«Неистовый — шалений, несамовитий, нестямний, скажений...»
(Із російсько-українського словника)
...Мене ще в школі привчили до того, що Віссаріон Бєлінський і Тарас Шевченко — щирі друзі та однодумці, що «неистовый Виссарион» не раз захищав від ретроградів українського поета, відстоював його право писати українською мовою, вітав вихід у світ «Кобзаря»...
Пам’ятається, що 1948 року, коли на офіційному рівні відзначалося століття від дня кончини Бєлінського, я, тоді ще учень десятого класу, підготував і виголосив у своїй школі повідомлення про дружбу геніїв двох народів. Я щиро вірив у те, що розповідав, слухачам сподобався мій виступ. Такий був час...
Знадобилися роки й десятиліття, щоб із неймовірним болем вдалося мені здерти зі своїх очей лукаву полуду, хоч трохи наблизитися до істини... І допоміг мені в цьому, хоч як це дивно, сам Бєлінський...
* * *
1847 рік був трагічним у житті Тараса Шевченка: того року за доносом провокатора було розгромлено Кирило-Мефодіївське товариство, куди поет за покликом душі вступив у квітні 1846 року. Усіх членів товариства ув’язнили, а потім заслали у віддалені губернії Росії.
Найтяжче було покарано Шевченка. Після ув’язнення в петербурзькому казематі «Третього відділу» його заслали на десять років солдатом у Окремий Оренбурзький корпус. Затверджуючи вирок, Микола І власноручно написав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати». Цей присуд був рівнозначний смертному вироку: не міг простити цар поетові його поему «Сон»...
На цю сумну подію відгукнувся і Бєлінський. У грудні 1847 року він написав листа Павлові Васильовичу Анненкову — відомому російському критикові й мемуаристові. Ось кілька фрагментів із цього листа:
«Той хахлацький радикал написав два пасквілі, один на Государя Імператора, другий на Государиню Імператрицю... Коли цар прочитав пасквіль на царицю, спалахнув великим гнівом... Я не читав тих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих його не читав, але я переконаний, що пасквіль на царицю обурливо гидкий. Шевченка вислали на Кавказ (?!) солдатом. Мені його не шкода: якби я був суддею, я зробив би не менше. Я почуваю особисту ворожнечу до таких лібералів. Вони вороги всякого успіху...»
(Чи не знайома вам, читачу, теза: «Я не читав... але я переконаний...» За такою формулою, пам’ятається, і в новітній час Олеся Гончара розпинали!)
Але то ще не все — в листі Бєлінського «дісталось» і товаришеві поета по Кирило-Мефодіївському товариству Пантелеймонові Олександровичу Кулішу. Він також, як і Шевченко, був заарештований і покараний.
Отже, маємо справу не лише зі сплеском печерних емоцій, але з певною світоглядною концепцією, що виходить за рамки приватних стосунків двох осіб. А це вже справа серйозна. Ось і такі, виходить, були в тогочасній Росії «революційні демократи»!
Лист цей спочатку мене приголомшив. Не вірилося! Як? Щоб Бєлінський та саме ось так висловився, саме ось так мислив?! Спочатку навіть не вірилося, що такий лист міг бути. Але досить було ще й ще раз погортати відповідний том творів Бєлінського (Полное собрание сочинений. — Т.9, Москва — Ленинград. — 1958), щоб переконатися в тому, що так воно й було.
Тут і почалося моє просвітлення — переоцінка діяльності й літературної спадщини «неистового Виссариона». А тим часом у моєму записнику за цим епізодом з’явилася низка інших... І почала вимальовуватися досить-таки неприглядна особистість російського шовініста й революційного демократа, водночас — монархіста, який при потребі не погребує й неправдою.
Ось, приміром, Бєлінський заявляє: тільки з приєднанням (саме так: не «возз’єднання», а «приєднання»!) Малоросії до Росії туди «хлинула цивілізація».
Але ж усім добре відомо (та й сам Бєлінський це, безумовно, знав), що після 1654 року не до Києва, а до Москви (а згодом — і до Петербурга) з року в рік відряджали — траплялося, що й під конвоєм — професорів відомої в усій Східній Європі Києво-Могилянської академії, щоб просвітити темний московський люд, адже там було справді «темне царство», і до Михайла Ломоносова (до речі, слухача Києво-Могилянської академії!) не було вищих навчальних закладів.
А взагалі, хай на що б впав погляд Бєлінського — чи то на ще один твір Шевченка, чи то на історію України (яку він демонстративно іменував «Малоросією»), все викликало в російського критика неприйняття, вкрай підсилене хворобливою емоційністю й неповагою до автора.
От і відгук Бєлінського на поему Шевченка «Гайдамаки», вміщеній у 5-му номері «Отечественных записок» за 1842 рік, був негативним. Хоч у радянському шевченкознавстві намагалися якось пом’якшити цю негативну критику, пояснюючи її полемічним запалом автора, обставинами суспільно-літературного життя тощо. Але що з того...
Павло МАЗУР, учитель і просвітянин Маріуполь
