Вечір п’ятниці — це завжди час відпочинку, навіть для тих, хто не належить до «офісного планктону». Це — час розваг і галасливих компаній, спільного перегляду футболу в улюбленому пабі або святкування всіляких приємних подій. А ще, виявляється, це час для стереотипів.
В одному київському пабі компанія хлопців років під тридцять шумно святкує власну спортивну перемогу. В закладі грає жива музика в стилі російського року. В перерві між музичними сетами з’являється ведучий вечора, який вирішує додати трохи конкурсів до святкування молодиків-спортсменів. Хлопець прямує з надувними кульками до їхнього столика й запитує російською: «Знаете ли вы, кто первый висадился на Луне»? Хтось із залу викрикує прізвище Гагаріна — перший ляп. Після кількох невдалих спроб ведучий вирішує дати підказку, мовляв, прізвище цього космонавта — Армстронг. Один зі спортсменів вигукує: «Луї Армстронг», і після декількох усмішок із попередньої репліки хтось у пабі таки згадує Ніла Армстронга. Ведучий полегшено зітхає і говорить все тою ж «общепонятной»: «Правильно. Но мы не любим американцев, поэтому на шариках, которые я вам раздам, будем рисовать Луну, космонавта в скафандре и серп и молот. Кто быстрее нарисует...» Німа сцена.
Далі я вже не слухала. Ми не любимо американців? Серп і молот? Чи варто говорити, що ведучий, якщо й народився в Радянському Союзі, то застав хіба його останні передсмертні подихи? Чи варто говорити, що ніхто зі спортсменів не висловив невдоволення, а навпаки — всі розібрали маркери і швиденько взялися виконувати завдання? Цей паб нібито перенісся у часі, а вся його атмосфера, музика, мова, люди були неспростовними доказами цього. Тільки плазмові телевізори і чеське пиво нагадували, що я знаходжуся не в СРСР, а в «незалежній» Україні. Чому ж молодь з такою легкістю взялася малювати символ тоталітаризму? Звідки бере свій початок нелюбов до американців, уособлення «загниваючого Заходу»? Чи не від стереотипів?
Звісно, легше говорити завченими фразами, ніж застосувати аналітичне мислення. Є такий психологічний тест. Респонденту пропонують назвати фруктове дерево, частину обличчя й видатного російського поета. Більшість людей відповідає: «Яблуня, ніс, Пушкін». Особливо в останній відповіді виявляється вся стереотипність мислення. Ми повторюємо те, що колись почули, що нам вміло нав’язали. І саме тому на питання ведучого першою була відповідь: «Юрій Гагарін» — бо це те, що на слуху, це «наше». Як сказав мені в одному інтерв’ю журналіст Андрій Куликов, «російська інформаційна продукція більш небезпечна — вона показує майже таких людей, як ми, тому і впливати на респондента може більше, ніж, скажімо, американська з таким же сюжетом. Українська аудиторія швидше асоціюватиме себе з росіянами, ніж з американцями чи навіть поляками».
У полоні стереотипів ми граємо у «вірю — не вірю». Є така картярська гра, коли один гравець викладає закриті карти і запевняє іншого, що це, скажімо, дві дев’ятки чи три тузи. Інший же, за правилами гри, має відповісти «вірю» або «не вірю». Так і в нашому житті. Українському інформаційному споживачеві підсувають різноманітні факти, і набагато легше оцінювати їх методом «вірю — не вірю», ніж проаналізувати і задуматися. Чому це ми маємо не любити американців? Тому, що в них є своя мрія, а для українців слово «мрія» в контексті недавніх політичних подій набуло негативних конотацій? Століттями нас вчили, що Захід — це ворог, а Україна — це Малоросія. І навіть тоді, коли з’явилася контраргументація, стереотип залишився.
Вірити чи не вірити можна в Бога. Але коли справа стосується історії, а особливо нашої власної історії, варто замислитися і проаналізувати: чи справді продукт, який нам підсувають, без інформаційних ГМО?
