До недавнього часу з-поміж західних виконавців Україну відвідували з гастролями лише «пенсіонери», чий зірковий час давно минув. Кілька років тому нашу країну почали вносити до списків своїх турів зірки світового мейнстриму. Про те, чи є у нашому суспільстві інтерес до прогресивної, експериментальної музики, яка ситуація складається на ринку гастролей і що потрібно для того, щоб організувати в Україні виступ небанальних західних артистів, «День» вирішив поцікавитися в Ігоря Романова — продюсера проекту Astarta/Edwin, а також людини, завдяки якій у Києві побували такі виконавці, як Тоні Левін і Пет Мастелотто (екс-King Crimson), Колін Едвін (бас-гітарист Porcupine Tree), Тім Боунесс (No-Man), Джон Дюрант, Маркус Ройтер, Нік Бьорч та ін.
— Ви працюєте оператором на телебаченні й реалізували себе в основній професії. Коли виникла думка зайнятися організацією концертів?
— Головна причина — моє давнє захоплення музикою. Ще після школи я почав слухати різних цікавих виконавців — старий британський прогресивний рок (King Crimson, Emerson, Lake & Palmer тощо), намагався колекціонувати диски, систематично досліджувати всю доступну інформацію з цієї тематики. Тоді це все було важко знайти. Коли з’явилися фінансові можливості, почав їздити на концерти за кордон. Десь 2003 року представники прогресивної сцени почали приїздити до Москви. Того року в Росії відбувся концерт музикантів з оригінального складу King Crimson. Але мені було замало самих концертів, я почав знайомитися з музикантами, хотілося бути ще якось причетним до їхнього світу. Мимоволі почали виникати розмови про Україну, в якій мої нові знайомі ніколи не були. На щастя, інтерес до української аудиторії у західних виконавців залишається навіть попри те, що заробити тут на продажах дисків неможливо. До того ж гонорари, на які вони розраховували, виявилися цілком прийнятними. Десь 2009 року я зрозумів, що потрібно спробувати. Починати було трохи страшно, бо спитати ніхто не міг порадити. Звичайно, я не якийсь великий промоутер, що кожного місяця когось привозить. Для мене це значною мірою хобі. Мені цікаво пропагувати класну західну музику тут.
— Чи не було у музикантів, з якими ви співпрацювали, упередженого ставлення до України?
— Вони не дуже розуміли, що тут і до чого. Саме тому відповідальність була великою — якби щось не вдалося, постраждала б репутація України загалом. Всі ці люди добре знайомі між собою, тому невідомо, чи погодилися б вони колись знову їхати сюди. Власне, запросити в Україну Коліна Едвіна мене певною мірою спонукало прагнення компенсувати негативне враження, яке він отримав від невдалої співпраці з іншими людьми з нашої країни. Коли ми обговорювали деталі можливого концерту ґевіна Гаррісона (барабанщик Porcupine Tree), він не вірив, що в Україні вдасться зібрати необхідну ударну установку. Насправді, проблем із цим немає.
— Чи розвинений в Україні гастрольний бізнес? Чи можна тут заробити на прогресивній музиці?
— На прогресивну музику попиту, на жаль, немає. Дуже мало людей нею цікавиться. На концерті піаніста Ніка Бьорча було лише близько 100 осіб, в сусідній Румунії на нього ходять тисячами. Мені здавалося, що на виступ Тоні Левіна може прийти більше людей, з огляду на те, що музиканти з King Crimson ніколи раніше не грали в Україні. Це, мабуть, помилка усіх, хто чимось захоплюється. Тільки потім я зрозумів, що усе пов’язано з бізнесом, грошима, якимись складними відносинами, що перед тим, як когось запрошувати, слід все дуже детально порахувати. Мої знайомі промоутери мене попереджали, що отримати прибуток від не мейнстрімної, не попсової музики дуже важко. Тепер я розумію, що без сторонньої підтримки організовувати якісь гастролі абсолютно утопічно.
— Ви запрошували переважно різноманітні сайд-проекти. Чи можна колись очікувати на приїзд в Україну грандів прогресивної сцени? Чи українська аудиторія поки не дозріла до цього?
— Попит, чесно кажучи, невеликий. У тій же Польщі Porcupine Tree збирають зали на зразок нашого Палацу спорту. Організаторам їхнього концерту в Москві, як я чув, заробити не вдалося. Поки що я не бачу колективів, які б викликали адекватний інтерес в Україні.
— Яка в Україні ситуація з концертними майданчиками і технічним оснащенням?
— Погана. У нас немає нормального великого клубу, в який би можна було привезти групу рівня Porcupine Tree. Є один-два заклади, подібні до тих, що я бачив у Німеччині або Іспанії, але там надто дорога оренда — виступи виконавців, яких ми запрошуємо, не окупляться. Зі звукорежисерами ситуація краща, хоча на перші концерти я запрошував свого знайомого з-за кордону. В ідеалі, звичайно, було б краще співпрацювати з людиною, що розуміється саме на такій музиці.
— Один із ваших проектів дав плоди у вигляді співпраці австралійського бас-гітариста Коліна Едвіна з українськими музикантами з гурту «Астарта». Розкажіть, як це сталося.
— У мене давно була ідея зробити симбіоз української і західної культур. Але не якоїсь попсової (у нас такого свого багато), а чогось дійсно справжнього, цікавого, щоб на концерті мурашки бігали по спині. Мені здається це важливим, бо українські музиканти переважно варяться в одному котлі — й через це їм важко розвиватися. Хотілося закинути сюди щось свіже, якісь цілком нові погляди на музику. Так сталося, що на концерті Коліна Едвіна в Києві опинився Едуард «Діля» Приступа — продюсер етно-гурту «Астарта». Його дуже зацікавила музика, яка звучала того вечора, й він попросив познайомити його з Коліном Едвіном. Так виник цей проект. Коли ми надіслали Коліну вокальні доріжки дівчат з «Астарти» і він, використовуючи цей матеріал, написав свої треки, я зрозумів, що вийшло щось зовсім нетипове для України, хоча основою там є українська народна музика. До проекту Astarta/Edwin мені вдалося залучити західних музикантів дуже високого рівня — Пета Мастелотто (екс-King Crimson), Стіва Бінгама (No-Man), Джона Дюранта. Щоб донести до них зміст народних пісень, довелося просити допомоги у професійного перекладача. Всі вони, до речі, залишилися дуже задоволеними рівнем професійності українських колег. Творчий процес відбувається за допомогою Інтернету — кожен виконавець записує свою партію й надсилає її іншим. Зараз у нас уже майже готовий альбом, кілька місяців тому відзняли кліп. Нещодавно на «Країні мрій» відбувся перший повноцінний виступ. Дякуємо за запрошення Олегу Скрипці — як на мене, все відбулося на гідному рівні. Загалом же ми більше орієнтуємося на європейські фестивалі. В Україні, на жаль, переважно хочуть все робити «на халяву», у кращому разі нагодують, а я вважаю, що за якісну професійну роботу потрібно платити гроші. Та й взагалі інтерес до нашого проекту поки що виявляє досить обмежене коло осіб. ЗМІ звернули на нас увагу тільки тоді, коли під час зйомок кліпу на Київському водосховищі наш радіокерований вертоліт з камерою сполохав протиповітряну оборону маєтку Президента. Тоді всі про нас написали. А той факт, що українською культурою зацікавилися висококласні західні музиканти (того ж Коліна Едвіна було двічі номіновано на «Греммі»), інформаційним приводом стати не зміг. Це нецікаво ранковим ефірам на каналах. Якісь скандали — так, а творчість нікому не потрібна. Така ситуація є досить образливою.
— Які ви бачите шляхи для того, щоб змінити ситуацію в культурному просторі країни? Чи повинна бути державна підтримка?
— Чому б і ні? Музикантів у Швеції чи Норвегії підтримує держава. Моїм естонським знайомим міністерство культури виплатило гроші за літак і проживання, щоб вони мали можливість з’їздити на гастролі. Ми з «Астартою» теж хотіли б кудись поїхати. Думаєте, нам хтось дасть гроші? Та ніколи в житті. Я намагався налагодити контакти з українськими культурними центрами за кордоном — це ні до чого не призвело. Набагато реальніше домовитися про якесь сприяння з іноземним представництвом в Україні щодо гастролей їхніх виконавців тут.
