Багато в чому особливості нинішнього, 23-го за ліком фільму «бондіани» пояснюються вибором режисера. Сем Мендес — британець, освіту здобув у Кембріджі, після закінчення якого 1987 року вступив до трупи Чичестерського театру. Невдовзі він поставив на театральній сцені «Вишневий сад», із Джуді Денч у головній ролі (у «Скайфолі», нагадаю, вона грає М — начальника Бонда), і за цю постановку був удостоєний премії критиків як найкращий дебютант. Упродовж 1990-х успішно працював з різними лондонськими театрами.
Те, що добре вдається на сцені, не обов’язково спрацює на знімальному майданчику. Вади й переваги режисерського стилю Мендеса повною мірою виявилися в «Скайфолі».
Фільм розпочинається практично бездоганно відзнятою сценою погоні Стамбулом і ефектними титрами. Візуальна майстерність — козир Мендеса. Двобій Бонда з одним з поганців, відзнятий на тлі гігантської відеореклами, схоже, увійде до хрестоматій розважального кіно — дві чорні тіні б’ються в якомусь неземному океані серед велетенських медуз і холоднуватих вогнів, що розсипаються на всі боки. Окрім того, Мендес розкидав по фільму цитати й відсилання різного ступеня впізнаності. Особливо помітною є пристрасть режисера до гарного живопису. М каже Бондові, що його зустріч із К’ю влаштує Тернер, і будь ласка: Бонд і К’ю зустрічаються в лондонській Національній галереї, біля одного з найвідоміших полотен англійського класика Вільяма Тернера «Останній рейс корабля «Відважний». Спільник головного лиходія Сільви вбиває якогось колекціонера мистецтва, коли той розглядає картину Модільяні. Нарешті, мізансцена із самим Сільвою (Хав’єр Бардем), ув’язненим у скляній клітці у штаб-квартирі британської розвідки MI6, за кольорами й композицією нагадує роботи ще одного британського художника, майстра в зображенні стражденної плоті Френсіса Бекона — до того ж наприкінці епізоду схожість стає жахаючою. Те, що не всі ремінісценції прочитуються одразу, додає їм чпривабливості — це просто своєрідні маленькі дарунки від режисера.
Інші цитати більш функціональні. М цитує патетичні рядки шанованого в Об’єднаному Королівстві Альфреда Теннісона: «боротися й шукати, знайти і не задаватися» тієї миті, коли Сільва зі спільниками ось-ось атакує її особисто. Суто внутрішня цитата — коли Бонд і М із сучасного лімузина пересідають до машини зі старих частин циклу — тієї самої, із вбудованими кулеметами, в якій агент 007 і їздив, і літав, і з якої міг навіть катапультуватися. Вирушають на цій чудовій автівці туди, де вони, за словами героя Деніела Крейга, «матимуть перевагу, — в минуле». Минуле міститься в Шотландії, в родовому гнізді Бондів — ще одне відсилання, цього разу до першої зірки і найкращого, на думку багатьох, виконавця ролі 007 — шотландця Шона Коннері.
Усі ці явні прикраси і приховані підтексти стосуються форми; у решті, на жаль, помітний головний недолік Мендеса — невпевнене керування драматургією фільму. Режисерові бракує дихання, він не може втримати історію в потрібному ритмі і жанровому настрої до кінця — це було помітно ще в його повнометражному дебюті «Американська краса» з Кевіном Спейсі в головній ролі (1999): за бездоганної візуальної обробки цей фільм залишав післясмак банальної мелодрами.
Банальність, часом просто недодумість сценарних поворотів проявилася і в «Скайфолі». Наприклад, весь сюжет із дівчиною, яку Бонд використовує, аби добратися до Сільви, видається просто непотрібною наліпкою на основній фабулі, а остання наприкінці розповзається по швах. Нагромадження трюків і вибухів межує з безглуздям, фінальні епізоди в Шотландії видаються запозиченими з цілковито іншого сценарію, а згадана вище мелодраматичність досягає просто непристойного рівня — і це аж ніяк не самоцитата Крейга з фотоциклу «Чоловіки, що плачуть».
Помітно, що продюсери вирішили повернути старого Бонда часів холодної війни — іронічного і невразливого серцеїда, який ні в чому не сумнівається. «Старий Бонд, нові трюки», —констатує красуня Маніпенні (Наомі Харріс). Відродженням Маніпенні — секретарки М з попередніх серій — справа не обмежується. Знову звучить класичне «Бонд. Джеймс Бонд», знову для нього коктейль збивають, не змішують, знов з’являється технічний геній К’ю (Бен Вішоу). Мендес, щоправда, намагається наголосити на слабкості Бонда — суто фізичій, на відміну від попередньої частини франшизи «Квант милосердя», де суперагента охоплювали внутрішні суперечності. Нині він двічі поранений, забагато пив і ковтав пігулки, через що розучився стріляти і знемагає на тренажерах, та коли настає мить, б’ється і стріляє цілком успішно. Крейг із гріхом пополам грає цього «старого» Бонда, але цілковито тьмяніє на тлі Хав’єра Бардема, який надав Сільві такого багатства барв, що той затьмарив і ворогів, і друзів. Цей демон комп’ютерного зла і кумедний (проте не утрируваний), і страшний (проте без перебору), водночас його і шкода; Бардем при створенні образу явно користується тими ж прийомами, що й ролі найманого вбивці у фільмі Коенів «Старим тут не місце», яка принесла йому всесвітню славу. Сцена чіпляння Сільви до Бонда замушує весь зал заходитися реготом. Поза сумнівом, Сільва посяде місце в першому ряду ворогів 007 поряд з такими видатними зловмисниками, як Голдфінгер і Ернст Ставро Блофельд.
Загалом, якщо продовжити низку автомобільних метафор, то «Координати: «Скайфол» нагадують нову автівку зі старим, зношеним мотором. Їхати можна. Але поволі, з постійними зупинками і з’їздами на узбіччя. Попередні моделі були, певно, жвавішими.
