8 березня в Україні сьогодні є не тільки «святом весни і кохання», а й днем боротьби жінок за свої права. Інакше кажучи, цьому дневі почав повертатися його первинний бойовий дух, який закладали в нього соціалістки-феміністки початку ХХ століття. І це, як на мене, добре — хтось дарує квіти коханій, хтось разом із нею маніфестує на підтримку жіночого рівноправ’я, хтось просто бере на себе домашні клопоти, даючи змогу дружині відвести дух. Свобода вибору — велика справа, без якої неможливе справді вільне й відповідальне суспільство.
От тільки сучасні феміністки виходять на вулиці під такими гаслами і з такими ідеологічними настановами, які, по-перше, здатні дискредитувати вітчизняний фемінізм усерйоз і надовго; по-друге, усвідомлено чи ні, але вони прагнуть повторення пройденого, тобто до повторного занурення України у потворну дійсність лівацько-революціонарістичного шаленства; по-третє, вони ведуть відверто нечесну політичну гру.
Але про все по черзі.
«Останнім часом усе частіше чуємо, наскільки важливим для нашого суспільства є відновлення «традиційних українських цінностей». Проте, що це за цінності й для чого їх пропонують «відновлювати»? 2012 рік запам’ятався численними мракобісними законами: заборона абортів, криміналізація так званої пропаганди гомосексуалізму, обмеження репродуктивних прав жінок — це лише кілька прикладів дискримінаційних законодавчих ініціатив, що виправдовуються «традиціями», неначе ті позначають тільки відвічне й універсальне добро. При цьому забувається про традиції експлуатації жінок (адже «справжнє» місце жінки — на кухні з дітьми), а також домашнього та статевого насильства, яке є щоденною реальністю мільйонів жінок в Україні й яке виправдовується «природним та одвічним порядком речей». За допомогою звернення до міфологічних «українських традицій» дітям у школах накидають патріархальні, сексистські, ксенофобні погляди. Існування патріархату, жінконенависництва, ксенофобії є прийнятним — на нього просто заплющують очі. Поодинокі випадки, коли фізичне та статеве насильство набуває медійного розголосу, означуються за патріархальною традицією як вина самої потерпілої. Ми говоримо: «Досить!» Досить замовчувати реальність нерівності та пригноблення, в якій живуть мільйони жінок, і прикривати їх історичними маніпуляціями. Марш 8 березня має на меті викрити ксенофобію та насильство, які ховаються за маскою «традицій», закликати до емансипації суспільства та міжнародної феміністичної солідарності».
Ось так закликала вийти 8 березня на Софійську площу в Києві організація «Феміністична Офензива».
Якийсь десяток речень, а скільки плутанини, пересмикувань і відвертої брехні. Почнімо з криміналізації «пропаганди гомосексуалізму»: за прийняття за основу проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір) (№8711) проголосувало 289 депутатів (точніше, депутатських карток); у повному складі його підтримали фракції Компартії, Народної партії, «Реформи заради майбутнього», майже вся фракція Партії регіонів (за винятком восьми депутатів), половина позафракційних і зо два десятки опозиціонерів. Виходить, що найбільшими прихильниками українських традицій є комуністи, регіонали, «орли» Литвина та дезертири з опозиції...
Постає закономірне запитання: що це? Кричуще незнання вітчизняних реалій чи небажання прямо назвати партію влади як головного гравця на полі утиску сексуальних меншин, перевівши стрілки на «українські традиції»? І як бути з цими «міфологічними традиціями», якщо в Україні загальне виборче право для жінок було затверджене на конституційному рівні раніше, ніж у більшості європейських держав, Центральною Радою, яка спиралася саме на ці традиції, й скасоване більшовиками, які відкидали й руйнували всі традиції? І як бути з тим, що реальністю це право стало тільки 1990 року, саме коли українські традиції почали відроджуватися? Нарешті, в один голос усі європейські та східні мандрівники в часи козацької України відзначали, що жінки в ній мають значно більше свободи, ніж у сусідніх країнах. Більше того, це закріпила й українська мова. «Одружитися з...» — зворот, який рівною мірою стосується як чоловіків, так і жінок (порівняй російське «Жениться на...» — і «Выйти замуж за...»). І чи не написана Олесем Бузиною фраза: «За допомогою звернення до міфологічних «українських традицій» дітям у школах накидають патріархальні, сексистські, ксенофобні погляди»?
Ба більше, на мітингу 8 березня коїлися взагалі дуже цікаві речі (знову цитую сайт «Офензиви»): «Феміністки у своїх промовах говорили про те, що дарма традиції подаються як щось безумовно позитивне, бо частиною української традиції також було кріпацтво, побиття жінок, антисемітизм... Транспаранти на марші проголошували: «Реформи — не жіноча справа, жіноча справа — революція!», «Традиція — міф, сексизм — реальність!», «Свобода неможлива без фемінізму», «Традиції консервують, фемінізм емансипує!», «Законодавча гомофобія — державне насильство», «Рівну зарплату за рівну працю, замість букетів та декларацій!» та ін.
Знову пересмикування, дурниці та брехня. Коли це кріпацтво було пов’язане з українськими традиціями? Хто його запровадив на українських землях, де до цього його не існувало? Не буду посилатися на українських авторів — 1868 рік, О.К.Толстой, віршована політична сатира «История государства Российского от Гостомысла до Тимашева»; коли автор доходить до діянь Катерини ІІ, то пише: «...И тотчас прикрепила украинцев к земле». Чи це теж «патріархатні» вигадки? Ну, а «український антисемітизм»... Цікаво, чому в такому разі впродовж півтисячі років євреї охоче селилися саме на українських землях? Так, було різне у цьому співжитті, але «межу осілості» та неофіційну «процентну норму» для євреїв у Росії/СРСР запроваджували зовсім не українці. І взагалі: як зауважив мудрий Йосиф Зісельс у розмові з автором цих рядків, антисемітизм був внутрішнім кодом усієї християнської культури на певних етапах її історичного розвитку. От тільки боротися з цим можна так, як це робили більшовики, — висаджуючи церкви у повітря і насаджуючи атеїзм, закономірним наслідком чого став і державний, і плебейський радянський антисемітизм, або так, скажімо, як Папа Іван Павло ІІ, ѓрунтовно і спокійно перекодовуючи християнську традицію...
Отже, переходимо до проблеми традицій як таких, яким ультрафеміністки протиставляють «емансипацію». Таке в нас уже було. «Традиція підрізації», яку оспівав Павло Тичина у вірші «Партія веде», призвела до соціальної та національної катастрофи, відлуння якої відчутне до сьогодні. Це на Заході люди, які не мали досвіду життя за умов комуністичного тоталітаризму і досі бачать світ через «червоні» окуляри, можуть вважати нищення традицій чимось позитивним. У нас же тільки невігласи чи провокатори можуть закликати до цього. Адже нищення традицій (серед яких справді трапляються не найкращі) врешті призводить до набагато більшого насильства, несправедливості й, між іншим, гендерної нерівності, ніж до цього. Невже ж історія нічого не вчить: «Отречемся от старого мира, Отряхнем его прах с наших ног!» — радісно співали молоді революціонери-підпільники у царській Росії. Через кілька десятиліть ті з них, хто уцілів, за рідкісними винятками, були або розстріляні, або відправлені на вірну смерть до ГУЛАГу (разом із гомосексуалістами та жінками, які посміли зробити аборти) владою тієї омріяної ними держави-без-церкви-і-традицій, яку вони самі ж побудували...
А що робити з традиціями наукового пошуку, які жодна влада так і не змогла в Україні викорінити?
Ще більш ідіотичне гасло: «Капитализму — бой, гомофобию — долой!» Он в нинішньому Ірані гомосексуалістів вішають публічно на підйомних кранах, а хіба це капіталістична країна? Це була капіталістична країна за шаха, потім борці з капіталізмом скинули шаха (до речі, комуністи й ісламісти разом), а в результаті отримали те, що є... І сталінський, і гітлерівський соціалізми гомосексуалістів знищували, у нинішній, нехай і слабокапіталістичній Україні, вони мають незрівнянно більші права й свободи, ніж у СРСР.
На сайті «Офензиви» є фото великого транспаранта, який несли учасниці мітингу та маршу 8 березня: «Особисте — це політичне». Можна сказати, що вони цим власноруч розписалися в тоталітарному характері своєї ідеології. Так, я знаю, що подібне гасло вигадане феміністичними рухами Західної Європи, але від цього воно не втрачає свого глибоко тоталітарного характеру. Найповніше в ХХ столітті ця ідеологема була втілена в життя у нацистській Німеччині та сталінському СРСР. Життя кожного там належало великому фюрерові чи не менш великому вождеві, а сексуальні стосунки з «ворогом народу» чи «ворогом нації» каралися щонайменше концтабором. Слабким відлунням цього стала заохочувана в брежнєвську добу практика скарг дружин на реальні чи уявні гріхи чоловіків до парткому і профкому...
І взагалі: на принципі автономії приватної сфери була побудована та Європа, яка стала рушієм цивілізаційного розвитку останнього півтисячоліття, та Європа, яка створила підѓрунтя сучасного світу з його людськими правами та свободами. Які наслідки може мати відмова від цього принципу? Дослід уже проведений у першій половині ХХ століття, невже він нічого не навчив?
Звісно, мені можуть сказати, що я невірно зрозумів це гасло, що його адепти мають добрі наміри й благородні цілі, але ж... Що там писала з цього приводу Леся Українка, до пам’ятника якій «Феміністична Офензива» поклала квіти й яку прагне взяти собі в союзниці? «Кажуть, весь поміст у пеклі з добрих замірів зложився», — чи не так?
Й останнє. Уся та публіка, яка брала участь в акції 8 березня, маніфестує себе чи як просто ліва, чи як ліво-ліберальна, чи як ліворадикальна. Насправді ж вона тільки прикидається «лівою», а дотримується зовсім інших поглядів (чи взагалі їх не має, а лише прокламує щось, аби заробити західні гранти). Бо справжні ліві ставили б на одне з чільних місць подолання Україною проблеми (в тому числі й у сфері емансипації жінок) колоніальної спадщини та впливу неоколоніалізму й інформаційного імперіалізму. Я навмисно навів такі розлогі цитати з сайта «Офензиви», щоби читачі самі пересвідчилися: нічого схожого там немає, натомість є вислови, які цілком могли б бути продуктами високоінтелектуальної творчості Дмитра Т. чи Вадима К. (гадаю, читачеві «Дня» не треба розшифровувати ці скорочення). Отож і виникають у зв’язку з ультрафеміністичною маніфестацією цікаві запитання...
А тим часом реальні проблеми українських жінок (деякі з них були-таки названі під час маніфестації) від того, що ними опікуються подібні особи, стають ще більш далекими від суспільного розуміння і розв’язання.
P.S. З якогось дива ультрафеміністки забули згадати ще один транспарант, який фігурував на маніфестації: «Убей в себе государство». Громадяни України, до яких звернено цей заклик, можуть убити в собі тільки Українську державу. Запитання: це просто несусвітня дурість чи щось інше? І яке відношення таке гасло має до захисту жіночих прав?
