Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

На шляху до Олімпу

Про «групи в собі» й «групи для себе» в суспільно-політичній реальності України
17 липня, 2013 - 09:56

«У людей більше думок з приводу цілей, ніж з приводу методів їх досягнення», — цю закономірність громадської думки вивів американський соціолог Хедлі Кентріл, і в сьогоднішній Україні ми спостерігаємо її виразні прояви на рівні розмов про те, як треба «переформатувати» країну, щоб у нас нарешті зацвіла демократія. В українських оцінках протистояння двох внутрішніх соціально-політичних доктрин — «національно-демократичної» та «індустріально-проросійської» — часто вислизають з-під уваги сучасні тренди культурної глобалізації й вестернізації, які сьогодні притягують Південний Схід, можливо, не менше, ніж Захід і Центр країни. Цілком зрозуміло, що спочатку відбуваються культурні зміни, а потім уже економічні й політичні.

А ще вислизає з уваги те, що «розколота» між двома цивілізаційними орієнтирами країна, згідно з логікою американського політолога Семюела Хантінгтона, поки тримається й не розпадається, всупереч усім скептикам соборної української дійсності. Можна навести цілий список механізмів, що підтримують нинішню соборність України. Але детальніше хотілося б зупинитися на одному з цих можливих чинників, досить-таки грунтовному й пов’язаному з відносинами суспільно-політичних «груп у собі» й «груп для себе», про які пише Дмитро Ольшанський у праці «Основи політичної психології».

У СОБІ, ДЛЯ СЕБЕ І В ІДЕАЛІ

«Група в собі» — це велика соціальна група, лідери та представники якої займають у суспільстві впливові позиції й можуть фактично виступати «плеймейкерами» на соціально-економічному полі країни, але не до кінця розуміти своє особливе становище в суспільній системі й не володіти формальною політичною владою в країні. Ольшанський наводить як приклад буржуазію наприкінці феодального устрою, коли реальні гроші вже належали лихварям, а номінальна влада все ще була в зубожілих аристократів, які ночами ходили до цих лихварів закладати фамільні реліквії. Певна річ, з часом «група в собі» усвідомлює свою силу й починає прагнути соціальних змін, щоб її економічна влада стала державною. Тобто йдеться про перетворення на «групу для себе».

«Група для себе» — це також велика соціальна група, чиї лідери та солідна частина представників уже усвідомлюють своє особливе соціально-економічне становище в суспільстві, й, прагнучи змінити соціальний устрій під себе, вони стають активнішими й цілеспрямованішими в суспільно-політичному житті країни. У цьому випадку Ольшанський, продовжуючи посилатися на закінчення феодального устрою, як приклад наводить поступову політичну підготовку до буржуазного перевороту. «Група для себе» оновлює соціальні й державні структури під свої інтереси, й усе це, відповідно, затверджується в нових правових формах.

У ідеалі ж може існувати й «група для інших», яка усвідомлює свою взаємозалежність з іншими великими соціальними групами й відмовляється від монопольного домінування у владних структурах, прагнучи побудувати «загальнонародну державу». У цьому контексті Ольшанський проводить паралелі з утопічним соціалізмом і наголошує, що вся динаміка зміни державно-політичних і правових устроїв в історії людства була й залишається зміною форм панування тих чи інших великих соціальних груп.

УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА

Переходячи до вітчизняних особливостей «груп у собі» й «груп для себе», слід зауважити кілька моментів. По-перше, економічний чинник не завжди підходить для того, щоб повноцінно визначити становище тієї чи іншої суспільної сили в політичній системі країни. Адже той-таки Хантінгтон, виділяючи світові географічні цивілізації, відштовхується передусім від культурно-ідеологічних позицій великих соціальних груп у різних регіонах світу. По-друге, не виключено, що стабільний розвиток суспільства може забезпечуватися таким типом боротьби, коли одна велика соціальна група прагне оволодіти політичною владою, щоб за допомогою державних важелів задавати всій країні передусім свій культурно-ідеологічний тон, а іншій великій соціальній групі держвлада потрібна здебільшого для того, щоб встановити свій економічний диктат у країні.

Період української незалежності демонструє, наскільки наша суспільно-політична система складна й своєрідна. Сьогодні ми спостерігаємо тріумф донецьких бізнес-груп як уже однієї великої «групи для себе», за якою стоїть значна підтримка південно-східних виборців. А в 1990-х вони більшою мірою були «групами в собі», поступаючись у політичній сфері київським і дніпропетровським ФПГ. Разом із цим українські націонал-демократи, які вийшли з тіні наприкінці 1980-х, ймовірно, мали взяти владу 1991 року в свої руки й, спираючись на серйозну підтримку в західних і центральних областях, комплексно встановити в Україні свої культурно-ідеологічні правила гри, але цього не сталося. Не вийшло й після подій 2004—2005 років, що дали певні можливості. Проте з 2005-го велика політика в Україні будується вже не стільки на боротьбі ФПГ, скільки на протистоянні між «національно-демократичною» й «проросійською» доктринами, за якими стоять лідери, партії, суспільні й фінансові сили, а найголовніше — великі групи українських виборців.

Останніми роками в нашій країні активізувалися розмови й заклики до того, щоб «національно-демократична» Україна допомогла «індустріально-проросійській» Україні переосмислити своє ставлення до політики й переконатися в правильності національно-демократичного курсу. Але які за цим можуть стояти ризики?

По-перше, все та ж таки суспільна закономірність, яка полягає в тому, що у людей більше думок з приводу цілей, ніж з приводу методів їх досягнення. По-друге, штучними політичними методами практично неможливо в короткостроковій і навіть середньостроковій перспективі змінити соціально-політичну свідомість цілих регіонів. Як мінімум тому, що ця свідомість історично формувалася тривалішими термінами. І нарешті по-третє, ми не можемо заперечувати ймовірність того, що сьогоднішні соціально-політичні реалії України є найприйнятнішими з погляду нинішнього стану української державності й суспільства в цілому. Зрозуміло, що з цією тезою важко буде погодитися як мінімум 63% українців, які, згідно з останніми даними Центру Разумкова, вважають, що події в країні розвиваються в неправильному напрямку. Але історія, політична зокрема, надто складна, щоб оцінювати її, виходячи лише із соціально-економічних настроїв громадян.

Крім усього іншого, ми також маємо враховувати, що змусити всі регіони України дивитися на політичну реальність країни однаково зможе хіба що «дуже сильна рука» за допомогою неприродних і вельми жорстких методів. Здорове об’єднання має відбуватися на основі конкретних ідеалів, що не зводяться до первинних потреб.

До речі, згідно з даними того ж таки Центру Разумкова, сьогодні українці найбільше довіряють Церкві (майже 64%). Експерти ж зауважують, що, незважаючи на найрізноманітніші прихильності громадян до різних церков, релігія в Україні за роки незалежності стала одним з системоутворюючих чинників пошуку ідентичності, й при цьому українське суспільство виховало в собі терпимість до іновірців. І відбувається це на тлі стабільно низького рівня довіри до політичних інститутів, зокрема до політичних партій як сил, покликаних відстоювати інтереси великих соціальних груп.

Євген СТРАТІЄВСЬКИЙ, політолог, журналіст, Донецьк
Газета: 
Рубрика: