...Багато зим я пережила, але незабутньою залишилася одна — перша повоєнна зима 1944—1945 років. Наче зараз бачу посеред засніженого поля два снігові замети. А під ними добротні землянки, які неушкодженими залишили німецько-фашистські загарбники недалеко від м. Ковель, що на Волині. Це компенсація за спалені і вщент зруйновані війною (не природою!) наші домівки.
А від холоду рятувала пічка-буржуйка, що стояла посередині землянки. Серед рук, які тягнулись до тепла, старечі руки діда Федора були особливими: постійно тремтіли, а скоцюблені покручені пальці не розгиналися навіть тоді, коли, здавалося, от-от загоряться від дотику до металу, розігрітого до червоного кольору.
Таємниці старечих рук розгадати ми тоді не могли, як і не могли відповісти на запитання, яке він постійно повторював: «Скільки тій людині треба?» Та відповіді дідусь і не чекав, бо сам до себе продовжував говорити: «Колись, бувало, з’їси миску борщу, пирога, зап’єш кислим молоком просто з глечика, і вже цілий день їсти не хочеться...»
Здогадувались, що це була його улюблена їжа, та саме через ці «смачні» балачки діда і не любили. Соромила і сварила за це батька і донька, а моя тітка Марія забороняла при дітях навіть говорити про їжу. Чув ці розмови і 19-річний його син Роман, який помирав від сухот. До весни Роман не дожив...
Згадуючи сьогодні ту зиму, уявити не можу, як тоді вижили. Мабуть, допомагала надія, що з весняним теплом настане кінець війні, а коли живими повернуться батьки, тоді й у нас буде інше житло, іншими будуть і харчі...
Але довго ще ситими були від борщу «з лободи», а ласувати доводилося черствою шкоринкою. Сало, як пізніше напише мій земляк, поет Віктор Лазарук, тільки снилося. Зігріватися доводилось «однією на всіх сталою фуфаєчкою» і... танцями. Але як танцювали?.. Босоніж і під гребінку.
Давно своєю смертю помер дід Федір, та його питання залишається і на сьогодні без відповіді, коли й існує взагалі.
Хоча щоб довести, як кажуть математики, скільки одній здоровій людині протягом усього її життя потрібно, досить прожити одному на безлюдному острові. Але хто ж відважиться повторити долю Робінзона Крузо? Ймовірність мізерна, проте можлива за однієї умови: присутність розумного робота.
Сьогодні я так відповіла б на дідове запитання: потреби людині диктує час і обставини, в яких вона опиняється.
Справді, хіба можна уявити сьогодні життя без холодильника чи телевізора, мобільного телефону чи Інтернету тощо? Є, однак, потреби спільні, які можна навіть перерахувати: їжа, вода, повітря, одяг, житло, товари побуту — так звані фізіологічні потреби, які стають основою «піраміди потреб». Думаю, що розуміння «потреб» (на жаль чи на щастя?) кожної окремо взятої людини так відрізняються, як відбитки пальців на її руці. Коли ж вражає людину «гангрена совісті», як висловлювався колись журналіст «Волині-нової» Святослав Крещук, тоді вона «молиться» не Богові, а грошам і матеріальному. Такій людині ще й хочеться похизуватися кількістю дорогих автомобілів, дорогим годинником, найновішою «мобілкою» або купальником за 30 млн доларів.
Зрозуміти «витребеньки» найбагатших ще можна, коли ці гроші зароблено чесною працею. Та часом, читаючи письмові декларації деяких відомих політиків чи державних службовців, стає ніяково, соромно і навіть шкода їх. Так і хочеться хоч кількома гривнями особисто цим людям зі свого «фонду мінімальної пенсії» надати матеріальну допомогу.
Продовжую шукати відповідь на дідове питання. Проте, читаючи книжку Андрія Бондарчука «Обірване коріння нації. Волинська хрестоматія», знайшла дещо відмінне запитання: «Ну навіщо вам стільки?» Автор, народний депутат першого скликання до ВР, журналіст і письменник, ставить запитання конкретніше: «То коли ж ви, лихо бери, напхаєте свої злодійські бездонні і безмірні кишені, сейфи і кендюхи?» Андрій Бондарчук як людина з медичною освітою людську зажерливість називає «вірусом наживи» і патологією, бідою, що «набула характеру епідемії». Якщо непомірні потреби — хвороба, то усім разом потрібно шукати ліки, а коли апетити невгамовні, то таких потрібно посадити «на дієту». Перейматися цим — обов’язок влади та її гілок, а найперше — законодавчої. Воюйте собі у ВР словесно. Обережно також кидайтеся словами «люди хочуть війни». Шукайте і знаходьте слова для побудови мостів, а не глибоких окопів, які можуть перетворитися у прірви між багатством і бідністю.
Що робити? Чи не варто прислухатися до небайдужого виборця, який радить створити Міністерство потреб, дописавши до слів у назві «Міністерство доходів і зборів» лише єдине слово — «потреб». Невже він має рацію?
Тоді варто нагадати та глибоко усвідомити суть наукового визначення терміну «потреби», яке вивчають навіть школярі-старшокласники у підручнику «Основи економічних знань»: «Потреби — це внутрішні спонукальні мотиви діяльності людини».
На перший погляд — все дуже просто. Зрозумів би це і дід Федір зі своєю освітою двокласної церковно-приходської школи. Добре розумів ще давніше значення цього терміну і Тарас Шевченко — варто згадати його комедію «Сон». Великий Тарас назвав це не потребою, а долею.
Найбільше радію за покоління людей, чия доля не пов’язана зі словом «війна». Бо лихо і горе, яке вона приносить, не можна навіть порівняти з природними катаклізмами — повенями, буревіями, торнадо, землетрусами, Челябінським метеоритом тощо. Війни (як і революції) — це не просто стихійне лихо, а злочин, причому притаманний тільки людині і є однією з її «диявольських потреб».
Невже цього не розуміють лідери і політики деяких держав, погрожуючи війнами сьогодні? І з висоти прожитих років я часто запитую, як колись дід Федір себе: «Невже не могли проявити інакше свої здібності, свої владні потенційні можливості без війни ті, що підпалили земну півкулю Другою світовою війною?» Адже воювали або «самореалізовувалися» католик Гітлер і православний Сталін, порушивши шосту з десяти християнських заповідей «Не убий», заплативши з обох сторін високу ціну не грошима, а людською кров’ю, морями материнських та удовиних сліз. Війни не повинні бути чиєюсь потребою!
Пригадую також, що, вибираючи серед многогранників піраміду, школярі ніколи не помилялися і знали, що слово походить від єгипетського — «пурома» — царська могила.
А з великої державної «піраміди потреб» кожен із нас вибирає своє. Але, обтяжені щоденною боротьбою за виживання, більшість наших громадян ніколи не зрозуміє потреби мати і цінувати свою власну державу, коли влада не здатна забезпечити навіть фізіологічні потреби, які є основою піраміди.
На жаль, державі «самореалізуватися» не вдається. Чекаємо все кращих часів. Вони тоді прийдуть, коли українські фараони-олігархи не пошкодують грошей на побудову піраміди, більшої у кілька разів за єгипетську піраміду Хеопса. Землі ж для площі основи такої піраміди вистачить (а то й залишиться), коли звести її у Чорнобильській зоні. А що? У Європі такої ж споруди немає... Цілком реальна, хоча й іронічно-сумна забаганка авторки.
Бо скільки ж ще людині треба?
