Сучасним майстрам вдалося відтворити унікальну тканину — серпанок. Раніше саме із нього шили весільне вбрання. Серпанковий одяг є своєрідним брендом регіону. Річ у тім, що його носили лише на Рівненщині. Побачити, як виглядає це полотно, і дізнатися про секрети його виготовлення можна було під час Фестивалю ткацтва «Волинський серпанок». Організатори дійства намагалися створити атмосферу середньовічного міста із ремісничими цехами, побутом, музикою і танцями. Фестиваль зібрав ткаль, яких навчали ремеслу ще їхні матері, ковалів, гончарів, умільців, що плетуть із лози та соломки, роблять ляльки-мотанки, виготовляють давні музичні інструменти.
...Серед гостей дійства — жінки з Полісся, які досі пам’ятають, як збирати льон, як його тріпати, а потім й снувати. Гостям фестивалю розповідають і показують, як вправлятися із веретеном і з коловороткою. «Нас вчили цього з дитинства. Ми щовечора ходили до сусідки прясти, — розповідає 73-річна Марія Бовсунівська з Житомирщини. — За 7 тижнів виходило 10 губок (це приблизно 40 метрів). Хтось мав веретено і пряв вручну — тоді нитка виходила товстішою. Щоб була тонша, потрібна була коловоротка». Вже літні майстрині пам’ятають пісні, які співали на вечорницях, де збиралися і ткали. А ще зберігають домоткані рушники хустки й інший одяг. «Це ще з материної скрині», — каже пані Марія, показуючи полотняну сорочку.
А неподалік від ткаль із Житомирщини майстри працюють на верстатах, відтворених за зразком старовинних. Усіх охочих навчають виготовляти крайки. Серед них і ткаля із Канади. А поряд демонструють серпанковий одяг. Його вдалося відтворити у «Майстерні ткацтва», що у Радивилові. Таке полотно ткали з особливого льону. Його називали лущик або великольон, який потрібно було зібрати до того, як висиплеться насіння. Лишень тоді виходила тонка, майже прозора, як ранковий туман, ниточка. Одяг із такої тканини міг передаватися від матері до доньки. Це було весільне вбрання, яке також носили на великі свята, а ще в ньому виходили на жнива, прокоментувала завідувачка відділу етнографії Рівненського обласного краєзнавчого музею Алла Українець.
Серед фестивальних майстер-класів були й доволі оригінальні. Так, охочим демонстрували, як у давнину в різних регіонах зав’язували намітки та хустки. «У певних регіонах типові головні убори носили століттями. На зміну наміткам жінки почали одягати хустки, — розповідає київський колекціонер Ігор Перевертнюк. — Так, на Волині у ХІХ столітті зав’язували хустку «на два роги». Її вишивали і «на лице», і навиворіт». Про секрети головних уборів він дізнався під час експедицій — бабусі й розказували, і показували, як пов’язували намітки та хустки.
«Цей фестиваль є частиною проекту з відродження давніх промислів, які побутували на теренах Історичної Волині, — прокоментував ініціатор дійства, керівник громадської організації «Центр дослідження відродження Волині» Володимир Дзьобак. — Нині він присвячений відтворенню ткацтва. Річ у тім, що майстрині, які володіють цим ремеслом, переважно похилого віку. Вони живуть у селах, не виїжджаючи звідти, тобто, по суті, у замкненому просторі. А під час фестивалю вони можуть поспілкуватися між собою. Окрім цього, мета заходу — відтворення так званої живої історії, адже разом із давніми ремеслами звучить ще й музика того періоду, проводять майстер-класи із танців».