Останнім часом питання про десталінізацію звучить у Росії дедалі частіше. Проводять дискусії, пишуть численні матеріали, а нещодавно стало відомо, що проект десталінізації невдовзі отримає статус федеральної цільової програми, і навіть разом із держфінансуванням. Наскільки реальною є десталінізація в Росії? Говоримо з російським істориком, критиком, літературознавцем і членом російського Пен-клубу Борисом СОКОЛОВИМ.
— Борисе Вадимовичу, про що свідчить статус федеральної цільової програми для проекту десталінізації?
— Ні про що. Буде дуже обмежена десталінізація. Все поєднуватиметься з єдиним підручником історії, що спроектований і виключає об’єктивне вивчення історії Другої світової війни. У цьому контексті зрозуміло, що десталінізація зведеться до згадок про репресії, здійснені Сталіним, і не більше того.
— Одним із пунктів запропонованого документа було проведення суду над тоталітаризмом, але в ході дискусії від нього відмовилися. Ви підтримуєте суд над тоталітаризмом?
— Ні, я не підтримую цього. Як можна судити певну абстракцію, яка не буде представлена конкретними живими людьми? Судити мертвих — це дурниці.
— Нещодавно в Росії було запущено новий інтернет-ресурс «Документи радянської епохи». Близько 300 тис. документів із засекречених фондів Політбюро (за період 1919—1932 рр..) і Й. В. Сталіна (найважливіші матеріали за період 1866—1996 рр..) було оприлюднено. Як ви вважаєте, чи покладе це край спекуляціям довкола особи Сталіна?
— По-перше, цей сайт малодоступний. Він постійно переобтяжений, і на нього дуже важко зайти. Але головне інше — архів Сталіна там же викладено, а найцікавіші речі, які й свідчать про його злочини, — листування з органами безпеки, листування з міністерством закордонних справ — як і раніше, залишаються секретними і їх не викладено у відкритий доступ. Справа ж не в кількості документів, а в їх якості. А про репресії свідчить нікчемна частина документів, які виходили від Сталіна або зберігались у його архіві. Якщо навіть 1% документів залишається засекреченим, найчастіше це саме ті, які й свідчать про злочини. Це, до речі, суперечить Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій» та іншим законам, які забороняють засекречувати інформацію, що належить до незаконних репресій.
— Сьогодні хтось вважає Сталіна «великим правителем» і «ефективним менеджером», а хтось — «тираном» і «вбивцею»...
— Суперечки про Сталіна не припиняться навіть тоді, коли будуть опубліковані всі мислимі документи.
— Чому?
— Справа в ідейних позиціях, а не в оцінці матеріалу — в ігноруванні одних фактів і прийнятті інших. Це не залежить від того, що буде і не буде опубліковано.
— Чи можна стверджувати, що Сталін досі є важливою фігурою для російського суспільства?
— Важливою фігурою історичної пам’яті він, безумовно, є. Хоча з усіх правителів радянської епохи зараз, хоч як дивно, найпопулярніший за всіх Брежнєв. Це пояснюється тим, що це була така собі епоха стабільності, відносної забезпеченості і відсутності якихось масових політичних репресій. Вони були вибірковими, і масштаб їх був не такий великий, як за Сталіна. Популярність Брежнєва зникне, коли піде зі сцени покоління тих, хто жив у його епоху. Але, з іншого боку, нині дуже мало людей залишилося, які жили в епоху Сталіна, а популярність Сталіна не зникає серед тих людей, які народилися значно пізніше після його смерті.
— Чому все-таки, на вашу думку, в Росії, яка пережила трагічне ХХ століття зі сталінськими репресіями, таборами і голодоморами, досі не можуть дати однозначну оцінку злочинам Сталіна?
— Річ у тім, що прихильники Сталіна вважають, що репресії були виправдані і що основна їх маса була правильною — знищували ворогів. І Сталін може бути цілком виправданий тим, що він таким чином готувався до війни. Збереження культу Сталіна пов’язане з тим, що російська еліта залишилась імперською за своєю сутністю. Сталін був справжнім будівничим Радянської імперії. Путін хотів би за можливістю всі колишні радянські республіки з’єднати з Росією, зокрема, й Україну — чому на неї йде потужний тиск за газовим чинником і в інших сферах. У зв’язку з цим імперську політику Сталіна у нас не критикують, наш МЗС сьогодні фактично займає ту саму позицію, що й Молотов — виправдовує дії Радянського Союзу, окупацію Західної України, Західної Білорусі, країни Балтії, війну з Фінляндією. І якщо така позиція існує, то, звісно, Сталін буде завжди присутній у російській зовнішній політиці, хоча б у вигляді пам’яті.
— Чим це загрожує подальшому розвитку російського суспільства?
— Російське суспільство дедалі більше скочується до тоталітарного минулого, до ухвалення репресивних законів, які багато в чому роблять життя громадян майже таким, яким воно було за «совєтів», тільки без якоїсь соціальної забезпеченості і стабільності.
— Що має змінитись у свідомості посттоталітарного суспільства, щоб виробити зрілу оцінку тоталітаризму і спадщині Радянського Союзу?
— Треба, щоб змінилась еліта і на зміну путінському режиму прийшов демократичний режим. У цьому випадку може бути антисталінська реальна пропаганда, і поступово Сталіна можуть усунути з громадського дискурсу. У Німеччині післявоєнне засудження минулого і реальне засудження нацистського тоталітаризму розпочалося в 1960-ті роки. Тоді суспільство пройнялося цим, коли відійшло покоління, яке жило за Гітлера. А у нас специфічний режим, який багато в чому наслідує Сталіна, хоча й засуджує його злочини і крайнощі. Поки не буде іншого режиму, тут нічого не зміниться. І всілякі лакувальні програми десталінізації не працюватимуть.
— Події на Болотній і площі Сахарова — стали серйозним сигналом для влади. Як, по-вашому, чи сформувався серед російського суспільства запит на нову еліту?
— Цей запит є десь у 10—15% членів суспільства, найбільш просунутої його частини, яку дуже умовно називають «середнім класом», хоча це зовсім не той середній клас, як у західних країнах. Якщо йти далі, то цього запиту немає. В опозиції немає єдиного керівництва, яскравого лідера, довкола якого вона могла б об’єднатися.
— Наприкінці минулого року Федеральне архівне агентство Росії оголосило про підготовку тритомника документів, який «спростовує винятковий характер голоду в Україні в 1930-х роках». У чому причина такого кроку?
— Причина в тому, щоб показати, що Голодомор не був спрямований проти України, а був спрямований проти всіх народів Радянського Союзу. Так, як і український народ, постраждав і народ Казахстану. Там померла мало не половина казахського населення. Але там це було багато в чому результатом бюрократичного ідіотизму. Казахів намагалися силоміць садити на землю, не даючи їм можливості займатися колишнім кочовим скотарством, і це призвело до трагічних подій.
В Україні, можливо, голод і був спрямований проти українців. Тому що справді, Україна і Кубань постраждали більше за інші регіони. В Україні було доволі анархічне населення (це було видно за Громадянською війною), яке чинило опір колективізації, і щоб його придушити, було використано голод.
— Як ви вважаєте, що може спонукати Кремль визнати український Голодомор 1932—1933 рр. геноцидом?
— Кремль не визнає цього ніколи. Я не впевнений навіть, що це станеться за умови зміни режиму, але за нинішнього уряду — точно ні.
— Нещодавно радіостанція «Эхо Москвы» провела опитування: «Чи треба Росії каятися за свою історію?». «Так» відповіло 53%. Негативно відповіли 45,4% респондентів. «День» підтримав тему — провів власне опитування експертів. Їхні думки також розділились. А як ви вважаєте? Чи треба Росії каятись і чи є в цьому сьогодні потреба?
— Я не вважаю, що якомусь народу треба каятися за свою історію. Історія така, яка є. Її треба вивчати і намагатись не повторювати тих помилок і злочинів, які було здійснено, і виносити з них уроки. Якщо ж ідеться про вибачення на державному рівні за якісь злочини, то я вважаю, що Росія повинна вибачитися багато за що у своїй історії і перед різними народами. І за окупацію різних країн, і за вбивства та злочини, за той же Голодомор. Але знову-таки, я не думаю, що в недалекому майбутньому такі вибачення матимуть місце.
— Ідея створення спільного підручника з історії між Україною і Росією. На ваш погляд, наскільки це реально і необхідно?
— Якісь такі книжки повинні бути. Скажімо, російський і український погляд на історію під однією обкладинкою. Але називати їх «підручниками» я не став би. Це, швидше, мають бути книжки, які дають два погляди на одні й ті самі події. А ці книжки, які називають «підручниками», створюються абсолютно за іншим принципом. Там намагаються якраз «згладити» якісь протиріччя і дійти консенсусу. Вони виходять доволі беззубими і малоцікавими. А спільний підручник — не має сенсу, навіть не через різні оцінки одних і тих самих подій, а через різну значущість однакових подій для різних народів.
