Цей рід, початок якого, як любили писати в старих документах на дворянство, «захований у темряві Історії», відомий в Україні та світі передусім завдяки знаменитому композиторові й хоровому диригентові Олександрові Кошицю. Разом з тим, внесок Кошиців в українську культуру виходить далеко за межі музики, адже вони причетні до становлення генія Тараса Шевченка.
Кошицям уже присвячено кілька публікацій, і вже цей факт вирізняє їх із десятків тисяч шляхетських родів. Проте, як це завжди буває, з нагромадженням даних зростає і коло незнання. Коли Олександр Кошиць писав на чужині свої «Спогади», то спробував узагальнити як опубліковані, так і відомі йому особисто дані з історії роду. Звичайно, найбільш суперечливі відомості стосувалися походження Кошиців та їхнього герба «Порай». Пов’язуючи їх із панівними родами Європи, знаменитий композитор плутано писав про савойських князів Розинів із Косціну, яких уважав родичами Гедиміна та предками Кошиців. Поряд з акцентуванням уваги на італійському походженні роду, прозвучала також згадка і про їхнє... чеське коріння, пов’язане буцімто зі славнозвісним родом Славника. Тим часом наукові праці, присвячені Славниковичам, вважають їхніми нащадками польські шляхетські роди герба «Равич», а не «Порай».
Шануючи прагнення нащадків роду Порай-Кошиців відшукати своє славне коріння, радимо їм спиратися передусім на документи (яких збереглося чимало), адже родова гідність квітне лише на ґрунті істини. Що ж до долі Кошиців, то вже в ближчі нам XVII—XVIII стст. ішлося про володіння ними частинами маєтків Велике Село в Мінському та Виступовичі в Київському воєводствах. Саме в овруцьких Виступовичах Кошиці увійшли до складу уніатського духівництва й розділилися на дворянську і священицьку гілки.
Нащадки обох гілок досягали гідної позиції в офіцерському корпусі, серед чиновництва і духовенства Російської імперії. Мешкали Кошиці переважно на Київщині, зокрема, в Києві, де родичалися, переважно на Пріорці й Куренівці, з Березовськими, Бірюковими, Брюшковими, Доманськими, Бернацькими, Зелінськими, Зименками, Клепцовими, Кобцями, Ломанськими, Метельськими, Непоровськими, Савельєвими, Таргоні, Хроповськими, Цирульниковими, Чернецькими, Яковлєвими. Цікаво, що обидві найбільш відомі священицькі родини Кошиців були пов’язані з шевченківськими місцями та самим Тарасом Григоровичем.
Найперше варто згадати о. Григорія Кошиця (син о. Івана) — випускника Київської духовної академії (з атестатом I розряду). 25 грудня 1818 р. його висвятили у священики до церкви св. Іоанна Богослова села Кирилівка Звенигородського повіту. Так пов’язалася доля о. Григорія та його родини з кирилівськими Шевченками. Йшлося не лише про традиційні відносини між священиком і парафіянами. Відомо, що 1827 р. малий Тарас наймитував в о. Кошиця, а поза тим їх пов’язувала і школа. Коли у вересні 1845 р. Тарас Шевченко (уже не селянин, а столичний інтелігент) на запрошення гостював у Григорія Івановича, то розпитував його про своїх шкільних товаришів.
1845 р. о. Григорій належав до найбільш шанованих місцевих священиків. У 1832—1838 рр. він був духовним депутатом, а потім до 1842 р. — благочинним 1-ї частини благочиння і співробітником Київського попечительства про бідних духовного звання. З його дітей значний слід у долі Тараса Шевченка залишила Феодосія, в яку той закохався (1845 р. їй минуло 17 років). Проте їм не судилося бути разом. Як відомо, Тарас Григорович так і не одружився. Така ж доля спіткала й Феодосію. Вона жила при батьках, потім при братові Олексієві, котрий 1858 р. замінив батька на посаді настоятеля Кирилівської церкви. 1872 р. Феодосію Григорівну призначили просфорницею до тієї ж церкви, остання згадка про неї датована 1883 роком. Її наступницею стала Пелагія Пєшковська (із 4липня 1884 р.).
Серед небожів Феодосії, дітей її брата о. Олексія, особливо доречно згадати Павла. Після Богуславського духовного училища він почав готуватися до отримання музичної освіти, 1884 р. був співаком у Нижньому Новгороді, з 1885 р. навчався в Московській консерваторії, а ще пізніше — в Мілані. Павло зробив блискучу кар’єру оперного і камерного співака, став солістом Большого театру, належав до числа найбільш знаних тенорів свого часу. Проте, зірвавши голос, він не зміг пережити цієї трагедії та пішов із життя 1904 р., невдовзі по звільненні на мізерну пенсію.
Уже за часів, коли священиками в Кирилівці був о. Олексій, а з 1885 р. — його син о. Митрофан, до сусідньої Тарасівки було переведено їхнього досить далекого родича о. Антонія Кошиця, сина о. Ігнатія. Ця родина спочатку була пов’язана з околицями Бердичева, потім із с. Ромашки Васильківського повіту і нарешті 1877 р. опинилася по сусідству з Кирилівкою. В Ромашках народився, а в Тарасівці провів дитячі роки син о. Антонія та Євдокії з Маяковських — у майбутньому знаменитий хоровий диригент, композитор, етнограф Олександр Кошиць. Це він на чолі Української республіканської капели розпочав 1919 р. масштабне турне країнами Європи й Америки з метою популяризації у світі нашої культури.
У творчому доробку Олександра шевченківська тематика посідає чільне місце, що було пов’язано, поза іншим, з його щирим замилуванням Тарасівкою та її околицями. У своїх дуже правдивих, неполіткоректних «Спогадах», що належать до кращих творів цього жанру в українській літературі, Кошиць емоційно писав: «Це та земля, де лунають найкращі в світі пісні, де чутно найчистішу нашу мову, де сяє найясніше між усіма сонцями сонце, яку вкрило найблакитніше небо; земля — свідок козацької слави; земля, де ходили гайдамаки «з святими ножами»; земля, по якій блукав «босими ногами» великий Тарас, яку оспівував він у своїх геніальних піснях; земля з найкращими людьми на світі. Одне слово, найкращий куточок на світі, де стоїть моя люба Тарасівка! Хіба не правда? Хай хто посміє сказать інакше!»
