Коли американці «винайшли» посаду президента, співгромадяни навіть не знали, як звертатися до Джорджа Вашингтона, оскільки прецедентів обрання очільника виконавчої влади поза парламентом на той час просто не існувало. Спочатку спільний комітет двох палат Конгресу запропонував пишномовний титул «Його Величність, Президент Сполучених Штатів та захисник їхніх свобод», але згодом, на пропозицію Джеймса Медісона та Палати представників, титул було спрощено до нині чинного «містер Президент». Навряд чи на межі XVIII—XIX століть жителі тринадцяти вчорашніх британських колоній могли уявити собі, що конституційна модель, яку винайшов Філадельфійський конвент, стане фактично безальтернативною на американському континенті (винятки можна перелічити на пальцях однієї руки) та одним з головних різновидів форми правління у решті світу.
Так само, коли 1295 року Едвард І скликав перший у Європі виборний парламент, відомий в історії під назвою «модельний», англійці, напевно, і гадки не мали, що через сім століть у світі залишаться лічені країни, які не матимуть виборної легіслатури. З того часу Англія пережила недовгий період республіканського протекторату, потім разом із Шотландією створила Великобританію, згодом — після приєднання Ірландії — Об’єднане Королівство, пережила розквіт та розпад Британської імперії, відокремлення Ірландської республіки і наразі стоїть на порозі референдуму про незалежність Шотландії, але парламентаризм залишається не просто непохитним фундаментом британської державності, а й одним із головних внесків британського генія у світову скарбницю конституціоналізму.
У середині ХІХ ст. швейцарці запровадили інститут колективного глави держави, відомий як «Федеральна рада», до складу якої входить сім членів, кожен з яких по черзі головує впродовж року у цьому колегіальному органі. Попри те, що колективний глава держави залишається в сучасних конституційних моделях рідким винятком із загальних правил, швейцарці вже півтора століття почуваються доволі комфортно з колегіальним президентом на чолі.
Французи експериментували з державним устроєм частіше, трагічніше та кривавіше за британців, американців та швейцарців разом узятих. За 165 років від часу Великої французької революції поборники «свободи, рівності та братерства» і їхні опоненти перепробували Першу республіку, Першу імперію, реставрацію Бурбонів, Липневу монархію, Другу республіку, Другу імперію, Паризьку комуну, Третю республіку, колабораціоністське правління Віші, Тимчасовий уряд, вкрай неефективну Четверту республіку, аби 1958 року під проводом легендарного генерала де Голля знайти свою оригінальну формулу напівпрезидентської республіки, яка згодом була «імпортована» в пострадянські Росію та Україну.
Австрійський, чеській та німецький генії у ХХ столітті подарували світові конституційні суди, які відверто не вписуються в класичну теорію трьох гілок влади, сформульовану Монтеск’є, але які — у більшості випадків — виявились ефективним запобіжником від рецидивів «диктатури більшості» у поставторитарних країнах. Наразі окремі органи конституційної юрисдикції існують у більш ніж півсотні країн.
До чого всі ці історичні приклади? Вони ілюструють, що в конституціоналізмі (як і в багатьох інших сферах людського життя) «так ніхто не робив» не означає, що «так робити не можна». З іншого боку, «так хтось зробив, і це спрацювало» не означає, що американська, німецька, французька, британська, швейцарська чи якась інша конституційна модель чи їхні окремі елементи обов’язково «спрацюють» в конкретно-історичних умовах сучасної України. Найкращі конституції, як і найкращі костюми, завжди tailor-made, тобто індивідуального крою та індивідуального пошиття.
Воднораз tailor-made constitution в жодному разі не означає, що потрібно відкинути всі напрацювання людської думки та досвід інших націй у сфері конституцієтворення і наново вигадувати велосипед. Навпаки, ці знання і досвід слід студіювати та адаптувати до місцевих реалій. Але потрібно йти далі: конституція — не Святе Письмо, в якому не можна змінювати жодної йоти — це проект побудови нашого спільного дому, який за означенням підлягає індивідуалізації та вдосконаленню, ба більше — в якому має бути місце для інновацій.
Сінгапур, напевно, найуспішніший державний проект після Другої світової війни, впродовж неповного півстоліття, що минуло від часу ухвалення основного закону цієї острівної міста-держави, змінював свою конституцію 46 разів. Південна Корея, інша азійська держава, яка після Другої світової війни спромоглася подолати шлях із третього світу в перший, за 65 років змінювала свою конституцію дев’ять разів, причому п’ять із них — фактично переписувала основний закон наново, після чого починався відлік чергової республіки (наразі корейці живуть у шостій). Бразилія, яка за останні два десятиліття стала лідером південноамериканського континенту та сьомою економікою у світі (за розміром номінального ВВП та паритетом купівельної спроможності), ухвалила свою нову конституцію 1988 року, невдовзі після завершення 20-річного правління хунти. Відтоді країна змінювала свій основний закон 70 (!) разів.
І Україні слід експериментувати, слід не боятися помилок та інновацій! Як і 1996-го, ми ще не знаємо, яка конституційна модель виявиться ефективною в нашій державі, але, на відміну від середини 1990-х, ми вже напевно знаємо, що в українських умовах Конституційний суд легко перетворити на слухняний інструмент нелегітимного корегування волі парламенту; що напівпрезидентська модель означає концентрацію реальної влади в одних руках, а відповідальності — в інших; що парламентська форма правління в Україні — прямий шлях до політичної корупції та безладу; що право чинного президента балотуватися на посаду глави держави вдруге перетворює його першу каденцію на перманентну передвиборчу кампанію (спочатку — концентрація влади та ресурсів, потім — передвиборчий соціальний популізм); що сильні та незалежні суди в українських умовах легко перетворюються на корумповану та безвідповідальну юстицію... Ми вже багато чого дізналися на власному досвіді з того, чого не знають чи про що встигли забути успішні західні демократії. А отже, вірогідність чергової конституційної помилки сьогодні є меншою, ніж була 10—15 років тому.
Втім, є одне суттєве застереження до права на експеримент. Не можна експериментувати з махінаторами. Бо такі експерименти за означенням приречені на провал. Органи влади та політичні партії, чия суспільна підтримка стабільно вимірюється від’ємними числами (див. соціологічні опитування Центру Разумкова за останнє десятиріччя), апріорі неспроможні написати основний закон не під вибори, не під себе, не під свою політичну силу, а «під Україну». Надто вже інтереси не збігаються...
Так само навряд чи слід чекати від нинішньої владної верхівки (нагадаю, що Конституційна Асамблея наразі має статус дорадчого органу при Президентові України) конституційного експерименту, що мав би на меті створити максимально ефективний механізм влади в Україні та надійно убезпечити країну від узурпації цієї влади. Що б не конструювали за зачиненими дверима члени Конституційної Асамблеї, на виході ми можемо знову отримати проект, покликаний забезпечити чинному президентові довге та максимально безтурботне перебування на політичному олімпі.
І тут ми стоїмо перед ключовим запитанням: хто в Україні має моральне право, з одного боку, і достатню суспільну довіру, з іншого, аби ініціювати та очолити проектування конституційних засад Третьої української республіки? Хто ті люди, в руках яких новий конституційний експеримент не спіткає доля конституційного процесу середини 1990-х та конституційної реформи 2004 року? Як на мене, критеріїв їхнього добору не так вже й багато.
• По-перше, ініціатори-конституанти повинні мати абсолютний етичний слух, аби безпомилково пеленгувати фальш у намірах потенційних конституцієтворців, тобто свідоме чи підсвідоме бажання останніх виписати основний закон під себе, під певні особисті чи корпоративні інтереси, а не під країну в цілому.
• По-друге, ініціатори альтернативної конституційної асамблеї мають бути особами, що самореалізувалися в житті такою мірою, яка б гарантувала відсутність у них амбіцій посісти будь-які політичні посади у переконституйованій Україні.
• По-третє, ініціатори конституційного експерименту повинні користуватися беззаперечною довірою суспільства, що апріорі означає відсутність серед них чинних політиків та високопосадовців. На жаль...
• По-четверте, ініціатори мають бути людьми, яким вдалося виростити паростки «іншої, кращої України» серед вкрай несприятливих кліматичних умов України теперішньої. Це мають бути люди, про яких українське прислів’я говорить: «Красен проповідник не викладом, а власним прикладом».
• І тому, по-п’яте, представництво замкнутої юридичної та політологічної тусовки (професійних «радників» та «експертів» усіх мастей) серед ініціаторів-конституантів слід або виключити, або звести до мінімуму, натомість бажано, аби останні представляли достатньо широкий спектр різних спільнот та професій.
Як на мене, людей, що відповідають окресленим вище критеріям, в Україні наразі дуже небагато і всі вони добре відомі. Залишається хіба що переконати їх допомогти реалізувати наше природне право на конституційний експеримент, в якому український народ вперше виступить не об’єктом, а реальним суб’єктом конституційного процесу.
