9 липня «викладачем» у Літній школі журналістики був Єгор Анчишкін — Людина року-2012 за версією «Дня» в номінації «За надихаючий приклад для молодого покоління». Єгор найбільш відомий широкому загалу як український ІТ-шник, продукт якого купив Google.
Як ми вже писали в анонсі, розмова вийшла цікавою і дуже змістовною. Відтак, аби не перевантажувати читача, ми вирішили публікувати матеріал за підсумком нашої зустрічі у декілька тематичних подач. Перша — про самого Єгора в контексті умов, в яких він формувався, його стиль ведення бізнесу і відповідальність.
* * *
• Алла ДУБРОВИК: — Єгоре, півроку минуло від того відтоді, як до вашої біографії додалося звання «Герой 2012 року за версією газети «День». Що змінилося у вашому житті?
— Більше людей не з ІТ-індустрії дізналися про нашу сферу. ІТ світ насправді дуже замкнутий, а громадськість знає лише відомі імена. Ті, про яких всі говорять, — це лише вершина айсбергу. Взагалі, це велика індустрія, яка живе за своїми правилами та законами. І чим більше людей це розуміють, тим краще. Тому що ця індустрія представляє економіку майбутнього.
А.Д: — Цікаво більше дізнатися про те, як ви формувалися як особистість. Адже стали героєм року завдяки тому, що ви — бізнесмен іншого типу, той, хто вміє і може заробляти великі гроші чесно, власним розумом.
— Академічне середовище, де я живу, повністю визначило те, чим я займаюся. Мої батьки — вчені, я закінчив технічний вуз... Але неправильно вважати, якщо батьки — не науковці, то ви не зможете стати частиною цього середовища. Просто я з дитячих років спостерігав, як проходить наукова робота. Тому це для мене ніколи не було ілюзією. Я бачив, як наука змінює життя звичайних людей. Суспільство розвивається, і рівень життя покращується завдяки технологіям.
Бізнесмени — це дещо інше. Вони беруть технологію і застосовують її в житті. Але є чи немає бізнесмена, технологія все одно розвивається. Я бачив, як все це робилося вкінці 1980-х, у 1990-х, і у двохтисячних. Це — три різних періоди. Спочатку — радянська реальність, потім — різка зміна всього у 1990-х. Я дуже радий, що в цей час навчався в школі.
Якщо подивитися на наші сьогоднішні бізнес-кола в розрізі, то можна зрозуміти, хто якого «розливу». Тобто видно, хто радянського «купажу», хто 1990-х, і які люди розливу 2000-х.
— Чим вони відрізняються? У ставленні до людей, грошей, у методах заробітку, у розумінні конкуренції..?
— Багато чим. Кажучи про «розлив», я маю наувазі період формування їхньої особистості — вік від чотирьох до 23 років. От у мене якийсь період формування відбувся в 1990-тих, але я в цей час навчався в школі, а не займався бізнесом, тому я більше людина розливу 2000-х. Ті, хто почав займатися бізнесом у 1990-ті, не всі змогли переформуватися на інше десятиліття. Бо це — два різних світи.
• Соломія ЛУКОВЕЦЬКА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка: — Наскільки ризиковано сьогодні вкладати гроші в розвиток ІТ-технологій в Україні?
— Журналісти чомусь завжди намагаються підкреслити, що це Україна, українське. Варто розуміти, що в реальному бізнесі таких чітких кордонів немає. Візьмемо до прикладу, компанію, завдяки якій ми потрапили на шпальти газети «День»: там спочатку виконавчим директором була людина, яка народилася в Одесі та в 15 років виїхала до США, потім — француз, який ні одного дня не працював у Франції. Також там був американець і багато українців в технічній розробці, і я на посаді технічного директора. Коли говорять про українську компанію, то варто визначити, що мається на увазі. Чи всі люди, які розробляють продукт, знаходяться в Україні? Чи ви маєте на увазі, що компанію зареєстровано в Україні? Чи вона працює на український ринок? Інтернет стер всі ці кордони. От, наприклад, моя сьогоднішня компанія. Її зареєстровано в США в штаті Делавер. Ті, хто розробляє продукт, всі — в Україні, і я в тому числі, банківський рахунок — в штаті Каліфорнія. Інтелектуальну власність у нас зареєстровано в США, працюємо в Україні, а продаємо в різні країни світу.
Тож повертаючись до вашого питання, скажу, що працювати з українським ринком — дуже ризиковано. Але є різні ризики. Наприклад, нормальний ризик, коли те, що ви придумали, не працює, або ж нікому не потрібне. І зовсім інший ризик, який називають «ризиком країни»... Власне він багато в чому визначає місце реєстрації бізнесу.
— То що заважає реєструвати бізнес в Україні?
— Суть навіть не в реєстрації, а в податках. Та не в їхньому розмірі, як то може здатися на перший погляд. Адже в США мінімальний податок — 30%, а в Україні — 17%.
Колись юристи придумали два поняття — ухилення від податків і їх оптимізація. Перший вважається незаконним, другий — законним. Але не кожен юрист може відповісти, де проходить кордон між цими поняттями. Компанія вважається фінансовим резидентом тієї країни, де зареєстрована і сплачує туди податки. Справа не в тому, що люди не хочуть платити податки, а в тому, що компанія вирішує вибирати, як і куди їх платити. Це — дві великі різниці: чи вас заставляють, чи ви самі вирішуєте.
— Ось ви сказали, що в Україні набагато нижчий податок, то чому вашу компанію зареєстровано в США...
— У США в Делавелі є податок штату і податок федерального управління. Корпоративний податок майже нуль. Делавер — це так звана офшорна зона.
— Наскільки просто зареєструватися в Делавері неамериканцю?
— Два дні та 500 доларів.
— Один ІТ-власники в інтерв’ю «Дню» однією з причин, чому зареєстрував свою компанію в США, назвав автоматичне зростання її ціни. Мовляв, якщо ви захочете колись продати свій бізнес, то з українською пропискою він буде коштувати в рази нижче, ніж такий самий, але який зареєстровано в США. Це правда?
— Так. Але справа не в Україні. Те ж саме фактично можна сказати про Болгарію, Словаччину, Францію... Бізнес рухається у бік меншого тертя. Всі ми перебуваємо в конкурентному середовищі. Якщо ви не оптимізуєте умови свого існування, це зроблять ваші конкуренти, і ви будете в програші. Всі законні засоби просто має бути використано бізнесом, інакше він програє. Ми не в дитячому садочку. І компанії, які це розуміють, не винаходять велосипед, у них і так є багато проблем. Є головна задача — побудувати виграшну модель.
• Олена ЗАШКО, Донецький національний університет: — На свій проект Viewde ви витратили шість років. І мені цікаво, як людям, які не звикли так довго чекати, не покинути свою ідею, продовжувати працювати?
— Так, від нашого старту до фінішу минуло шість років. Але це — не хрестоматійний час успіху. Є успішні компанії, які стартують і фінішують за один рік. Це — питання стилю. Я робив і роблю «важкі» старт-ап, які довго розвиваються. Є бізнесмени, які за один день створюють сайт «закачати mp3», потім щось створюють за місяць.
Перше ніж починати чимось займатися, людина має оцінити себе. Якщо ви відчуваєте, що у вас характер такий, що через шість місяців «пан або пропав», то не варто займатися справою, у якій результат, як ви розумієте, може прийти лише через шість років.
— Яка пропорція на сьогоднішньому ринку IT-технологій в Україні: більше тих, хто робить «важкі» проекти, чи тих, орієнтований на швидкий результат?
— Я колись мав розмову з нашим прем’єром Миколою Яновичем Азаровим. І він запитав: «А що нам треба зробити в Україні, щоб у нас були такі компанії як Google, або хоча б «Яндекс»?» В Росії є «Яндекс», Mail.ru, Касперский. Це все — продуктові компанії, багато з яких вже «виплюснулось» на світові ринки. Зрозуміло, що такий ефект для українських ІТ — все ще дуже непросте запитання. Проте, фактично всі наші продуктові компанії в Україні вимушені бути «важковаговиками». Але є й такі, які створять додаток для айфона, і вже вважаються ІТ-бізнесом.
• Марія ПРОКОПЕНКО, Донецький національний університет: — За словами Олександри Борисенко, координатора робочої групи для розробки законів у сфері IT, в Україні у класифікаторі професій є IT-спеціальності, але до них немає відповідних вимог. Які особисто ваші вимоги до IT-спеціаліста, та наскільки їм відповідає звичайний випускник українського вузу?
— У всіх компаній — різні вимоги. IT-індустрія — це така сфера, в якій все дуже швидко еволюціонує — сьогодні треба знати одні технології, а завтра — вже інші. Ми це розуміємо і відповідно беремо людей, які хочуть учитися. Коли випускник вузу приходить до нашої компанії, ми хочемо, щоб він володів базовими знаннями: математика, програмування, фізика, щоб у нього працював мозок. Ми не очікуємо знань найновіших технологій. Ми його навчимо цього. Абсурдно думати, що викладач вузу кожного місяця буде переписувати свою методичку.
А от недоліки випускників — це відсутність гарної базової освіти. Таких людей ми не беремо. І мені прикро помічати, що базовий рівень сповзає вниз. Це — драматичний розрив: викладачі не встигають за новими технологіями, а студенти навпаки тягнуться до найостанніших продуктів ринку, але не хочуть здобувати базові знання. Мовляв, чому нас не вчать програмуванню під нову операційну систему на айфонах? Це — не головне. Якщо ви знаєте, як перемножувати матриці, то з айфоном ви розберетеся. Базові знання, які закладено в той же айфон, були створені ще в 1960-х. Вони не так швидко змінюються. Це, приблизно, як течії на поверхні та всередині океану. Течії, що всередині, не змінюються уже тисячі років, а поверхневі хвилі змінюються щогодини.
• Соломія ЛУКОВЕЦЬКА, Київський національний інститут ім. Тараса Шевченка: — В одному інтерв’ю ви говорили про ідею сортування пластику. Чи вдалося вам її реалізувати? Чи ви її покинули?
— Ми не збиралися займатися цим самі, у нас є певна ланка, яка може допомогти іншим, і яку ми можемо на легких умовах передати у користування, але ми не є професіоналами у вторинній переробці сміття. У нас було безліч контактів за цією темою, але такої компанії, в яку наш «шматочок» добре би вбудувався, ми поки не знайшли. Хоча бачимо, що зацікавленість є і в Україні, і в США, та ще в багатьох країнах.
— А як гадаєте, в Україні швидко до цього прийдуть?
— У різних країнах різні культури: і німців, і українців можна попрохати сортувати сміття, але українці навряд чи будуть це робити. Україна повинна знайти свою модель вирішення проблеми сміття, щоб те, як будуть реагувати люди на ваше «прохання», на успіх вашої роботи не впливало. Адже ментально українці ще не на такому рівні, щоб ми попрохали, і на завтра 70% громадян почали все сортувати.
Є певна точка зламу. Існує математична теорія ігор, яка може пояснити багато загадкових речей. У природі є чесна та нечесна поведінка тварин. Наприклад, зозуля підкидає свої яйця у інші гнізда — це нечесно. Представнику будь-якої популяції іноді вигідно грати чесно, іноді — ні. Якщо 16% родин не будуть сортувати сміття, то інші також будуть вважати це непотрібним. Говорю дуже умовно, це може бути і 5%... Хтось приходить на пляж, і якщо там абсолютно чисто, то він не кине пляшку на пісок. А якщо там буде хоча б дві пляшки, то він кине і свою... Це — реальний бар’єр, не можна думати, що ми культурно зможемо перестрибнути його за день за указкою уряду чи завдяки якійсь активній пропаганді...
— До вас вже звертався хтось із держорганів щодо питань сортування?
— Так, зверталися з національної компанії «Укрекоресурси». Ми познайомилися, поки що ніякого співробітництва немає, але ми краще розуміємо, що вони роблять, а вони — у чому наша ідея.
Зараз в Україні планують встановлювати фандомати. Цікава річ. Ви кидаєте пляшку в автомат, отримуєте чек, який можна обміняти ледь не на гречку у супермаркеті.
— Ви вірите в успіх цієї ідеї?
— В Україні, чи в США, неважливо, у мене мало довіри до проектів некомерційних організацій. Я довіряю комерційному світу, яким рухає вигода. Якщо ми зробимо, щоб якійсь компанії було вигідно щось робити, то все вийде, незалежно від політичної волі.
Продовження інтерв’ю з Єгором АНЬЧИШКІНИМ читайте у вівторок 16 липня на сторінці ЕКОНОМІКА.
