Протягом останніх місяців у вітчизняному інформаційному просторі дедалі частіше звучить тема повернення нашої держави в минуле. При цьому деякі експерти, вправно критикуючи нинішню владу за відверто радянський спосіб управління економікою, палко підтримують її наміри завершити реформування окремих секторів економіки тими ж засобами, якими свого часу їх було вкинуто у псевдоринкове середовище. Ті реформи чомусь охрестили ліберальними, хоча зі справжнім лібералізмом (зразка реформ Бальцеровича в Польщі чи Гавела в Чехії) вони не мали абсолютно нічого спільного. Нинішнє ж намагання влади «долібералізувати» все те, що не було «лібералізоване» протягом 1990-х, насамперед земельні ресурси, викликає справедливе занепокоєння переважної частини економістів і тверезо мислячих політиків.
У зв’язку з цим далеко не беззаперечною видається позиція відомого і поважаного економіста О. Пасхавера, висловлена ним у статті «...Нечесно впроваджувати ліберальні реформи? Або «чесно умити руки» і віддати їх кримінальному співтовариству» (газета «День», № 8—9 від 18—19 січня 2013 р.), яка, поряд з іншим, обѓрунтовує доцільність якнайшвидшого запровадження в Україні ринку землі, незважаючи на визнання автором того, що «земельна реформа буде схожа на «дику» приватизацію промисловості 1990-х». Більше того, автор, справедливо визнаючи, що «монополізація як антагоніст конкуренції пригноблює бізнес, знижує якість, гальмує оновлення, просто вбиває його», торкаючись проблем аграрної реформи, безапеляційно заявляє: «Звісно, буде й насильницька зміна власників, як у 90-х роках. Але в цілому, якби зараз провести земельну реформу, то на виході отримали б висококонцентроване сільське господарство. Адже переважна більшість нинішніх власників, я впевнений, продала б землю. АПК збільшив би обсяг виробництва продукції в кілька разів».
Цілковито поділяю думку про те, що «завершення» земельної реформи в Україні за тим сценарієм, який пропонує чинна влада, обов’язково призведе до неминучого продажу більшістю нинішніх власників своїх земельних ділянок (часто примусового) та формування висококонцентрованого сільського господарства (якщо так можна назвати концентрацію земельних ресурсів країни в руках обмеженої кількості наближених до влади олігархів). Але чи збільшить при цьому АПК обсяг виробництва продукції в кілька разів? Дуже сумнівно. Адже монополізація завжди супроводжується економічною деградацією.
Більше того, вітчизняне аграрне виробництво, яке сьогодні чомусь прийнято вважати ефективним, незважаючи на збільшення обсягів виробництва та експорту продукції, залишається хронічно дотаційним та витратним. Так, у бюджеті на 2013 рік на підтримку АПК передбачено 15,5 мільярда грн (3,8% видаткової частини і п’яте місце за обсягом видатків після фінансування пенсій, обслуговування державного боргу, витрат на освіту та утримання армії й більше, ніж видатки на МВС, будівництво автомобільних доріг і медицину)¹. Але це не заважає аграрному лобі вимагати перегляду держбюджету з метою отримання ще більших дотацій.
Водночас українське суспільство дедалі активніше залякують тим, що в разі збереження мораторію на продаж земель сільськогосподарські угіддя й надалі перерозподілятимуться тіньовим способом, а їх іллегальна концентрація продовжуватиметься. Квінтесенцією такої «страшилки» є резюме О. Пасхавера: «...перед нами знову стоїть одне й те саме завдання: або ліберальні реформи, або чесно умити руки й віддати ці реформи кримінальному співтовариству».
Дозволю собі не погодитися. Вибір сьогодні в іншому: або псевдоліберальні реформи і подальша монополізація аграрного ринку, або чесне визнання того, що хоча без ринку земель сільське господарство та сільські території України продовжуватимуть свою деградацію, проте запровадження цього ринку без попереднього створення необхідних інституційних передумов призведе до ще більш згубних наслідків.
Чому псевдоліберальні реформи 1990-х обернулися затяжною економічною кризою, наслідки якої до цього часу визначають тенденції функціонування вітчизняних ринків та низьку ефективність української економіки? Саме тому, що тогочасні реформатори абсолютно не враховували існуючої специфіки інституційного середовища. Вони не мали часу та бажання опановувати всіх нюансів теорії ринкової економіки, а тому були свято переконані, що достатньо лише провести швидку приватизацію та лібералізувати ціни, як «усе стане на свої місця». Їм і на думку не могло спасти, що інститути, сформовані для обслуговування адміністративно-планової економіки, виявляться абсолютно не придатними для забезпечення ефективного функціонування ринків. Як наслідок — замість дбайливого господаря-власника ми отримали фактичну приватизацію держави, її майна та ресурсів «червоним директоратом», укупі з партноменклатурою та криміналом. Мільйони безправних псевдовласників, з числа акціонерів та пайовиків, були при цьому приречені на злидні та животіння, а значна їх частина — викинута на примусові заробітки за кордон. В Україні утвердилася кланово-олігархічна модель господарювання, яка за своєю ефективністю поступалася навіть адміністративно-плановій. Внаслідок цього країна втратила майже п’ять мільйонів своїх громадян, з карти зникли сотні сільських населених пунктів.
І сьогодні нам пропонується аналогічний сценарій щодо запровадження ринку земель. Складається таке враження, що історія українців, як завжди, нічому не вчить. Ми знову готові ставати на ті ж самі «граблі», йдучи на чергові необдумані та ризиковані соціальні експерименти, які загрожують мільйонам наших співвітчизників залишитися без елементарних засобів до існування. Адже агрохолдинги, які після «завершення» земельної реформи стануть повноправними власниками майже всіх сільськогосподарських угідь держави, володіючи монопольним становищем на ринку, не будуть розмінюватися на такі «дрібниці», як соціальний захист селян, розвиток інфраструктури сільських територій, охорона довкілля та інший «непотріб». Як показує досвід, їм потрібен негайний прибуток — тут і зараз. І якщо сьогодні свавілля агролатифундистів хоч якось обмежується необхідністю так чи інакше домовлятися з формальними власниками паїв та місцевою владою, то після «дикої приватизації за прикладом 90-х» українське село має всі шанси стати цілковитим заручником новітніх феодалів. За своїм цинізмом така система земельної власності може перевершити навіть колгоспно-радгоспний лад.
У цьому разі слід визнати, що нинішня тіньова концентрація земельних ресурсів видається більш прийнятною, ніж пропонована легалізація латифундій у сільському господарстві (нехай читача не вводять в оману обіцянки можновладців не допускати юридичних осіб до купівлі земель сільськогосподарського призначення).
Так само, як свого часу колгоспи виявилися значно ефективнішими за агроформування, що виникли на їхньому місці після завершення «першого етапу» аграрної реформи, проведеного за допомогою примусового паювання власності, так само і нинішні агрохолдинги можуть здатися «соціальними благодійниками» на тлі тих агролатифундій, які будуть сформовані на їхньому місці після поспішного «завершення» земельної реформи. Більше того, будучи сконцентрованим у руках агромонополістів, сільське господарство України швидко втратить свою інвестиційну привабливість через тотальну деградацію інфраструктури, зниження якості ѓрунтів та людського капіталу, посилення сировинної спеціалізації, збільшення трудо- та енергоємності.
Таким чином, пропонований владою алгоритм негайного запровадження в Україні ринку земель є нічим іншим, як черговим масштабним соціальним експериментом. Він, скоріше за все, спричинить суттєве загострення соціальних та економічних проблем вітчизняного села, стрімке збідніння та люмпенізацію його мешканців.
Водночас не можна зберігати ілюзій і щодо того, що нинішні проблеми можна успішно вирішити без запровадження в нашій державі дієвого земельного ринку. Однак формування цього ринку має відбуватися поетапно, на основі створення необхідних інституційних передумов для його повноцінного функціонування.
Перший етап запровадження такого ринку — надання права купівлі земель сільськогосподарського призначення органам місцевого самоврядування та державі може бути започатковане лише після проведення в Україні адміністративної та бюджетної реформ, які створять передумови для забезпечення реальної фінансової самостійності сільських територіальних громад і достатньої адміністративної спроможності їхніх самоврядних органів.
Другий етап — залучення фермерів та фізичних осіб до процесів купівлі-продажу, однак з обов’язковим обмеженням розмірів землеволодінь середньоєвропейськими 20—30 га на особу, не може бути розпочато до формування повноцінного земельного кадастру, остаточного розмежування земель комунальної та державної власності, а головне — без завершення процесу акумулювання в руках сільських територіальних громад угідь, які їх нинішні власники не можуть чи не хочуть обробляти належним чином.
І лише після того, як в Україні буде сформовано основи конкурентного аграрного ринку та зведено до мінімуму рівень монополізації сільського господарства, можна буде вести мову про завершення земельної реформи шляхом запровадження вільного обігу земель.
¹ Газета «День». — 2012. — № 227. — С. 7.
