Увечері 4 березня 1987 року я надрукував на машинці «Оптима» під копірку 10 листівок на жовтуватому тонкому папері, котрого в нашому домі було багато, — мама працювала в газеті. Жили ми в Дніпропетровську, який, незважаючи на розквіт перебудови, являв собою зразковий комуністичний заповідник.
Тексту вже не пам’ятаю, але загальний зміст полягав у тому, що сьогодні річниця смерті кривавого тирана, котрий знищив мільйони людей і таборах.
5 числа, близько сьомої ранку, холодіючи від власної сміливості, я вийшов із дому.
Сталін у радянський період мого життя був присутній хоча й на периферії буднів, але постійно. Батьки слухали «Свободу» та «Голос Америки», де про нього багато розказували, приносили «Один день Івана Денисовича» видання 1963 року (каюся, так і не прочитав). Майже всі 1970-і кидалася в очі стала мода: маленькі портрети генералісимуса на склі автомобілів, переважно вантажівок — парадні фото, інколи чорно-білі, інколи підфарбовані від руки — такий собі тоталітарний кітч. Звідкіля взялося захоплення — можна лише гадати. Скоріше за все, то була фронда, що походила ще з хрущовських часів, — демонструвати напівзабороненого вождя. Принаймні мати кілька разів приносила з редакції списки творів, які партійні цензори рекомендували не згадувати в пресі, — в кожному випадку називалася конкретна причина заборони, «культ особи», зокрема.
Для мене Сталін теж був пов’язаний із певною опозиційністю, але з другого боку: на присвячених йому сторінках у підручниках історії всюдисущий залізобетонний оптимізм поступався більш-менш правдивим інтонаціям. Я ходив у нашу шкільну бібліотеку, брав том Великої радянської енциклопедії з чималою статтею про Сталіна. Про репресії там теж ішлося доволі детально. Бібліотекарка була худорлявою жінкою східної зовнішності з суворим характером. Учні її не любили. Одного разу, коли я прийшов по своє улюблене чтиво, вона сказала:
— Цього року святкують сторіччя від дня народження Сталіна, а тут його критикують, тому я цю книжку тобі не дам.
Наступного дня я опинився в бібліотеці з нагальною потребою почитати про стегозаврів, котрі мешкали в тому-таки томі. Почитав.
На той час наша вчителька історії на прізвисько Дюймовочка побудувала урок, присвячений 1930-м, так, що на розмову про репресії просто не вистачило часу. Але я все одно підійшов після дзвінка й поставив їй кілька запитань. Вона підтвердила написане в книжках.
Зрештою самих лише книжок мені стало мало.
Першу листівку, озираючись навсібіч, я приклеїв у телефонній будці біля кінотеатру «Жовтень» у центрі міста. Потім — ще десь, а потім — кілька в Гірничому інституті, де я тоді вчився, — зокрема на інститутській дошці об’яв. Повернувся додому. Поснідав. Десь близько 9-ї пішов на заняття. Жодної листівки не знайшов, усі позривали.
То вже не мало жодного значення. Я зробив що зробив, хай би як смішно воно виглядало.
Із того моменту Сталін почав зникати з мого життя — разом із країною, яка то явно, то потай обожнювала його майже весь час свого існування.
Потім відбулося багато різного, але головне — Сталін помер.
Він мертвий. Цілковито.
