«Не хочеться більше говорити про українську мову. Печаль. Стидоба. І часто — безнадія...» (Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? / Іван Дзюба.— К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005.— С. 40) — такі гіркі слова написав 1998 року академік Іван Дзюба в короткій передмові до перевидання свого епохального за суспільною значущістю публіцистичного трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Відтоді минуло ось уже півтора десятиліття, а тональність розпачу автора лише посилилася, бо в незалежній Україні періоду останніх Януковичевих «трьох літ» спостерігаємо послідовне нагнітання духовного мороку, особливо стосовно курсу офіційної мовної політики й вивчення рідної історії: «українська преса сьогодні практично витіснена із суспільного побуту», «книгодрукування і книготоргівля майже знищені», і «навіть ті цікаві малотиражні видання, що останнім часом з’являються, до читача не доходять. Дев’ятий вал російськомовної «масової культури» заливає руїни культурної інфраструктури України» (Там само. — С. 32).
У короткій історії новітнього утвердження української державності суспільні процеси відбуваються з маятниковим ефектом — на зміну національно одержимому піднесенню, як правило, приходить нігілістично-збайдужіле заціпеніння. Відтак за справедливим оптимізмом від раптово здобутої й майже стовідсотково всенародно легітимізованої незалежності 1991-го настав період посткомуністичної кучмівської стагнації, а демократичну помаранчеву переможну ейфорію за якісь три роки «регіонального правління» було кардинально заглушено здеградованим і зденаціоналізованим неосталінським реваншизмом. Незмінною, щоправда, упродовж усього цього часу залишається шовіністично-агресивна інтервенція по-хижацьки невтомного «русского мира» на соціально-культурні та духовно-релігійні материки політично ще не окріплої незалежної України.
У суспільно-політичному простої відродженої української державності послідовно збуваються невтішні прогнози Івана Дзюби, котрий ще більш як за десятиліття до цього попереджав: «Немає сумніву: за рахунок капітуляції в мовному питанні, за рахунок української мови намагатимуться компенсувати політичні та економічні прорахунки, соціальні біди. Українською мовою торгуватимуть у передвиборчій метушні. На українській мові як емблемі українства окошиться невдоволення багатьох існуючим станом речей. І те, чого не встигли доконати царський урядник, московський піп і більшовицький комісар, — докінчать рідні шаромижники «общерускости», компрачікоси «комуністичної ідеї» та коновали «лібералізму» (Там само. — С. 40).
3 липня минає рік відтоді, як 248 (двомастами сорока вісьма) депутатськими картками з порушенням Конституції України, норм регламенту і процедури розгляду було ухвалено в цілому закон «Про засади державної мовної політики», що став уже традиційним для нинішньої влади продуктом правових маніпуляцій та ідеологічного шахрайства і черговою спекулятивною спробою Партії регіонів укупі з комуністами врятувати власний збанкрутілий політичний рейтинг напередодні парламентських виборів. Згодом маріонеткові органи місцевого самоврядування на південно-східних теренах України влаштували парад регіоналізації для російської мови, навіть не замислюючись над тим, що роблять їй ведмежу послугу — вперто стягуючи з постаменту «мови міжнаціонального спілкування» (так вона ще продовжувала існувати у постсовковій свідомості деяких українців) на маргінеси мови нацменшин. Монополію встановлення нового статусу лише для «языка» «ѓрунтовно» підірвали місцеві ради одиничних населених пунктів на Закарпатті й Буковині, задовольнивши таким чином патріотичні апетити угорської та румунської громад, а ізмаїльським болгарам відмовили: мовляв, Одещина видає патент на національну мовну меншість «только для русских».
Ситуативні групи з науковців та урядовців, яких призначили латати вже підписаний закон, очолювали по черзі прем’єр, віце-прем’єр та екс-президент. Напрацювали зміни, подали на підпис, але, на жаль, їхня праця виявилась сізіфовою, бо ніхто і не збирався вдосконалювати суто політичний «мовний закон». Натомість міністр освіти і науки отримав повний карт-бланш на реалізацію своїх українофобських стратегій, а глум над гідністю народу став лейтмотивом усіх освітніх новацій та реформ: зі шкільних програм з історії України для п’ятикласників зникають фундаментальні поняття «Українська держава», «Київська держава», «відновлення державності», брутально вилучено славні державотворчі імена Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, а випускникам середніх шкіл під час підсумкової зовнішньої атестації заборонено згадувати про героїко-патріотичний чин Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, натомість із нафталіну совєтської історії повитягувано усіляких щорсів та їхніх більшовицьких сателітів. Відзвітувавши на «всероссийском учительском собрании» про різке скорочення видавничих тиражів підручників «на ненужном языке», Табачник отримав там чергове завдання — нав’язати українським школярам із 2-го до 11 класу конкурс «Лукоморье», який має на меті перетворити передусім південно-східні загальноосвітні навчальні заклади на такі собі інкубатори «любителей русской словесности и культуры». Базовим у його проведенні визначено Донбаський державний педагогічний університет, а відтак лукаве «Лукоморье» відбиратиме найкращих серед місцевих яничарів за рахунок українського бюджету, тим часом як на участь талановитої шкільної та студентської молоді в міжнародних олімпіадах цьогорічний кошторис не передбачає жодної копійки, тобто зовнішньому іміджу нашої держави завдано непоправної втрати. На треть скорочено кількість бюджетних місць до аспірантури, аби знищити молоду українську науку, а розподіл місць державного замовлення у вищих навчальних закладах переведено на тендерний принцип, щоб у ручному режимі стимулювати лояльних ректорів і карати незгодних. Схвалено новітню освітню стратегію, за якою запропоновано збільшити кількість студентів на одного викладача з 12 до 18, що логічно призведе до значного скорочення університетської професури, зростання педагогічного навантаження, зменшення академічного часу для наукової діяльності, а відтак до відчутної інтелектуально-пошукової деградації вищої школи. Постає закономірне питання: яким за кількістю і цинічною сутністю має бути перелік українофобських «подвигів» Табачника й тих, хто стоїть за ним, аби вивести нас із національного заціпеніння і бездержавницької апатії? Коли, нарешті, він відповідатиме за свої маніпуляції та махінації, внаслідок яких для трьох відсотків випускників, котрі виявили бажання складати ЗНО з російської мови та літератури, друкується дві треті від загальної кількості підручників цією регіональною мовою, а на шкільництво ведеться шалений тиск за тотальне впровадження «русского языка» на правах другої іноземної?
Щоправда, нинішню мовну капітуляцію не варто вважати повною, бо окремі спроби парламентсько-громадського спротиву все ж таки були. Депутатська фракція «Свободи» послідовно домагається вживання української мови з трибуни Верховної Ради і на засіданнях парламентських комітетів. Ціла когорта молодої російськомовної інтелігенції з принципових міркувань стала спілкуватися тільки українським словом, не зважаючи не те, що для багатьох із них воно не є рідним. У Львівському національному університеті імені Івана Франка в грудні минулого року створено «Всеукраїнську асоціацію викладачів української мови і літератури» з представництвом у кожному обласному центрі, основною метою якої є утвердження державного статусу і зміцнення міжнародного авторитету української мови, а історико-філологічна спільнота Громадянської ініціативи «Український національно-державний обов’язок» організувала засідання п’яти резонансних Всеукраїнських науково-практичних семінарів «Українофобія як явище і політтехнологія», в роботі яких як основні доповідачі взяли участь учені-гуманітарії з Києва, Ужгорода, Одеси, Луцька, Рівного, Львова.
І цей процес потрібно продовжувати. Серед можливих шляхів подолання державно-управлінської стагнації та скочування України в цивілізаційне провалля неототалітаризму, зупинення українського лінгвоциду і недопущення есхатології відновленої державності можна виокремити такі:
• 1. Делегітимізація у правовий спосіб горезвісного закону «Про засади державної мовної політики» через організацію постійного суспільного нагляду за діяльністю Конституційного Суду України. Ухвалення концептуально нового закону «Про порядок застосування мов» із чітко прописаними в ньому організаційно-фінансовими пріоритетами розвитку державної української мови.
• 2. Консолідація всіх свідомих українських громадських сил на відвоювання інформаційного простору та якнайширше використання правового поля для ефективного запобігання кожному, навіть найменшому українофобському прояву як в Україні, так і поза її межами. Кожен, хто свідомо чи ні чинитиме шкоду українству, повинен усвідомити, що буде нести за свої дії юридичну (в судовому порядку) або суспільно-політичну відповідальність (втрата репутації, науково-інституційна обструкція, соціокультурна ігнорація, політичний бойкот).
• 3. Моніторинг рішень і вчинків українських політиків та урядовців з метою забезпечення суспільного контролю за їхньою діяльністю.
• 4. Перехід до лінії потужної національної атаки в гуманітарній сфері. І коли нинішній міністр освіти хоче постійно змінювати навчальні плани школярам чи студентам, варто здійснити їх зміну таким чином, щоб максимально збільшити кількість годин на вивчення української мови, літератури, фольклору та історії України.
• 5. Ініціювання обов’язкової атестації державних службовців на знання державної мови.
• 6. Запровадження ефективного механізму заборони потрапляння на український культурний ринок відвертої українофобської кінопродукції (ідеологія або цензура не є стримуючими факторами в цьому разі, власне, як і при розповсюдженні неякісних або зіпсутих продуктів, від яких тхне). Протидія будь-яким проявам мовного кретинізму, як-от засилля низькопробної російськомовної попси в закладах відпочинку та ефірному просторі громадського транспорту.
• 7. Публічна відмова представників інтелектуальної еліти, зокрема західноукраїнського регіону, від участі в роботі Гуманітарної ради при Президентові України через абсолютну національну яловість і цілковиту владну підконтрольність цього дорадчого громадського органу.
• 8. Установлення обов’язкої відповідальності аж до позбавлення права на громадянство України для тих осіб, які публічно визнають послуговування державною українською мовою як прояв фашизму.
Зрештою, остаточна перемога можлива лише за умови максимальної консолідації всіх національно-демократичних осередків та громадських інституцій, або, кажучи словами Івана Франка: «Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх... мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергійнішій реакції против усякої моральної гнилизни».
