«Малоруссы, малороссы (иногда называемые южноруссами), представители одной из трех восточнославянских народностей, вместе именуемых русскими (курсив наш. — О.Р.)» — так починається стаття про українців в одній із найпопулярніших у Російській імперії багатотомних енциклопедій, що в короткий період часу з 1900-го по 1909 р. витримала чотири стереотипних видання і п’яте з додатковими двома томами. Здавалось би, позаду залишилося «довге» ХІХ ст. з його пробудженням державних і недержавних народів до усвідомленого національного буття, і тут тобі (вже у модерну добу!) такий анахронізм у вигляді гасла солідного енциклопедичного видання...
Але викладений у статті погляд на українців (малоросів) та їхні взаємини з іншими східнослов’янськими народами — росіянами (великоросами) та білорусами — був інтегральною частиною російської державно-правної доктрини, яка постулювала існування «триєдиного» «русского народа». Згідно з тією ж офіційною доктриною, малороси як інтегральна складова триєдиного «русского» панівного в імперії народу мали усі законні підстави вважати себе співтворцями російської держави, її військових перемог та її літературної російської мови. Тож значна частина українців імперії тоді ще без внутрішнього конфлікту поєднувала в собі щонайменше дві ідентичності, однією з яких була офіційна загальноросійська («общерусская»).
Наскільки разюче іншим в імперську добу від сьогоднішнього було значення деяких етнополітичних категорій, добре ілюструє вже давно хрестоматійний вислів «Севастополь — город русской славы, славы русских моряков». Коли цей вислів у варіаціях народився у ХІХ ст., він однаковою мірою стосувався усіх трьох східнослов’янських народів, «вместе именуемых русскими», а не вказував конкретно на один, хай і найбільший серед них (якщо не брати до уваги офіцерський склад Чорноморського флоту, періоду найбільшої його військової слави, то виявиться, що серед його моряків переважали рекрути, а потім — призовники з українських губерній імперії). Сьогодні ж цей вислів, у повному відриві від свого первісного значення, перетворився на один з найефектніших, сказати б — сакральних, пропагандистських штампів-«аргументів» у спробах довести винятково російські «історичні права» на це місто.
З іншого боку, попри усю формальну повноту прав (і безправ’я також), що їх мали в самодержавній імперії малороси як індивідууми, вони, а вірніше та постійно зростаюча у часі чисельно частина з них, що відмовилася від подвійної ідентичності на користь модерної, української, як усвідомлена спільнота, мала значно менше можливостей задоволення своїх національно-культурних потреб, ніж інші народи, не обтяжені офіційною належністю до державоформуючої у Російській імперії нації. Парадокс реалій буття українців у Російській імперії полягав у тому, що в той час, як інші її не східнослов’янські народи, маючи свій визнаний у державі статус, найчастіше — «інородців» (юридичних або лише політичних), на цій підставі вимагали, залежно від ступеня розвитку, задоволення своїх національно-культурних потреб (зазначимо — не завжди безуспішно), то українцям доводилося виборювати саме право вважатися і визнаватися з боку держави окремим народом, аби тільки мати можливість заявити про свої національно-культурні потреби та вимагати їх задоволення.
«ІНТЕГРАЦІЯ» ДО СКЛАДУ ІМПЕРІЇ
«Довге» ХІХ ст. у сфері національної політики Російської імперії пройшло під впливом кількох паралельних, взаємопов’язаних між собою процесів. Патріархальна поліетнічна імперія, якою Росія була ще на початку ХІХ ст., сто років по тому під впливом російського націоналістичного дискурсу стрімко трансформувалась в імперію національну — однієї великої російської нації, яка згідно з офіційною державно-правною доктриною охоплювала собою все східнослов’янське населення імперії. З іншого боку, національні рухи серед народів імперії прямо ставили під сумнів саму можливість здійснення названої вище трансформації Російської імперії. Успішність або неуспішність цієї трансформації чи не в першу чергу залежала від долі в імперії українського руху, який самим вже тільки фактом свого існування руйнував і спростовував основу-основ для побудови імперії однієї пануючої великої російської нації — офіційну доктрину про «триєдиний» «русский народ». Багатомільйонне селянське українське населення (малороси) з розмитою, часто подвійною, невиразною, ще не сформованою ідентичністю представляло собою поле запеклої битви, на якому, в кінцевому рахунку, без перебільшення вирішувалася доля імперії. Це був своєрідний етнічний субстрат, з якого влада Російської імперії цілком могла у ХІХ ст. виростити собі надійну опору, перетворивши позірну доктрину про «триєдиний» «русский народ» у реальну дійсність. Так само органічно й нечисленні піонери українського національного руху першої половини ХІХ ст., а потім і продовжувачі їхньої справи шляхом послідовної національно-культурної та політичної праці могли зростити на цьому ж етнічному субстратові модерну українську націю.
Ще наприкінці XVIII ст. населення українських земель, інкорпорованих до складу Російської імперії, характеризувалося значною перевагою корінних мешканців. На Лівобережжі українці становили 98,1% населення, Слобожанщині — 85,9%, Правобережжі — 88%, у Степовій (Південній) Україні — 71,5%. Упродовж XIX ст. населення України в межах Російської імперії зросло більш як утричі — з 7,7 до 23,4 млн осіб. Слід мати на увазі, що таку значну динаміку спричинив не лише його природний приріст, а й міграції інших етнічних груп. Міграційна політика царизму стала одним із визначальних важелів «інтеграції» України до складу імперії: її поглинання та русифікації. Російський царизм з допомогою усіляких пільг та привілеїв спонукав до заселення українських земель представниками інших національностей, передусім німцями, греками, болгарами, сербами тощо. Найбільше ж заохочувалися до цього росіяни.
Про колонізаторську національну політику царизму свідчить структура міського населення України. Наприкінці XIX ст. корінні мешканці становили тут не більше третини. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6% усього населення, навіть у Києві — лише 22%. Загалом у промисловості, на транспорті та в торгівлі працювало трохи більше 9% українців. А серед учених, митців, медичних працівників, церковних служителів їх було й того менше — 0,5%.
Наприкінці XIX ст. внаслідок переселенських рухів частка корінних жителів України зменшилася з 90 до 80%. Натомість збільшилася кількість росіян: у той період частка останніх серед населення України становила майже 12%. Найбільше їх було серед чиновництва, купецтва й робітництва на Лівобережжі та Півдні України. Разом із зрусифікованими українцями вони становили тут більшість міського населення.
Українці в XIX — на початку XX стст. перетворилися на аграрну націю, що визначальним чином вплинуло на формування психологічного, соціокультурного архетипу, а також здатність суспільства до самоорганізації, усвідомлення корпоративних та національних інтересів та їх захисту.
Інкорпорація українських земель супроводжувалася нівелюванням особливостей їх територіально-адміністративного устрою, форм самоуправління, усталених судових інституцій тощо. Україну взагалі «оголосили» природним продовженням Росії, а її населення — спорідненим російському. На цій підставі не припускалася навіть думка про те, що в Малоросії мешкає народ зі своєю багатовіковою історією, власними культурою, звичаями, побутом, мовою. Ідею автономії України в складі імперії було поховано ще з ліквідацією Гетьманщини.
Однак побоювання рецидивів національних виявів змушували царський уряд вдаватися до запобіжних заходів. Українські міста заполонила російська бюрократія та військові. Тут вони почувалися як повновладні господарі. А чиновники-українці, як і заможні міщани та духівництво, також здебільшого зрікалися рідної мови. Пожалування козацькій старшині прав російського дворянства, теж, серед іншого, сприяло швидкому засвоєнню нею тодішнього варіанту російської мови. Оскільки найбільш очевидним атрибутом кожного народу та вагомою підставою для його ідентичності є мова, саме навколо мовного питання точилася основна боротьба в контексті «українського питання». І серед української освіченої еліти були патріотично налаштовані люди, які не сприймали русифікаторської політики царизму. В їхній пам’яті жили культурні та державницькі традиції української минувшини.
Звернення до історичної пам’яті, дослідження минувшини та сьогодення в історичному й етнографічному вимірах, започаткування інституцій, що проводили таку роботу, — все це важливі складові початкового етапу процесу формування національного самоусвідомлення у будь-якому національному русі. Ідею самобутності України живили історико-етнографічні праці, публіцистичні та художні твори, що з’явилися в першій половині XIX ст., а також нові філософські та соціальні концепції, що поширювались із Західної Європи. Так, великої популярності серед освічених кіл набула теорія німецького філософа Гердера, який обстоював ідею існування людства не в універсальних формах, а в особливих національних виявах, головними з яких є мова й культура. Теорія Гердера стимулювала осмислення таких феноменів, як національна самобутність, свідомість тощо.
ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ЧИННИК НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ
Одним із визначальних чинників формування національної свідомості в Україні стало поширення історичних знань. Воно єднало людей усвідомленням спільності їхньої долі, викликало почуття любові до Батьківщини, до славного та водночас тяжкого минулого, відроджувало у пам’яті образи історичних діячів. Знання історії України черпалися з козацьких літописів XVII—XVIII стст. — Самовидця, Величка, Граб’янки, а також з «Історії русів». Рукописи цих творів переписувалися й поширювалися серед освіченої громадськості. 1822 р. в світ вийшла перша узагальнююча чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиша-Каменського. Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Ще більше оригіналів документів (на жаль, у тому числі й недостовірних) вміщено в п’ятитомній праці з історії України Миколи Маркевича, що побачила світ у 1842—1843 рр. У ній широко використано відомості козацьких літописців XVII—XVIII стст. Саме за цю працю Маркевича розкритикував відомий російський літератор Віссаріон Бєлінський. У рецензії, опублікованій у часописі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійну, незалежну від історії Росії. Однак ані ця критика, ані те, що обидві праці — Бантиша-Каменського й Маркевича — були надруковані поза межами України (в Москві), не завадило їм набути широкої популярності серед української інтелігенції. Вони сприяли утвердженню в сучасників усвідомлення належності до окремого народу зі славною й героїчною історією.
У зв’язку зі зростанням у широкого громадського загалу цікавості до української минувшини розгорнув активну діяльність з видання рукописних пам’яток Осип Бодянський. Українець, родом із Полтавщини, він став славістом за освітою та фахом, професором Московського університету. У 1846—1848 рр. учений очолював часопис «Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете». На його сторінках завдяки О.Бодянському вперше побачили світ такі пам’ятки української історіографії, як «Літопис Самовидця», літописні праці А. Рігільмана, П. Симоновського, а серед них і блискучий анонімний історико-публіцистичний памфлет «Історія русів», який засуджував запровадження кріпацтва та ліквідацію автономного самоврядування на Лівобережжі та Слобожанщині.
Створена 1843 р. при київському генерал-губернаторові Тимчасова археографічна комісія у своїй діяльності вийшла далеко за межі головного завдання, поставленого російським урядом: довести, що Правобережна Україна й Волинь, приєднані до імперії наприкінці XVIII ст., — «край истинно русский». Величезна кількість історичних документів, знайдених у громадських і приватних архівах і виданих членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Іванишев та інші, доводила, що насправді — це регіон український. Тож українська історична наука безпосередньо впливала на формування національної самосвідомості українців, набувала значення першорядного чинника цього процесу.
Українське національне відродження нерозривно пов’язане з діяльністю навчальних закладів, де виникали гуртки викладачів і студентів, члени яких ставили за мету вивчати історію, мову, народну творчість України, популяризувати ці знання серед широких верств населення. Одним із перших осередків національного відродження стала Слобожанщина, де у листопаді 1804 р. було засновано перший у підросійській Україні університет (відкрився у січні 1805 р.). Він став не тільки науково-освітнім центром Слобідської й Лівобережної України, а й провідником національної культури в регіоні. При університеті було засновано друкарню та книгарню, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Ці видання висвітлювали не лише соціально-економічне та політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність його культури.
НАУКА І ЛІТЕРАТУРА
Перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що виходив у Харкові з 1816-го по 1819 р., проголосив своїм девізом: «Сприяти всебічному піднесенню науки та літератури». Часопис активно популяризував знання з історії, етнографії, географії України, висміював схиляння багатьох українських дворян і міщан перед усім іноземним, виховував шанобливе ставлення до національної культури, радив широко використовувати рідну мову на сторінках друкованих видань та публікувати нею праці вчених. «Украинский вестник» першим серед журналів започаткував друкування матеріалів українською мовою. Зокрема, професор (згодом — ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут рідною мовою свої поетичні твори.
Григорій Квітка-Основ’яненко довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Його «Малоросійські повісті», видані в Харкові 1832 р., мали величезний успіх в середовищі освіченої публіки, яка назвала їх автора батьком української прози. А прості селяни, які також були знайомі з творами Квітки-Основ’яненка, шанобливо називали його народним письменником. Навколо Квітки-Основ’яненка гуртувалася передова молодь Харкова. Як директор і режисер він керував роботою стаціонарного професійного театру, репертуар якого поповнював своїми власними драматичними творами.
Під його безпосереднім впливом зайнявся літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету Микола Костомаров, який пізніше здобув славу видатного історика України. Та й усі написані ним у молоді роки драми та поеми — це художні твори історичної тематики. 1843 р. він опублікував, а наступного року захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня магістра, спеціально присвячену вивченню народнопоетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле України. Ще один талановитий вихованець Харківського університету (згодом — його професор) Ізмаїл Срезневський започаткував записи з перших уст та наукове вивчення українських народних пісень і дум на історичні теми. У 30-х рр. XIX ст. в Харкові побачила світ його фольклорна збірка «Запорозька старовина» (витримала три випуски). Він же перший виступив 1834 р. в пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що на неї чекає літературна слава.
До справи українського національно-культурного відродження долучається й Київський університет, заснований 1834 р. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував та видав три збірки українських народних пісень. У такій самій збірці Платона Лукашевича, що побачила світ у 1836 р., вперше разом були подані фольклорні записи, зроблені як у Східній, так і в Західній Україні. Українська пісня, дума, казка так захопили молодь, що вона побажала самостійно з перших уст робити записи усної народної творчості та знайомити з ними широку громадськість, публікуючи їх у періодичних виданнях чи окремими книжками. Поступово вдосконалюється справа опрацювання та популяризації фольклорних творів. Від простого записування дослідники переходять до наукового аналізу кожного окремого твору. Національне відродження в Україні додавало наснаги подвижникам національного духу, які дбали про масове поширення національної свідомості. Як важливий чинник у цій справі їм добре прислужилася видана 1840 р. в Петербурзі збірка поезій «Кобзар» тоді ще невідомого широкому загалу читачів автора — Тараса Шевченка.
Пошук національної ідентичності представниками української інтелігенції на початку XIX ст. не мав політичного забарвлення. Його підживлювала лише любов до рідної мови, літератури, історії, фольклору, звичаїв. Однак уже в 1830—1840-х рр. культурно-просвітницька діяльність інтелігенції набуває перших ознак політичного характеру. Так, у стінах Харківського університету діяло літературне об’єднання, започатковане студентами А. Метлинським, Л. Боровиковським, О. Корсунем. У своїх поетичних творах вони пропагували лицарські подвиги запорозьких козаків — цих найактивніших, самовідданих захисників батьківщини, козацькі громадські порядки як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою й соціальної справедливості. «Харківські романтики» були впевнені, що своїми творами, написаними українською, вони рятують «умираючу мову». З усім цим вони пов’язували сподівання якщо не на автономний суспільно-політичний устрій України, то принаймні на збереження звичного побуту та давніх традицій її духовної культури.
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»
