Майбутній чемпіон народився у Києві 20 лютого 1955 року. Побачивши немовля, акушерка здивовано зазначила, що народився богатир вагою п’ять кілограмів! Сашкові вже на генетичному рівні була дарована неймовірна фізична сила. Його дід був моряком — сильним, витривалим. Проте в лихому 1937 році його посадили в тюрму як ворога народу — там він і загинув. Леонід Колчинський, батько нашого героя, пройшов пекло війни, був в’язнем Бухенвальда, з якого намагався тричі тікати. Родинні перекази про долю представників старшого покоління Колчинських, що його немилосердно прокрутило колесо історії, не могли не відкласти свій відбиток на світогляд Олександра.
У дитинстві він ріс дуже стрімко. Батьки не встигали купувати або перешивати йому одяг. Проводячи більшість часу в хлоп’ячих витівках на Подолі, Сашко ще більше додавав батькам клопоту з одягом. Найбільшою ж проблемою було взуття: підібрати черевики чи туфлі сорок сьомого розміру — завдання не з легких! Доводилося шити на замовлення.
Коли хлопцеві минуло11 років, він вирішив зайнятися спортом. Батьки віддали сина до секції плавання. Однак невдовзі один із тренерів порекомендував змінити секцію. Загалом, Сашко перепробував багато видів спорту, перш ніж остаточно зосередився на класичній боротьбі. Він міг одночасно займатися, наприклад, і боротьбою, і боксом. Невідомо, чи знали б ми Колчинського-борця, якби батько, Леонід Петрович, не заборонив синові заняття боксом.
Олександр цілковито віддавав себе заняттям боротьбою, інколи тренуючись тричі на день. Усі дитячі розваги відійшли на другий план. Не дивно, що перші результати не забарились. Уже з першої закордонної поїздки до Японії на Чемпіонат світу серед юнаків хлопець привіз золоту медаль! У 1971 та 1973 роках він здобуває срібні медалі чемпіонатів світу серед юніорів. Через рік тріумфує на континентальній першості, посідаючи найвищу сходинку п’єдесталу. Його вже добре знають і сподіваються на майбутні перемоги у дорослому спорті. 1975 року двадцятирічного спортсмена включили до олімпійської збірної країни.
Зважаючи на молодий вік Колчинського, ніхто не дорікнув би йому за невдалий виступ на Олімпіаді у Монреалі. Однак Олександр був налаштований перемагати. На шляху до золотої нагороди він тушував чотирьох із п’яти своїх суперників, а в болгарина Томова, одного з найкращих борців світу, впевнено виграв за сумою балів. З того часу туше, своєрідний аналог боксерського нокауту, став візитною карткою українського спортсмена! За свою кар’єру Колчинський тушував своїх суперників багато разів, і робив це зі «смаком».
Після олімпійських ігор популярність Олександра Колчинського, який і до Монреаля не міг поскаржитися на брак уваги до нього, досягла неймовірних розмірів. З ним вважали за честь завести знайомство можновладці, його «атакували» закохані прихильниці. Юнак завжди виглядав дуже стильно і зовнішньо нагадував західних кінозірок. Він насолоджувався життям, мандруючи та заводячи нові знайомства, не забуваючи, втім, і про тренування. Легко, мовби граючись, Колчинський стає п’ятиразовим чемпіоном СРСР (причому — п’ять років поспіль: 1976—1980 рр.), чемпіоном світу, переможцем Кубку світу.
Московську Олімпіаду Колчинський уже очікував у статусі одного з головних кандидатів на золоту медаль. Спеціалісти прогнозували перемогу українцеві у боротьбі за головну нагороду з тим-таки болгарином Томовим, який аж чотири роки чекав на реванш. Сподівання справдилися: Олександр знову впевнено провів усі поєдинки, перемігши і свого головного суперника. Болгарин першим привітав нашого борця, обнявши і побажавши йому нових звитяг.
Радощам самого героя не було меж. Він підійшов до свого тренера Миколи Яковенка і подякував йому, розділяючи здобуту перемогу разом з учителем. Микола Іванович пишався своїм учнем: «Дуже складно перемогти на Олімпіаді. А якщо борець виграє другі змагання поспіль, то це вже справжній подвиг».
На московській Олімпіаді радянська команда здобула сім золотих, дві срібні та одну бронзову медалі, а українець став першим радянським борцем-важковаговиком, який здобув золоті нагороди на двох поспіль олімпійських іграх!
Колчинський міг би здобути ще не одну перемогу, проте далися взнаки неймовірні фізичні навантаження. Ще перед Олімпіадою, проходячи медичний огляд у Москві, спортсмен відчув серцеві болі. Лікарі попередили Олександра: потрібно зменшити навантаження. Однак чемпіон не зважав на «усілякі дрібниці». І все ж настав час прощатися з великим спортом. Непереможний киянин уже не бачив стимулу до перемог, адже він виграв усе, подолав найкращих суперників. Тож 1983 року на Чемпіонаті СРСР, що проходив у Мінську, йому влаштували офіційні проводи.
Життя поставило перед Колчинським нелегке питання: «Що робити далі?» Спортсмен, який звик до слави, постійної уваги до себе, безбідного життя, мав призвичаїтися до зовсім іншого стилю. Поменшало друзів, які зліталися до Олександра, коли той був на піку популярності, мов трутні на мед. Підтримували лише батьки.
У середині 1980-х вектор економічного життя країни почав швидко змінюватися. Ті, хто першим зрозумів фінансові перспективи, почали створювати кооперативи. Друзі Колчинського запропонували йому зайнятися підприємницькою діяльністю у далекому Узбекистані. Доля кидала Олександрові новий виклик, і він, людина, яка не звикла відступати, прийняв його: переїхав до Ташкента. Відкривши цех із пошиття рукавиць та дитячих трикотажних комбінезонів, Колчинський відчув деяке полегшення. Знову з’явилося відчуття азарту та матеріальної рівноваги.
Важливою подією в житті Олександра стало знайомство із третьою й останньою дружиною — Раєю. Незабаром і вона переїздить до чоловіка й також починає працювати на підприємстві. А народження доньки Маші стало чи не найбільшою радістю для колишнього спортсмена.
Колчинський завжди був працьовитим, тому справи його йшли непогано. І все ж, тягло додому, в Україну. У «буремні 90-ті» він із родиною повертається до Києва. Той час запам’ятався розгулом беззаконня і скаліченими життями багатьох наших співвітчизників. Важко було не потрапити у вир подій. Науковці тоді нерідко ставали «човниками», колишні номенклатурники — мільйонерами, а спортсмени — бандитами.
Олександр вирішив займатися тим, що виходило в нього найкраще. Почав працювати тренером. Коли його запитували, чому він, такий популярний спортсмен, не поїхав за кордон, Колчинський відповідав: «У мене було чимало запрошень. Однак хай як це пафосно звучить, але я люблю свою країну, і моє місце саме тут».
Він тішився з успіхів своїх вихованців і мав безліч планів на майбутнє, але сталося те, чого не очікував ніхто. Тепер важко знайти остаточну відповідь на одвічне питання: «Хто винен?» Версій тих подій гуляло чимало. Дехто був переконаний, що Колчинський повернув свої спортивні вміння і навички у кримінальне русло. Інші не могли в це повірити і вважали, що Олександр — лише жертва обставин.
Ситуація була така. Один чолов’яга звернувся до правоохоронних органів із заявою про те, що Колчинський вимагає в нього гроші. Правоохоронці одразу затримали колишнього спортсмена. І Олександр був засуджений до семи років ув’язнення. За його власною версією, він позичив певні кошти знайомому, а коли той відмовився повертати, вирішив забрати їх сам. Хоч би як там було, суд не взяв до уваги позицію Колчинського.
Друзі спортсмена не могли збагнути, як доброзичливий, відкритий до всіх чоловік міг опинитися за гратами? За нього клопотали відомі люди, однак — марно. Сам Олександр, згадуючи ті часи, говорив: «Чи було справедливим покарання?.. Відповім так: є закон, і його необхідно дотримуватися. Ось і я відбув те, що мені було присуджено. Дні, проведені за гратами, — для мене важливий життєвий урок. Головне, що я виніс за ці роки, — це вміння розрізняти друзів та псевдодрузів».
Відсидівши два роки, Колчинський вийшов на свободу у день відкриття літніх Олімпійських ігор в Атланті (1996 р.). Його амністували згідно з указом тодішнього президента України Л.Кучми.
І знову потрібно було ставати на ноги, все розпочинати спочатку. Після поневірянь у тюрмі Алік, як його називали рідні та друзі, мав бажання знову працювати у сфері спорту. В нього були плани повернути молодь із вулиць до спортивних залів. Він заснував та очолив благодійний фонд допомоги розвитку спорту «Олімпійський резерв». Останнім місцем роботи славетного чемпіона став очолюваний ним київський спортивний клуб «Гарт». Чиновницька робота була йому не до душі, але він хотів «трохи розгребти ситуацію у вітчизняному спорті».
Влітку 2002 року друзі запросили Олександра з дружиною відпочити на Волині. На лоні природи Колчинський хотів забути на деякий час про всі клопоти. Здавалось, усе складалося якнайкраще. Проте, скупавшись в озері, він раптом відчув себе зле. А вже через кілька хвилин упав, як підкошений. Поки викликали «швидку», серце чемпіона зупинилося.
Поховали видатного спортсмена на Совському кладовищі у Києві, недалеко від будинку, де він мешкав.
Тепер у Києві щороку відбувається юнацький турнір його імені.
Олександра Колчинського запам’ятали таким, як на фото після здобуття ним найвищої олімпійської нагороди. Переможно скинувши вгору руки, він у ту мить був схожий на античного героя, який тільки-но здійснив черговий подвиг.
Його часто називали «королем туше» — з цим неофіційним титулом він і залишиться назавжди в історії спорту.
