Ми часто хочемо отримувати, не беручи на себе відповідальності — щось за ніщо. Постмодерна людина стає шукачем магії. Ми хочемо магічно вибирати, але не брати відповідальності на себе.
Єпископ Борис ГУДЗЯК
Схоже, українські опозиційні політики знайшли собі нового кумира — Європейський суд з прав людини.
Приміром, на днях Олександр Турчинов заявив, що «рішення Європейського суду з прав людини — реальний шлях для Юлії Тимошенко вийти на волю». Інший лідер Об’єднаної опозиції — Арсеній Яценюк — переконаний, що ЄСПЛ відновить депутатський статус Сергія Власенка.
А один із символів опору чинній владі, політв’язень Юрій Луценко, навіть стверджує, «що знайшов дієвий спосіб правової люстрації цього ЗАО [чинної влади] через використання рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), єдиного суду, чиї рішення є об’єктивними та визнаються українським суспільством. Згідно з нашими законами, рішення ЄСПЛ — джерело права і є обов’язковим до виконання в Україні. Отже, я пропоную законодавчо встановити обов’язковість відсторонення від посад усіх слідчих, прокурорів і суддів, чиї рішення були визнані ЄСПЛ порушенням прав українських громадян».
Я спеціально обмежився цитатами із заяв вітчизняних опозиціонерів-демократів лише за кілька останніх тижнів, оскільки будь-який читач, що вправно користується Гуглом, зможе легко знайти десятки подібних тверджень. Психологічно українських опозиціонерів можна зрозуміти, оскільки будь-яка притомна людина хоче вірити, що бодай десь (чому б не в чарівному Страсбурзі?) є судова інстанція, яка уособлює непідкупність, безсторонність, незалежність, професійність, моральність тощо, і в цій судовій інстанції можна знайти управу на «злочинну українську владу».
Утім, не всі в Європі такої самої думки про Страсбурзьку юстицію. Нещодавно британська газета Daily Mail оприлюднила інформацію про те, що міністр внутрішніх справ (Home Secretary) уряду Її Королівської Величності п. Тереза Мей готує пропозицію про вихід Великобританії з-під юрисдикції Європейського суду з прав людини, який (цитую) «дозволяє небезпечним злочинцям та проповідникам ненависті залишатися у Великобританії». Оскільки ліберальні демократи, нинішні партнери британських консерваторів по урядовій коаліції, проти такого кроку, торі планують зробити денонсацію Європейської конвенції з прав людини одним із своїх передвиборчих гасел та програмних положень на виборах 2015 року.
Які причини такої сенсаційної — з огляду на українську майже релігійну віру в страсбурзьку юстицію — ініціативи британських консерваторів? Якщо узагальнити, є дві взаємопов’язані відповіді на це питання. Перша — Страсбурзький суд ухвалює політичні рішення, не маючи на те достатнього легітимного мандата від виборців як першоджерела влади. Чи не найяскравішим прикладом такого судового втручання в політичні справи країни, яке збурило та обурило консервативне крило британського політикуму, є рішення ЄСПЛ, в якому суд дійшов висновку, що позбавлення британських в’язнів виборчих прав (цій забороні вже більш як 100 років) порушує Європейську конвенцію з прав людини. Значна частина британців наразі вважає, що людина, яка порушила закон, не має права брати участь у формуванні парламенту, який ці закони ухвалює.
Вистачає й інших рішень ЄСПЛ, які викликають несприйняття значної частини британського суспільства. Приміром, британці обурені, що Страсбурзький суд заборонив депортувати до Йордану радикального ісламіста йорданського громадянина Абу Катада, якого вважають напряму пов’язаним з «Аль-Каїдою» не тільки британські правоохоронці, а й спеціальний Комітет Радбезу ООН щодо організації «Аль-Каїда» та руху «Талібан».
Не менше обурення в мешканців Об’єднаного Королівства викликає застосування прецедентного права ЄСПЛ національними юрисдикційними органами Великобританії. Так, тільки впродовж останніх п’яти років національні суди, посилаючись на практику Страсбурзького суду, відмовили в депортації на батьківщину (після відбування строку в британський в’язниці) суданського біженця Сані Аділ Алі, який 2005 року зѓвалтував 12-річну британську дівчинку; гондурасця Цезаря Кастілло Торреса, який є вбивцею небожа гондураського президента; військового злочинця Модеста Кеннеді Хакізімана, який чинив геноцид народності Тутсі в Руанді; радикального ісламського проповідника Таха Мухаммада, якого донедавна активно розшукувала МІ5 як особу, напряму пов’язану з «Аль-Каїдою».
Це тільки деякі приклади. Але їх достатньо, щоб перейти до пояснення другої причини, чому британці, скажімо так, недолюблюють Страсбурзький суд. Громадянам найстаршої європейської парламентської демократії незрозуміло, чому кілька суддів у Страсбурзі — кандидатів на посаду яких спочатку добирають національні уряди, а потім вже (з трьох поданих національним урядом кандидатур) обирає Парламентська асамблея Ради Європи, значна частина держав-членів якої далека чи дуже далека від звичних для британців стандартів демократичного урядування, — можуть змінити чи скасувати рішення британського уряду, який має пряму демократичну легітимність.
Не менше занепокоєння викликає в британців кваліфікація суддів ЄСПЛ після того, як т.зв. нові демократії, що виникли на уламках колишнього комуністичного блоку, приєдналися до Ради Європи у 90-х роках минулого століття та на початку цього. Нагадаю, що на сьогодні з 47 держав-членів 22 — колишні країни соціалістичного табору. Отже, із 47 суддів ЄСПЛ більш як 10 представляють такі проблемні демократії, як Азербайджан, Албанія, Боснія та Герцеговина, Вірменія, Грузія, Молдова, Російська Федерація, Румунія, Сербія, Туреччина чи Україна. Слід також пам’ятати, що Страсбурзький суд розглядає справи у т.зв. комітетах з трьох суддів чи палатах із семи суддів, а отже, цілком може статися так, що справу проти Великобританії розглядатиме палата чи комітет, в якому більшість складають громадяни пострадянських країн.
А тепер спробуємо уявити, що мав думати британський лоєр, коли дізнався, що суддею ЄСПЛ від України 2010 року стала Ганна Юдківська, до цього — клерк цього самого суду, людина без досвіду роботи суддею, яка також не зробила жодного визначного чи бодай помітного на міжнародному рівні внеску в розвиток юридичної науки (достатньо подивитись індекс цитувань чи бодай перелік праць п. Юдківської в спеціалізованих юридичних базах даних, як, приміром, WestLaw чи HeinOnline або навіть у загальнодоступному Google Academia). У принципі, не секрет, що головною заслугою п. Юдківської перед Радою Європи, яка обрала її на посаду з-поміж трьох українських кандидатів, була її гендерна приналежність, оскільки РЄ завзято бореться за гендерний баланс у всіх інституціях та органах Ради Європи, а в Страсбурзькому суді відверто домінують чоловіки.
Хочу наголосити, що автор особисто не має нічого проти того, що п. Юдківська є суддею ЄСПЛ. Ба більше, я не візьмусь стверджувати, що п. Головатий чи п. Шевчук (які конкурували з п. Юдківською на виборах в ПАРЄ) були б кращими чи гіршими суддями. Я просто намагаюся пояснити, що в очах британського політика чи правника такий добір суддів не може не викликати природного скепсису до Страсбурзького суду як такого. Тим, хто сумнівається, раджу подивитися біографії суддів Верховного суду Об’єднаного Королівства.
Напевно, британці добре пам’ятають, що Страсбурзький суд був задуманий і створений як орган, покликаний допомогти національним урядам ідентифікувати та добровільно виправляти недоліки законодавства, яке не відповідало високим стандартам захисту прав людини, до яких щиро прагнула повоєнна Європа. Воднораз ЄСПЛ в жодному разі не був призначений стати суперапеляційною інстанцією чи квазі-парламентом, який конкурує з національними владами у формуванні політичних пріоритетів чи ухваленні політичних рішень. На жаль, наплив кульгавих демократій на кшталт української змінив саму сутність страсбурзької юстиції, яка з доброго, мудрого порадника для вдячних учнів перетворилася ледве не на інструмент боротьби з національними урядами, до якого з надією апелює народ та опозиціонери в пострадянських країнах. У британському контексті це означає, що по допомогу Страсбурзької юстиції часто-густо звертаються терористи, проповідники тероризму та кримінальні злочинці, які воліють не випробовувати застосування своїх рецептів на власній шкурі у власних країнах
Спробуємо підсумувати. У той час, як українські політики ледве не моляться на Європейський суд з прав людини, профільний міністр (явно за підтримки прем’єра) країни-засновниці Ради Європи та найстаршої парламентської демократії світу, яка є батьківщиною прецедентного права, що його так активно використовує та розвиває ЄСПЛ, публічно порушує питання про денонсацію Великобританією Європейської конвенції з прав людини як способу виходу Об’єднаного Королівства з-під юрисдикції Страсбурзького суду.
Що це означає? Навряд чи хтось із українських політиків наважиться запідозрити торі в підступних планах узурпації влади та встановлення авторитарного режиму на Туманному Альбіоні. Тому, як на мене, позиція британських консерваторів щодо Страсбурзького суду означає лише одне — готовність торі брати й нести відповідальність за свою країну та за майбутнє свого народу, навіть якщо їхнє бачення майбутнього суттєво відрізняється від загальноєвропейського мейнстріму.
Як би кому хотілося чи ні, Страсбурзький суд за означенням не спроможний скільки-небудь суттєво демократизувати Україну. Як казав колись Олександр Гамільтон, для цього «суд не має впливу ані на меч, ані на гаманець, ...він не має ані сили, ані волі — тільки рішення». Тим, хто насправді хоче щось змінити в Україні на краще, слід не шукати ласки з Брюсселя, Вашингтона чи Москви, а чи навіть зі Страсбурга, а брати відповідальність на себе й діяти. Просто тому, що все інше, за слушним виразом Владики Бориса Гудзяка, який винесено в епіграф до цієї статті, є вірою в магію, тобто, по суті, марновірством.