Начебто тільки вчора з Олегом Слєпцовим ми разом працювали у науковому відділенні Київського ЗНДІЕП (Київський зональний НДІ експериментального проектування житлових та громадських споруд. — З.Ч.). А насправді минуло років із тридцять. Крім нашої спільної роботи аспіранта-архітектора і мистецтвознавця — початківців в науці, добре запам’яталися зворушливі концерти київських бардів у клубі заводу «Арсенал» на старому Печерську у 1980-х, що бентежили наші молоді серця, в яких щоразу брав участь і Олег — як композитор і виконавець власних пісень. Ми незмінно насолоджувалися його співом, пишаючись причетністю до нього, завдяки спільним інститутським «корінням».
Наші професійні шляхи розійшлися ще за радянських часів, і на відкритті ювілейного вернісажу Олега, слухаючи схвальні, переконана щирі виступи і привітання до нього високоповажних представників архітектурної еліти України, я ніби знайомилася з ним наново.
Досягнення Олега Семеновича Слєпцова в справі його життя за останні 30 років дійсно справляють сильне враження і не можуть не захоплювати: в широких колах колег він відомий як провідний спеціаліст у галузі архітектури, вчений, практик, педагог. Основними напрямами його практичної діяльності та досліджень (а він є автором 100 наукових праць, зокрема семи монографій) є великомасштабні містобудівні комплекси, архітектура житлових і громадських будівель, сакральна архітектура, винахідництво. Доктор архітектури, професор, заслужений архітектор України, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, дійсний член Української академії архітектури, іноземний член Російської академії архітектури і будівельних наук (цей перелік звань і заслуг можна нескінченно продовжувати) О.С. Слєпцов сьогодні завідує кафедрою Основ архітектури і архітектурного проектування Київського національного університету будівництва і архітектури, а також очолює на посаді творчого керівника науково-проектне архітектурне бюро «ЛІЦЕНЗіАРХ», колектив якого є по-суті його другою родиною.
Чудово, що в експозиції ювілейної виставки в «Хлібні» Слєпцов презентує свої найкращі архітектурні проекти споруд житлово-громадського призначення і сакрального характеру останніх років (усього їх 300 в творчому надбанні автора), які чи вже здійснено, чи тільки розпочато будувати в Києві та області, зокрема м. Славутичі, м. Вишневому, а також в Тернополі, Луганську, на Харківщині тощо. Проте особисто приголомшує конкурсний проект, який Олег 2004 року виграв в чесному «турнірі» зодчих, на проектування Резиденції Kempinski Palm Jumeirah в Дубаї в ОАЕ, який аж ніяк не залишився на папері, а від 2007 по 2012 роки його було реалізовано на практиці, і, що важливо, будівництво відбувалося під безпосереднім наглядом творця з України цієї вражаючої своєю грандіозністю споруди. Вважаю, це не тільки блискуча перемога київського архітектора Олега Слєпцова, а й усієї української архітектурної школи!
Не дивлячись на, здавалося б, всепоглинаючу титанічну працю в архітектурному проектуванні, Слєпцов не зрадив захопленню музикою і продовжує нею «дихати» і у 2000-х роках: як автор і виконавець власних музикальних творів, він випустив збірку пісень, кілька музичних альбомів і відеокліпи. Більше того, як композитор та виконавець він став лауреатом Міжнародного музичного фестивалю «Шлягер року» (2004, 2005, 2006), а 2006 року навіть відбулися його сольні концерти у супроводі камерного естрадно-симфонічного оркестру. Ось такий надзвичайний — насправді «ренесансний» розмах здібностей і широта творчих можливостей, з якими я, чесно кажучи, зустрічаюся вперше. Та це ще не все: Олег Слєпцов має ще одне досить серйозне захоплення: він марить таємничим світом високого мистецтва гобелена, в чому переконує експозиція виставки в «Хлібні».
Архітектурна тема неодмінно виступає його музою в монументальних за своїм масштабом і звучанням гобеленах. Адже, погодьтеся, ніщо так не нагадує про історичне минуле нації, як архітектурні творіння минулих епох і стилів, котрі виникають у гобеленах Олега Слєпцова подібно до чарівних відлунків далекого гармонійного світу, оповитого таємничим і меланхолійним серпанком.
Художник багато мандрує Україною, шукаючи натуру, яка його надихає: зодчеству і природі він завдячує своїм естетичним одкровенням і почуттям. У цьому митець наслідує свого видатного вчителя — неперевершеного київського архітектора-графіка, що віртуозно володів пейзажним жанром, — Юрія Химича, який залишив нам «золотий розсип» графічних шедеврів із краєвидами храмової та міської архітектури України, створений в його авторській мішаній техніці гуаші й темпери.
Деякі графічні аркуші Слєпцова-мандрівника справді свідчать про опосередкований вплив шанованого наставника, з яким учень неодноразово подорожував і малював пліч-о-пліч. Але на відміну від станкової графіки Химича стоси малюнків, етюдів, пастелей, полотен олією Слєпцова згодом певним чином трансформуються і перетворюються на мінливі «портрети вічності» в гладкому тканні.
Архітектор, вчений, музикант, композитор, художник Олег Слєпцов, безперечно, вражає амплітудою своїх інтересів і талантів, масштабом та інтенсивністю праці. Проте, впевнена, це не тільки його заслуга: на повну силу працюють і гени. Дослідивши свій родовід до 18 століття, Олег з’ясував, що всі його попередники з покоління в покоління малювали і співали. Ще «розкопав» архівні документи, які свідчать про домінуючу в роду лінію священнослужителів: Слєпцову принаймні стало відомо про п’ятьох прапрадідів-священників. Але головний вплив на формування його світовідчуття і світогляду, безсумнівно, зробили батьки Олега — Семен Григорович Слєпцов, який був військовим, та Ірена Станіславівна, бібліотекар з 60-річним стажем — мама, яка присвятила гармонійному розвою усіх багатьох талантів сина все своє життя, отримавши в нагороду вражаючі результати, в чому переконує хоча б ця думка її улюбленця. «Можливо, від того, що мені в житті частіше доводилося дивуватися, ніж сумніватися, мій спосіб життя — це гармонія архітектури, музики, живопису, гобеленів, наукових досліджень, книжок, в яких узагальнено мій досвід і бажання передати учням свої знання, любов і оптимістичне ставлення до професії. Напевно, це і є щастя творчості», — розмірковує Олег Слєпцов. І він, безперечно, має рацію. Хоча таке щастя дається лише обранцям.
