Проблема захисту інтелектуальної власності не нова. Спроби захисту інтелектуальної власності робилися досить давно. Однією з перших була розробка та введення патентного права. Кожна країна, а в середньовічній Німеччині і деякі міста ухвалювали закони, що регулювали видачу патентів. Система виявилася досить життєздатною. В деяких країнах Європи патентне право зберігає вельми архаїчні структуру і формулювання.
Другим актом, уже в міжнародному масштабі, був висновок конвенції з авторського права. У той час вона була орієнтована на захист письменників, композиторів, авторів і видавців пісень, кінофільмів тощо. З розвитком і вдосконаленням засобів копіювання проблема ставала все гострішою. Треба зауважити, що СРСР дуже довго не приєднувався до конвенції і займався піратством на державному рівні.
У Радянському Союзі всі авторські права належали державі. Здавши рукопис до видавництва, автор позбавлявся будь-яких прав на нього. Зарубіжні автори друкувалися великими накладами, але від радянської держави не отримували жодної копійки. Відомий випадок із американським письменником Теодором Драйзером. У СРСР в 1930-х рр. він вважався прогресивним. Його трилогія «Фінансист», «Титан», Стоїк», а потім роман «Американська трагедія» багато разів і великими накладами друкувалися в СРСР, а письменник не отримував нічого. Дійшло до того, що дружина письменника звернулася до Сталіна. Вождь спромігся відгукнутися і наказав заплатити 1720 доларів. Це межувало із знущанням, оскільки за радянські наклади Драйзер повинен був отримати значно більше. Так само радянська влада чинила і з іншими. Якщо так званий прогресивний, а ще краще член зарубіжної компартії, то з панського плеча гроші виплачувалися, а якщо ні, то можна і піратством займатися.
У 1970-х рр. СРСР конвенцію із захисту авторських прав підписав. Але не через необхідність діяти згідно із законом, а як засіб боротьби з дисидентами, твори яких друкувалися на Заході.
Із розвитком комп’ютерної техніки виникла проблема захисту інтелектуальної власності ще в одному вимірі. Розробка програмного забезпечення типу WINDOWS вимагає значних інтелектуальних зусиль і матеріальних коштів. Звичайно, розробник і власник хоче не лише повернути витрачене, але й отримати прибуток. Урешті-решт, приватна власність священна і недоторканна. Це найважливіша складова конституції будь-якої демократичної держави, української у тому числі. Принципово неважливо: забирається у власника устаткування, гроші чи, наприклад, програмне забезпечення. Це справжня крадіжка. І з цим необхідно боротися, а ще важливіше — не допускати умов, за яких воно можливе.
Масштаб використання неліцензійного програмного забезпечення не просто великий — він величезний. І найменше в цьому слід звинувачувати власників персональних комп’ютерів. Хоча вони також діють неправильно. Власне, в цьому Україну поки не звинувачують. Основні претензії полягають у тому, що неліцензійний софт використовується в державних структурах. За оцінками, до 80% комп’ютерів у державних і муніципальних установах використовують програмне забезпечення без відповідних ліцензій. А це неприкрита крадіжка вже на державному рівні. Дуже нагадує недоброї пам’яті Радянський Союз. Лише масштаби набагато більші.
Часто можна чути, що ліцензійний софт коштує дорого і нашим громадянам і установам не по кишені. Дуже сумнівний аргумент. Купувати кольє з діамантами не можуть багато хто, але це не підстава і не виправдання їх крадіжки. До того ж розробники і власники програмного забезпечення проводять дуже гнучку цінову політику й активно займаються благодійністю. Наприклад, компанія Microsoft надає своє програмне забезпечення всім українським навчальним закладам безкоштовно. Там готові піти і на зниження ціни для громадян і навіть для державних структур. Але платити треба, хоч щось. Проте, схоже, що наші державні мужі віддають перевагу іншому: або проблему не помічати, або недооцінювати наслідки.
До теми:
