Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Пам’яті киян, загиблих від бомб... своїх

24 квітня, 2013 - 17:32
«ЕКІПАЖ ДБ-3Ф УТОЧНЮЄ ЗАВДАННЯ ПЕРЕД НІЧНИМ ВИЛЬОТОМ». ФОТО 1943 Р.
МЕМОРІАЛ НА ЛУК’ЯНІВСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ. ФОТО 2004 р.
ПОХОРОННА ПРОЦЕСІЯ НА ВУЛИЦІ ВЕЛИКІЙ ЖИТОМИРСЬКІЙ. 15 ТРАВНЯ 1943 р.

Як зараз, стоїть перед очима сонячний травневий ранок 1943 року із пташиним співом, пахощами вмитої росою зелені. Ми, вихованці дитячого будинку на Солом’янці, здивовано дивимось на порожні, без шибок і рам, вікна в одній зі спалень на другому поверсі. Ті рами й уламки скла лежали на землі під будинком, вибиті назовні, як тепер розумію, потужною повітряною хвилею. А виховательки удавано безжурно пояснювали: «Це, діти, вночі була дуже сильна гроза». І ми, малеча, погоджувалися, лукаво посміхаючись: «Так-так, така сильна гроза, що аж бомби падали!»

Може, якби не отака нещира, зухвала неправда шановних дорослих, воно так яскраво не закарбувалося би в пам’ять нам, маленьким правдолюбцям. Уже потім, через багато років дізнався, як нас, сонних, виховательки й няні перекладали з-під вікон ближче до внутрішніх капітальних стін, як із жахом вслухалися у зловісне ревіння авіамоторів та гуркіт близьких вибухів. То було не вперше, але лише згодом так само прийшло усвідомлення, що тією неправдою дорослі намагалися відволікти увагу дітей від теми війни й політики, бо в залі у нас висів портрет «Гітлера — визволителя», а бомбили ж «сталінські соколи». Бомбили київський залізничний вузол, неподалік якого містився наш дитбудинок на вулиці Стадіонній. Тривала війна, киянам не раз доводилося перебувати під ударами авіації радянської, а потім — аж до червня сорок четвертого — німецької.

...Першої весни по визволенні Києва з-під окупації міська влада надала працюючим громадянам вільні ділянки під городи. Отак наша мама та її сестра отримали якийсь клаптик на Сирці — за Лук’янівським цивільним кладовищем. Посадили картоплю, ощадливо порізану на дольки з «очком». Доглядаючи час від часу город, ми ходили, скорочуючи дорогу, через кладовище. Старший брат завжди звертав мою увагу на стелу без напису й, чомусь озираючись, приказував: «Тут лежать люди, загиблі торік від авіанальоту наших, зрозумів?». І завжди з притиском вимовляв останні два слова.

Переживши жахи окупації та радість визволення, ми, діти, слідом за дорослими теж добре засвоїли правило: про що можна, а про що не варто ділитися з іншими. Отож таємничість безіменної стели, прикра несправедливість гнітючим спогадом залишилася в пам’яті на довгі десятиліття.

Уже наприкінці 1980-х років до рук потрапили дві маленькі фотокартки, датовані 15 травня 1943-го. Невідомий киянин зробив їх, вочевидь, із балкона на вулиці Великій Житомирській, 33, увічнивши похоронну процесію масових жертв радянського авіанальоту, що відбувся в ніч із 10 на 11 травня того ж 1943 року. Отже, зрозумів, то була та сама стела. А брата з нами вже не було...

Лише в дев’яностих роках, у незалежній Україні, стало можливим дізнатися правду, поринувши в тепер уже розсекречені архівні документи й газети з бібліотечних «спецхранів». У фондах Державного архіву Київської області збереглися справи Київської міської управи часів окупації, а у відділі періодики Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського — підшивки газет 1943 року. 12 травня московська «Красная звезда» повідомляла: «10 мая наша авиация произвела крупные налеты на железнодорожные узлы и станции — Киев, Унеча, Дебальцево, Волноваха, Брянск, Орел, Змиевка, Харцызск, Успенская... В результате бомбардировки разбито много паровозов, железнодорожных эшелонов и автомашин противника. На железнодорожных узлах Киев и Унеча наблюдались взрывы огромной силы...»

Нагадаймо: тоді обидві воюючі сторони готувалися до грандіозної, як потім стало відомо — вирішальної битви на Курській дузі. Німці день і ніч підтягували бойову техніку, боєприпаси та «живу силу». Ішли ешелони й через Київ. Через двадцять п’ять років маршал авіації Степан Красовський, колишній командувач 2-ї повітряної армії, писав: «Від квітня до 5 липня (початок Курської битви. — Д.М.) льотчики 2-ї повітряної армії здійснили понад двадцять тисяч літаковильотів».

Але пересічні кияни не могли знати планів війни, натомість десятки безневинних виявились жертвами вибухів, але зовсім не тих, які спостерігали льотчики. Почуте від брата, оті дві світлини, не давали спокою, як то буває з нерозгаданими таємницями. Від випадку до випадку упродовж багатьох років траплялися нагоди почути від старих киян про ту травневу ніч сорок третього. Зіставляючи окремі розповіді з раніше почутими спогадами, вдалося простежити й нанести на план Києва послідовність вибухів, крім удару по залізничному вузлу, Так-от, один із червонозоряних літаків чомусь пішов убік, скидаючи бомби вже не на колії з ворожими ешелонами, а на мирні квартали. Перша бомба зруйнувала дощенту житловий будинок по вулиці Микільсько-Ботанічній, 13 (!). Друга впала на проїжджій частині на розі вулиць Паньківської та Караваєвської (Толстого), вивівши з ладу водогін. Про це розповідала одна знайома, а тоді дівчинка, яка з мамою, зачувши вибухи, вибігли з дому й лягли попід огорожею Ботанічного саду. Дві бомби, що не розірвалися, бачив наступного ранку на тротуарі біля будинку № 19 по вулиці Фундукліївській (Богдана Хмельницького) наш добрий приятель, а тоді — юнак. Вірогідно, одну з тих бомб німці витягли з підвалу Оперного театру. Про той випадок відомо, і про це згадують багато киян: бомба пробила дах Оперного театру, не розірвалася, зруйнувала стелю і, падаючи з уламками склепіння, вбила своєю масою чотирьох німців у партері, ще десятьох поранила і завмерла, так і не розірвавшись, у підвалі. У залі зчинилася паніка: німці вирішили, що бомба має уповільнену дію, і кинулися навтьоки, у дверях і на сходах здійнялася тиснява. Як згадують кияни, того вечора йшла опера Р. Вагнера «Лоенгрін». Наступна бомба, вибухнувши, знищила капітальну стіну житлового флігеля на Театральній (Лисенка), 3. Про це розповідало декілька свідків.

Наліт здійснювали, радше за все, радянські бомбардувальники далекої дії типу «Ильюшин» Ил-4 («ДБ-3ф» — дальний бомбардировщик»). До речі, нічні нальоти на Київ починалися зі скидання з літаків так званих «САБ» («светящаяся авиационная бомба»). Доки вони повільно спускалися на парашутах, яскраво освітлюючи місцевість, літаки заходили на друге коло. Пілоти не могли не бачити, що під ними не залізничний вузол, а житлові квартали міста. Жодної протидії німці не чинили — можливо, зенітники прогавили або їх і не було на той час у тиловому місті. Бомбили київський залізничний вокзал, паровозне депо, станцію Дарниця. У «всезнаючому» Інтернеті тепер, ніби умисно, знайшлося відповідне фото з підписом: «Экипаж ДБ-3ф уточняет задачу перед ночным вылетом». Певно, у випадку з Києвом не так уточнили. Ясна річ, на знімку не той екіпаж.

14 травня у київській газеті «Нове українське слово» було надруковано декілька звернень до киян із повідомленнями, що (мовою та правописом оригіналу) «в ніч на 11 травня большевицькі пірати вчинили розбійницький терористичний наліт на наше місто. Внаслідок цього злочинного акту зруйновано кілька житлових будинків, убито кілька мирних жителів, наших співгромадян, серед них — діти, жінки, старики, інваліди... Глибокий сум і разом з тим невимовний гнів та обурення сповнюють кожного з нас — свідків цієї злочинної справи. Своє звіряче обличчя большевики виявляли багато разів: і тоді, коли засилали наших братів на біломорську або колимську каторгу, і коли піддавали їх нелюдським тортурам у катівнях сталінсько-єжовського НКВД, і коли морили штучно створеним голодом мільйони наших селян. Так само виявили вони шалену лють, збільшену ще почуттям безсилля, коли, залишаючи під тиском героїчної німецької армії Київ, власними руками висадили в повітря кращі його будови, пам’ятки нашої культури...»

Заради об’єктивності та неупередженості нагадаймо: ця відверто колаборантська газета жодним рядком навіть не натякнула про десятки тисяч киян, розстріляних нацистами в Бабиному Яру, не згадувала про закатованих гестапівцями у тих самих підвалах (до речі, й складу редакції попереднього «Українського слова»). Газета закликала молодих киян їхати до Німеччини, щоб там своєю працею прискорити перемогу над більшовизмом, але жодним рядком не обмовилася про масові облави, в яких окупанти хапали ту молодь і примусово вивозили в Німеччину. Така доля спіткала за час окупації понад сто тисяч киян. Якщо йти ще далі, то нацистські окупанти у такій само безсилій люті палили Київ, тікаючи з нього на початку листопада того ж 1943 року...

Того ж 14 травня газета вмістила звернення до киян міського голови Леонтія Форостівського з проханням взяти участь у жалобній церемонії похорону жертв авіанальоту. Міський голова, закликав до... помсти. Як? — цитуймо: «Сталін знову кинув нам виклик. Цього разу ми маємо змогу дати йому відповідь. Ми будемо працювати і творити для швидкої перемоги німецької зброї. Це ми обіцяємо загиблим і цим найкраще помстимось за злочин убивць». Отакої!

У суботу 15 травня десятки відкритих трун, привезених із моргу, стояли на возах на площі перед університетом. На громадській панахиді виступили міський голова Форостівський та представник Штадткомісаріату німець Майєр. Відбувалася пряма трансляція по міському дротовому радіо. Потім жалобна процесія повільно рушила Володимирирською вулицею в бік Софійської площі, далі Великою Житомирською, Львівською площею — на Лук’янівське цивільне християнське кладовище. Попереду несли вінки, за ними йшов хор, високе духівництво, хор євангелічних громад, оркестр, великий білий катафалк, запряжений кіньми, вози з трунами. За ними йшли родичі загиблих і десятки тисяч киян. Процесію супроводжували українські поліцаї. Лише надвечір дісталися кладовища, де в самому кінці центральної алеї було викопано могили. Потім учасників похорону відвозили до центру міста спеціально поданими управою трамваями — тоді ще діяли трамвайні колії на Лук’янівку.

Форостівський і Майєр відвідали також Дарницьке кладовище, де поклали вінки на могили жертв того ж авіанальоту — дарничан.

16 травня газета «Нове українське слово» вмістила карикатуру: пікіруючий літак із зірками на крилах і хвості, але замість носа — розлючена голова Сталіна, а замість моторів — сталінські руки з бомбами.

Окупанти та їхні київські посіпаки відверто надали цій трагедії політичного антирадянського змісту. Сама акція з масовою жалобною ходою киян інтерпретувалася як протестна із закликом до... помсти. У серпні 1943 року над місцем поховання встановили стелу, привезену із сусіднього єврейського кладовища. На ній викарбували текст: «Безвинним жертвам більшовицького нальоту на Київ у ніч із 10 на 11 травня 1943 р.». Нижче було додано: «Мені помста, я віддам. Управа м. Києва».

По визволенні Києва з-під окупації працівники кладовища збили напис, а автор тексту епітафії — завідувач поховального бюро міста — отримав десять років ув’язнення за звинуваченням в «антирадянській націоналістичній діяльності». Антирадянськість було визнано в самому змісті епітафії, а націоналізм... — в українській мові (!) — такі були часи.

Тепер можу лише здогадуватися, що мій старшій брат Георгій у тодішні свої п’ятнадцять років багато чого знав. Недаремно ж він, заслужений художник України Георгій Малаков (1928—1979), автор монументальних серій ліногравюр «Київ. 1941—1945» та «Київ у грізний час», створених ще в 1960-і роки, слушно вважається мистецьким літописцем Києва часів минулої війни. І те, що він колись, часом озираючись, розповідав молодшому брату, тепер знайшло документальне підтвердження — з архівів та колись, повторимо, заборонених видань.

А ідеологічна війна навколо цього епізоду тривала. Виник і був пущений в обіг пропагандистський міф характерного радянського зразка. Він призначався, здебільшого, тим киянам, які не були свідками подій часів окупації, а поверталися з евакуації та фронту. Такі міфи виявилися дуже стійкими як усяка брехня взагалі: хто спалив Хрещатик, хто розстрілював у Бабиному Яру, хто висадив у повітря Успенський собор, хто і як грав у футбол тощо. Причому як то, знов-таки, зовсім не дивно, ці київські міфи й досі завзято використовують охочі до «смаженого». У цьому ж ланцюжку колись був і авіаналіт сорок третього. Ми згадуємо про це з нагоди 70-річчя трагедії й на пошану пам’яті безневинних жертв, і як засторогу проти новоявлених політичних провокаторів та спекулянтів пам’яттю. А проблема ось у чому.

Багато років тому автор цих рядків прочитав лист ветерана війни, який у першій половині 1944 року, сержант, служив начальником КПП (контрольно-пропускного пункту), розташованого на терені Лук’янівського кладовища. Завданням КПП був військовий контроль за пересуванням вулицями Дегтярівською та Дорогожицькою, що вели з Києва на Захід. Базувався особовий склад підрозділу в одній із кладовищенських квіткових оранжерей: там був критий дах і піч — що ще потрібно солдатові! Одного дня на КПП завітав незнайомець у цивільному, років зо 30-35, пристойно вдягнений, з портфелем. Відрекомендувався просто: мовляв, тут на кладовищі у нього поховані батьки, сьогодні роковини, прийшов пом’янути, самому тужно, просив щиро розділити поминки, та й могилка недалечко, з краю. На мить, як пише колишній сержант, майнув якийсь сумнів, але чоловік викликав довіру. Присіли на горбочку, він вийняв із портфеля пляшку казенної горілки та закуску — ресторанну на вигляд, яка сержантові й не снилася. А далі, після другої-третьої, розповів нещодавньому фронтовикові, пораненому при форсування Дніпра, що тут поховано мирних жителів Києва — жертв торішнього авіанальоту, яким німецька адміністрація влаштувала пишний «всенародний» похорон. Це, каже, самі німці організували провокаційне бомбардування робітничих районів із літаків, на яких замість хрестів були червоні зірки. На панахиді німці казали: «От ви чекаєте Червону армію, а їхні літаки бомблять вас, робітничі райони, а не війська».

Отак на перші роковини трагедії пішла гуляти містом чергова легенда офіціозу про життя в окупованому Києві... Хоч як дивно, за півстоліття на неї «клюнув» один дуже відомий киянин-лікар, який підтримав і цю вигадку й розписав у деталях свою версію: начебто люди вибігали з домівок, радісно махали «нашим льотчикам», а ті косили їх із кулеметів, як «радянські патріоти — запроданців»... Теж, мовляв, помста — вже з іншого боку!

Своїх вояків, загиблих від того нальоту, німці поховали на Аскольдовій могилі, яку вони називали «кладовищем героїв Вермахту № 1».

У Державному архіві Київської області збереглися документи, що мають стосунок до цієї події. Нам пощастило опрацювати й оприлюднити список 41 жертви авіанальоту на Київ у ніч із 10 на 11 травня 1943 р. Подаємо цей перелік знову, через десять років, за абеткою — раптом хтось дізнається про своїх родичів (правопис оригіналу збережено, через кому — рік народження):

З будинку по вул. Микільсько-Ботанічній, 10:
Денисенко Явдоха Григорівна, 1901
З будинку по вул. Микільсько-Ботанічній, 12:
Лахіна Явдоха (Єфросинья) Павлівна, 1921
Пахалок Надія Сергіївна, 1911
З будинку по вул. Микільсько-Ботанічній, 13:
Арбузова Явдоха Герасимівна, 1895
Головань Володимир Михайлович, 1929
Голотюк-Садом Єлизавета Олексіївна, 1930
Голотюк-Садом Нона Олексіївна, 1934
Горобець Кирил Євсеєвич, 1888
Грищенко Микола Миколайович, 1933
Грушевенко Лідія Костянтинівна, 1943
Грушевенко Олександр Матвеєвич, 1888
Дегтярьов Ігор Петрович, 1942
Дегтярьова Лариса Степанівна, 1920
Дегтярьова-Істоміна Лідія Олекс., н/д
Заговялко Лизавета Володимирівна, 1910
Заговялко Марія Тимофіївна, 1874
Істоміна Ганна (Галина) Марківна, 1895
Кондра Лариса Андріївна, 1885
Кончаковський Мар’ян Ксаверович, 1876
Кривошеєв Павло, 1938
Кривошеєва Євдокія Іванівна, 1913
Крючкова Марія Семенівна, 1898
Куценко Мотря Ник., 1915
Лозинська Віра Григорівна, 1906
Малинська Ксенія, н/д
Мармуз Параска Архипівна, 1893
Мюлькіан, н/д
Орлик Олена, н/д
Орлик Микола Павлович, 1923
Павленко Єфросинія Данилівна (Іванівна), 1893
Павленко Петро Семенович, 1891 (1901)
Плаксин Павло Васильович, 1937
Сусла (Сосула) Георгій Григорович, 1920 (1930)
Черняк Ірина Борисівна, 1922
Черняховська, н/д
Без адреси:
Шевчук Надя, 1915
Чоловік
Жінка
Хлопець
З вулиці Театральної (нині — Лисенка), 1:
Кононенко Марія Михайлівна, н/д
Лапанюк Анастасія Опанасівна, 1917

Отже, в якусь мить загинула сорок одна людина. Найстаршій — 69 років, наймолодшій — кілька місяців. Ще восьмеро мешканців будинків №№ 8, 10, 12, що навпроти, отримали важкі поранення:
Гроцький Севастьян Семенович, 1888
Кисельов Микола Олександрович, 1910
Кисельов Вова Миколайович, 1930
Куликов Валентин Васильович, 1922 (запис у справі: «Йому треба зробити переливання крові, але немає грошей»)
Лисовський Пилип Макарович, 1898
Масюк Софія Петрівна, 1894
Федоренко Олександр Георгійович, 1937 («упал осколок горящий на руку и прожег руку»)
Яцун Надія Євдокиевна, 1887 («осколок шкла в голові»)

Ще тринадцять мешканців будинків навпроти отримали легкі поранення:
Вашетко Ксенія Леонідівна, 1882
Гордовський Анатолій Константинович, 1941
Гордовський Олександр Діонисович, 1904
Киселева Евдокія Іванівна, 1902
Кокареко Іван Демьянович, 1903
Кокареко Евдокія Дмитрівна, 1909
Комовська Аріадна Романівна, 1909
Комовська Софія Прокофіївна, 1881
Лисовська Ніна Пилипівна, 1924
Скаліцький Сергій Миколайович, 1883
Федоренко Григорій, 1936
Федоренко Неоніла, 1939
Федоренко Серафіма Федорівна, 1908

Від того вибуху сусідній будинок по вулиці Микільсько-Ботанічній, 11, опинився в аварійному стані, 15-й та 17-й були наполовину зруйновані. Так само довелося відселити мешканців із напівзруйнованого будинку по вулиці Саксаганського, 62. У чотирнадцяти навколишніх будинках повилітали шибки.

Виявлені списки було передано до Лук’янівського державного історико-меморіального заповідника в Києві. 2003 року стелу увінчав кам’яний хрест, було викарбувано відповідний напис. Наступного 2004 року працівники заповідника впорядкували братське поховання, на плитах викарбували 19 імен та прізвищ, зазначили ще двох невідомих. Поряд є ще кілька окремих поховань, які можна впізнати все за тією ж датою: 10.05.1943. Рівно через два роки війна закінчилася, а нині виповнюється сімдесята річниця трагедії. Вічна всім пам’ять!

А на серці спокійно: болюча правда, яку знав від брата упродовж десятків років, ожила в іменах і прізвищах на камені.

— Люди, будьте пильні! — закликав Юліус Фучик. Додамо: стережіться політичних провокацій!

Дмитро МАЛАКОВ
Газета: 
Рубрика: