Нещодавно на мою електронну пошту надійшов лист із закликом підписати електронну петицію, створену за допомогою сервісу Change.org, на захист Берлінського муру. Завдання кампанії, організованої Альянсом захисту галереї Істсайд (East Side Gallery), — назбирати у всесвітній мережі 150 тисяч підписів. Назбиравши потрібну кількість підписів, можна порушити питання про надання Берлінському муру статусу пам’ятки, яка підпадає під захист держави.
Проблема полягає в тому, що історичній пам’ятці загрожує забудова. Ситуація, дуже знайома киянам. Інвестор придбав землю в східному Берліні ще в дев’яності. Після будівельного буму в Німеччині вільної землі в західній частині столиці вже майже не залишилося, і бізнес почав активніше просуватися на схід. Ось тут і стала в пригоді ділянка землі біля Берлінського муру та прилеглої до неї «смуги смерті» на набережній річки Шпреє. На цій території заплановано будівництво 13-поверхового елітного будинку, готелю та пішохідного моста через річку. За цих умов місцеві жителі побоюються, що більше не матимуть вільного доступу до набережної, а будівництво ще одного моста взагалі не вважають за доцільне. Спроба досягти компромісу не мала успіху. Дмитро Врубель, автор славнозвісного зображення поцілунку генсеків, в одному з інтерв’ю зауважив: «Інвестори-капіталісти відрізняються тим, що коли їм дозволити трохи зробити щось протиправне, вони цим не обмежаться, а пожеруть все. Такі прецеденти в Берліні вже були».
Складно уявити, що німці, котрі 9 листопада 1989 року мало не голіруч відламували шматки бетону від ненависної споруди, сьогодні встають на захист залишків Берлінського муру. 27 березня близько 10 тисяч берлінців вийшли на захист півторакілометрового відтинку муру, який зараз являє собою найбільшу в світі галерею соціальних графіті East Side Gallery. Після падіння муру 21 художник із різних країн світу малювали ці картини, відобразивши в них настрої, що панували у світі після завершення холодної війни. Генсеки Брежнєв і Хоннекер злилися у славнозвісному поцілунку; «Трабант», який проривається крізь стіну, — ці зображення відомі всьому світу. Curriculum vitae муру, який впродовж 28 років розділяв німців на «оссі» й «вессі», також знайшла відображення в графіті. На сірому бетоні викарбувані роки від 1961-го до 1989-го, червоні крапки на цих датах — символічні краплі крові тих, хто загинув, намагаючись подолати німецько-німецький кордон. Таких, за різними даними, було від 125 до 1245 осіб. Із 1991 року найдовша галерея просто неба перебуває під охороною держави як історична пам’ятка. Однак це не врятувало її від демонтажу.
Уранці 1 березня біля Берлінського муру з’явилися бульдозери, які почали демонтувати бетонні плити. Жителі Берліна живим ланцюгом перекрили дорогу будівельній техніці. Місцева влада змушена була розпочати перемовини із забудовником. Тайм-аут тривав майже місяць, а 27 березня демонтаж продовжили, тільки тепер техніку від тисяч збурених німців охороняла поліція.
Художник Кані Алаві, який започаткував арт-ініціативу East Side Gallery 1996 року, бере активну учать у протестах. Свою нагороду, яку одержав від ФРГ саме за опікування залишками Берлінського муру, він хоче повернути і так коментує свій вчинок: «Я почуваюся зрадженим політиками». Заява, розповсюджена художниками East Side Gallery, стверджує, що Берлінський мур і зображення на ньому відвідують 1,3 млн туристів на рік. 2009 року, перед святкуванням 20-ї річниці падіння муру, Берлін інвестував у його реставрацію 2,5 млн євро. «Ми проти запланованого переносу стіни, — йдеться в заяві. — Через чиїсь особисті інтереси цю пам’ятку не може бути знищено. Це порушує наші авторські права. Корумповані чиновники і політики стоять на сторожі приватних інтересів. Художники East Side Gallery закликають всіх жителів Німеччини й тих, хто приїхав із-за кордону, хто приходить подивитися на стіну, — підтримайте нас у нашій боротьбі».
Нещодавнє опитування показало, що 75% берлінців проти руйнації Берлінського муру, однак влада ігнорує їхню думку. На вулицях міста навіть з’явилися світлини, на яких зображено мера Берліна Клауса Воверайта, котрий відводить очі, і напис: «3/4 берлінців за збереження East Side Gallery. Але мер їх не бачить».
Навала бізнес-інтересів підминає під себе, як кажуть у нас, «пересічних» німців, і вони не хочуть із цим миритися. На ділянках стіни, які підлягають демонтажу, з’явилися написи: «Потопимо мрії бізнесменів!», «Ні елітному будівництву!». Наслідуючи заклик Рональда Рейгана до Михайла Горбачова: «Зруйнуйте цю стіну», на вуличному перформансі закликали президента Обаму зруйнувати Волл-стріт, вдало обіграючи назву символу фінансової могутності США, який став епіцентром фінансової кризи.
Навряд чи ці масові виступи можна пояснити ностальгією за соціалістичним минулим, як приклади захисту пам’ятників Леніну в Україні. Ностальгію — так німці називають почуття туги за НДР, поєднуючи німецькі слова Ost (схід) і Nostalgie (ностальгія), — відчувають 57% «оссі», якщо вірити дослідженню журналу «Штерн», проведеному на початку 2000-х. Водночас дослідники зазначають, що частіше німці сумують за ідеалізованою НДР, якою вона ніколи не була. Остаточно подолати роздвоєність на «оссі» й «вессі» вдасться, в найкращому разі, після 2030 року. Узагальнюючи коментарі протестувальників, зазначимо, що цей мур для них — символ того, що більше ніколи не має повторитися. Залишки стіни потрібно зберегти не лише для того, щоб Берлін мав автентичний вигляд, а й на повчання майбутнім поколінням. «Якщо ми залишимося без стіни,— каже Кані Алаві, — у нас не буде більше доказів того, що ми колись були розділені. Не буде справжнього документа у вигляді цих метрів стіни, що залишилася».
Як бачимо, Україна та Європа мають багато спільного. Але, на жаль, ми поспішили перейняти гірші риси, майже не перейнявши кращих. Якщо жителі Берліна знаходять у собі сміливість встати на захист своїх інтересів, то ми — ні.
Ігор ЛУЦЕНКО, один із засновників громадського руху «Збережи старий Київ»:
— Сім і навіть десять тисяч протестувальників для Європи — дуже мало. На захист залізничного вокзалу в Штутгарті вийшло майже сто тисяч людей. Це зовсім інший світ, і нам, мабуть, є чого вчитися у європейців. На захист Андріївського узвозу в Києві вийшло 2,5 тисячі людей. Це історично зафіксований максимум. Тема захисту міста збирає в середньому півтори тисячі протестувальників. Варто наголосити, що рух на захист старого Києва не співпрацює з політичними партіями і не оплачує участі в акціях. 2004 рік, зрештою, виявився сильним щепленням від участі в масових акціях. Щиро виходити на протест — немає жодних гарантій, що тебе не зрадять. Тому виходять за гроші, і це дискредитує протестний рух. Вийти на яку-небудь соціально-політичну акцію і не заробити на цьому грошей означає отримати прізвисько «лох», якщо перейти на мову нашої сучасної соціальної дійсності.
