мене все, що може зробити дзядзьо.
— Чим він був таким особливим?
— Дзядзьо був гідним, вправним чоловіком. Я собі потім думав, що він дуже самовартісний, простий, разом з тим дуже інтелігентний, порядний, чесний, умів давати раду собі й тим людям, які були навколо нього. Він ніколи не говорив про гідність, але завжди давав зрозуміти, що через неї не можна переступати. Він був привітний до всіх, його всі любили, водночас був жвавим. Мав образ такого собі патріарха.
Дідо був дуже цікавим майстром, постійно думав, як би вдосконалити якісь речі. Придумав був драбину на горище, яка витягувалася через дріт...
— Вам передалася ця дзядзева майстерність?
— У мене зовсім інший підхід. У мене нема внутрішньої потреби робити щось нове. Я достатньо консервативний, аби просто використовувати старе. Ясно, що все, з чим я вмію поводитися, це від нього: сокира, молоток, кайло, коса, сапа, пила, драбина. Розуміння, як бити по-науковому молотком: як його тримати, як ним вдарити, а не просто ним товкти.
— Вас тягне побити молотком?
— Так. Я зауважив, що не люблю новацій. Мене не приваблюють нові двері чи нове підвіконня, чи воду провести до хати. У мене такого нема. Давню хату я називаю «розумною оселею», бо вона завжди вступає у діалог, завжди дає знати, коли треба щось підбити молотком, де забити цвях. Таким чином спілкування триває цілими днями. І мені це подобається.
— Вас не образило, коли недавно один регіонал сказав, що львівський діалект — це відрижка, а не українська мова? Ви теж часто вживаєте діалектні слова, ви вважаєте, що це не українська?
— В українській мові є багато потоків, які разом зливаються у мовне українське багатство. Я ніколи не вважав, що інші говори є гірші, ніж мої. Слобожанська говірка в мене ніколи не викликала якогось «га-га-га», так само і з поліськими говорами. Навпаки, вони розширюють амплітуду. Якщо подивитися варіантний ряд звучання букви «и» в різних регіонах, то вже можна побачити, яке є розмаїття її звучання.
Розумію, що є якась нормативна мова, так звана літературна, разом з тим вважаю, що діалекти тільки розширюють мову, а не забруднюють її.
Щодо образ і взагалі того, що говорять різні «спеціалісти». Я розумію ці образи, але я б не зважав на сенс того говоріння. Вони ж не є речниками іншої нації чи іншої мови.
Уже прийнято до них вживати слово «бандити», і воно ніби дещо проїлося, але ці люди справді є носіями бандитської культури, ментальності. І те, що вони говорять про мову, не має нічого спільного з філологією чи тим, що потрібно для країни.
— Кілька місяців тому ви казали, що люди почнуть масштабно протестувати тільки тоді, коли в них забиратимуть мову, а з інших причин — навряд. Так ось зараз у них забирають її, але масштабних акцій так і немає. Чому?
— Мене це також дуже дивує. Можливо, на Західній Україні нема такого збурення, бо тут мовна реальність насправді є іншою. Для нас це все-таки виглядає насправді таким повідомленням, що це відбувається десь. А для тих регіонів, де українська мова завжди зазнає утисків, не відбувається нічого дивного. Проте все одно виявилося, що мова цікавить надзвичайно багато людей і що це набагато складніша річ, ніж технологія успіху чи якийсь комфорт спілкування, це якась глибинніша річ.
Зараз настав такий критичний час, коли зрозуміло, що негігієнічність психіки, мислення в суспільстві досягла критичної маси. І люди через свою психологічну безграмотність не розуміють, що відбувається з ними і як це лікувати. Тому, звісно, люди не можуть дати собі раду, а про об’єднання між ними й мови не може бути
Але мене засмучує інше. Окрім цього закону, в останні роки українську мову ніхто не придушував, і саме за цей час дуже багато людей відходило від спілкування українською. І я собі не можу пояснити, чому в такій сприятливій атмосфері відбувається так багато ерозії української мови.
— Так, у ресторанах, кафе на Західній Україні слухають російський шансон чи попсу...
— Навіть у далеких горах відкрито вікно в старій гуцульській хаті, на вікні стоїть магнітофон, поряд гуцули косять полонину, і грає касета з такою музикою. І вони ж самі ту касету поставили. Тому, мені здається, що мова живе якимось своїм життям, а її носії — своїм. Проте найбільша проблема українців — в елементарній психічній гігієні чи чомусь такому. Це так, як зі здоров’ям. Скажімо, були такі часи, коли найбільше хвороб і смертей пов’язували з антисанітарією різного штибу. Але тої нечистості ніхто не бачив, бо, очевидно, щось було в головах у людей. Але потім зрозуміли, що треба більше слідкувати за гігієною. І зараз настав такий критичний час, коли зрозуміло, що негігієнічність психіки, мислення в суспільстві досягла критичної маси. І люди через свою психологічну безграмотність не розуміють, що відбувається з ними і як це лікувати. Тому, звісно, люди не можуть дати собі раду, а про об’єднання між ними й мови не може бути. Бо псих не може об’єднатися зі психом!
Тож питання мови напряму пов’язано з питанням гігієни в голові.
— Чи можете сказати про українців, що вони не дуже інтелектуально розвинені? Бо про інтелект нації завжди говорить її рівень життя...
— Зрозуміло, що будь-який народ, громада, суспільство має колективний час і колективний тренінг, постійний. Колектив, аби разом жити, повинен безкінечно вправлятися у тому ж колективі. Українці явно не мали можливості цього тренування. На мою думку, тут наклалися дві причини, які замкнулися одна в одній. З одного боку — пасивність і м’якість... Ну, тут є такий темперамент і нічого не зробиш. Це не є ні погано, ні добре. Просто це пояснює багато речей.
З другого боку — страшний гніт, який українці переживали. Той гніт, крім того, що заважав тренуванню, убив бажання кудись іти, щось робити, покращувати. Бо вже одна думка про якесь полегшення була на рівні з болем, краще гнути до землі спину, ніж раз запротестувати. Завжди думалося, аби не було гірше.
— Минуло понад два роки з моменту обіцянки Януковича «покращити життя вже сьогодні». Ви як громадянин відчули це «покращення»?
— Я відчуваю деякі покращення, але не пов’язую їх із Януковичем і його обіцянками. Покращення в тому, що деякі думки громадськості, ідеї про чистоту, психічне здоров’я посилюються. Наприклад, я бачу, що для молодих українців питання толерантності вже не є чимось абстрактним. Може, не так масштабно, але приходить, скажімо, не затовкти слабшого, а дати йому можливість жити.
В усьому іншому я розумію, що покращення бути не може...
— А до донецьких ви відчуваєте любов, нетерпимість чи, може, байдужість?
— Я не можу їх зрозуміти... Це якісь інші люди. Говорю про них загалом: поведінку, мислення, культуру... Я не маю до них ніякої симпатії, тому що не можу вступити з ними в якийсь нормальний контакт. Донецькі для мене — це як дуже незрозумілі іноземці. І звідси цілий спектр різних почуттів.
— Письменники в Україні за останні роки виступають такими собі експертами. Чи не лізуть, на вашу думку, письменники не в свою справу?
— Щодо критики письменників, які собі дозволяють висловлюватися щодо політичної ситуації, для мене пахне якимось феодалізмом. Бо нема розуміння, що письменник має право говорити те, що він думає. Він не може говорити стовідсоткової правди, чогось такого, що сподобалося б усім. Письменник є передусім людиною, яка висловлює свої думки, людиною, яка формулює думки, почуті навколо, створює речення, словосполучення. Тому письменники й мають право говорити уголос. Це такий суспільний договір віддавна. Людина не повинна слухати буквально те, що він каже, а користуватися резонансом письменника, бо він задає тон, як камертон. Людина повинна зрозуміти, що настройка себе можлива. Письменник тільки допомагає в цьому.
— Пишете зараз якусь книжку?
— Так. Дуже повільно. Не тому, що тяжко, а просто відпустив такі речі, як термін. Це має бути повість, укладена з оповідань, у властивому мені стилі. Це не є фікція, а щось біографічне, не вигадка.
— Вам знайоме таке відчуття, як лінь?
— Дуже. Це одна з таких речей, які мене дуже мучать.
— Що ви робите, коли лінуєтеся?
— Я тоді дуже багато всього роблю. Наприклад, кудись іду, купую молоко, потім те молоко пражу, варю суп. Тобто коли лінуюся, роблю дуже багато різної такої необов’язкової роботи. Це я роблю, щоб не мучитися від того, що не роблю того, що насправді необхідне, наприклад, писати.
