Доброго дня, Ларисо Олексіївно й шановна редакціє! Надсилаю вам матеріал, тема якого — Норильське повстання. Мій дідусь був його учасником. Ми з батьком вирішили написати вам.
P. S.: Дякуємо Вам та всій команді «Дня» за сильну, як скеля, газету. Вона вчить розвиватися і думати.
У травні минає 60 років від часу повстання політичних в’язнів Норильського концтабору. Саме від такого різкого удару по тоталітарній системі Радянського Союзу почався розвал людиноненависницької системи, яка безжально нищила все, що мало право на життя. Після Норильська відразу розпочалися повстання у Воркуті. Через рік — у Кенгірі, де під гусеницями танків Т-34 загинуло 500 українських жінок...
«Був приголомшений батьковими розповідями про в’язнів, які помирали від холоду, голоду, побоїв і тортур. Уже задубілим мученикам чіпляли на великий палець ноги бірку з номером, стягали з нар і везли на вахту. Там їм пробивали голови гострим молотком з довгою ручкою і проколювали груди довгою пікою-щупом, щоб бувало не прикинувся хто мертвим. Після цього тіла нещасних в’язнів везли, щоб викинути (слово «поховати» в цьому разі не підходить) під гору Отто Шмідта» — це слова сина — Любомира Вірстюка, чий батько був учасником повстання.
Меч таборів та етапів не оминув моїх родичів. Декілька років тому в газеті «День» було надруковано статтю про чоловіка із центральних областей України, котрий отримав десятирічний термін ув’язнення за саркастичну посмішку над вождем. Нашу сім’ю вразила подібність його життєвої долі з долею дідуся — Михайла Івановича Вірстюка. Народилися вони одного року — 1924-го, за фахом — шевці, воювали проти гітлерівців у Червоній армії, були поранені на фронті, але також отримали в «подяку» — табори.
Мій дідусь родом із села Старі Богородчани Станіславської області (нині Івано-Франківської). 1938 року після закінчення семирічної школи пішов до ремісничого училища. 1942-го в Станіславі утік із збірного пункту доправлення до Німеччини, переховувався. Пізніше, 1944 року був мобілізований без проходження медкомісії польовим військоматом до Червоної армії в складі 214-го та 527-го стрілкових полків. Брав участь у боях на Сандомирському плацдармі. Двічі поранений. Був кулеметником і першим номером кулемета «Максим» (коли від перегрівання заклинив кулемет, то мало не був убитий своїм же офіцером. Про військові будні мого дідуся можна багато розповідати, а особливо про «опіку» особістів, «смершівців» та «заградзагони», про недовіру, що існувала до всіх, хто перебував на окупованих територіях, про цинічну брехню «Родины». Після демобілізації й до арешту працював у взуттєвій артілі, робота в якій, мабуть, вимагала більш високої кваліфікації, і тому «добродії» з НКВД вирішили терміново доправити мого дідуся на навчання до «університету» в Норильську. Його заарештували 02.04 1948 р. за розповсюдження листівок антирадянського змісту. А вже 28.05.1948 р. Станіславським обласним судом його було засуджено за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР на десять років позбавлення волі. Реабілітований 14.02.1992 р. на основі ст. 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17.04.1991 р. посмертно. Покарання відбував у зоні вічної мерзлоти за Полярним колом на півострові Таймир, у Норильську. У посвідченні, яке дали дідусеві при звільнені, містяться записи про роботу:
«1. Горстрой — рабочий пути.
2. Шахта № 12-24 — крепильщик.
3. Горстрой — разнорабочий.
4. Рудшахтстрой — плотник».
СУМ ЗА БАТЬКОМ
Минуло вже багато років після смерті батька, але його розповіді закарбувалися в пам’яті, бо привели у стан шоку. Про радянський концтабір він мені вперше розповів десь у 1970-х роках, коли я ще був безтурботним піонером. Багато розповідав. А я й не наважувався перебивати розповідь запитаннями. Так я дізнався про основні невільницькі правила-закони, що дають змогу вижити і при цьому зберегти свою людську гідність та повагу в інших, про номери 10-сантиметрової висоти, які були нашиті на грудях, шапках, плечах, коліні, про «Горлаг», пайок, БУР, битовиків, блатних, сексотів, доходяг, про постійні попередження: «Шаг вправо, шаг влево — считается побегом, конвой стреляет без предуприждения!», про пересилання, вагони-телятники, трюми барж, куди напихали по 800 в’язнів та Єнісеєм тягли до Дудінки, 50—55-градусні морози, про цингу, опухлі ноги від голоду, про те, як довбали мерзлоту завглибшки 13 м, щоб дістатися до скали.
Однак все одно люди за трагічних, екстремальних, жахливих умов залишалися людьми, в яких на першому місці — честь, гідність, совість. Без пафосу, то були аристократи духу. Політичні завжди відрізнялися від кримінальників-блатних бодай тим, що ніколи не робили татуювань, не лаялись матом, звертались одне до одного на «ви», поважали гідність іншого.
Батько чимало розповідав про повстання в’язнів у Норильську, про їхні вимоги, про організацію життя повсталих, повітряних зміїв із написами, яких запускали арештанти, щоб люди на волі могли про них дізнатися. З болем пригадував жорстоке та криваве придушення Норильского повстання: в наступ пішла бронетехніка, кулемети й автоматники, у яких зброя була міцно прив’язана до грудей (щоб у сутичці не відібрали).
Є ще одна історія табірного часу, яка змінила плин його життя. Розпач на острові Дудінка заполонив його настільки, що прийшла грішна думка скоїти самогубство. Так тоді гадав, що знайде спосіб виходу з тієї нестерпної скрути. Але доля не дозволила йому цього вчинити: старенький священник, як дізнався про той задум батька, присоромив його і заспокоїв, ділився з ним своєю пайкою хліба, мовляв, що він уже не вийде звідси ніколи, а йому, ще молодому, треба вижити й розповісти про все.
Ось така вийшла, либонь, типова історія для трагічного покоління народжених у буремних 1920-х роках.
