Що два роки (протягом десяти років) газета «День» розповідає про Цюріхський театральний фестиваль і Театральний фестиваль Нідерландів, а також фестиваль Fringe у Амстердамі. Зазвичай перший закінчується приблизно під початок другого. Ніч переїзду швидкісним потягом, в якому є кілька вагонів з половиною простору для велосипедів і купе на шість, чотири або дві особи. Квитки на потяг досить дорогі, що, мабуть, компенсується можливістю після приїзду користуватися власним двоколісним транспортом.
У Амстердамі значну частину тротуару виділено під велосипедні... сказати доріжки — замало, точніше шляхи з окремими світлофорами і надзвичайно напруженим рухом. Часом велосипедисти настільки вправні, що здаються якоюсь вдосконаленою моделлю людини, яка не просто швидко рухається, а ще й спілкується, працює, кокетує, цілується в якомусь надсучасному темпі і що називається з вітерцем.
Десять років тому вперше з’явилася в амстердамському фестивалі фрінч-програма з семи вистав. Усі великі театральні фестивалі до основної додають пошукові роботи. Часто дивні, інколи просто дилетантські, але обов’язково торуючи власну стежку у царині театру, а ще частіше на межі з цирком, пантомімою, перформансом...
Цього року головна програма представляла всього вісім вистав, а френч за десять років розрісся до 80 спектаклів! До речі, фестиваль конкурсний, і серед восьми вистав, відібраних журі (щороку новий склад експертів віком до 30 років), будуть визначені переможці в традиційних номінаціях. А от експериментаторам ніякі оцінки не загрожують, хоча найпопулярніші вистави теж отримають призи і преференції на покази по країні й за кордоном.
Мені пощастило побачити лише дві роботи, які претендували на основні нагороди. «Смерть комівояжера» за колись дуже популярною п’єсою Артура Міллера, яку зроблено водночас в двох жанрах. Головний герой Віллі Лоумен і його брат грають реалістичну побутову драму про нездійснену мрію дістатися фамільного спадку, а сини, дружина, дивак і дивачка — якісь казкові персонажі. Їх ляльковість підкреслюється одягом з поролону, у якому тіло ніби не рухається, руки, ноги, голова чи то метушаться, чи то знесилено застигають. На сцені — будиночок з картону, побудований за дитячим малюнком. З нього різнокольорові стрічечки тягнуться до сонечка, хмаринок, гілочок. А на сцені їхні кінці прикріплені збільшеними кнопками, які використовують як стільці. Не переказуватиму загальновідомого сюжету — скажу тільки, що трактовано його як трагедію дитячості. Це не просто крах ілюзій, це життя, витрачене на досягнення хибної мети. В момент усвідомлення цього дійовими особами чорний по всьому півколу одяг сцени підіймається, і ми бачимо її службове існування зі столиками з реквізитом, вішаками, елементами декорацій і працівниками, але не у повний зріст, а «без голів». Цей самий прийом було продемонстровано в нещодавно показаній у Києві виставі лондонської Театральної компанії Іmitating the dog «Готель «Мафусаїл». Мабуть, так театр діагностує збільшення безголовості у реальному житті.
Так чи інакше глибина роздумів режисера Піта Брукса виявилася і в деталях, і в чудовій грі акторів Морвен Макбет, Саймона Вейнрайта. Тим паче здивувала захопленість просунутої театральної аудиторії виставою «Альма» колективу Hot Shop. Диригент, янголи, муза шукають натхнення піднесено, раціонально, відчайдушно і брутально. Кожне з названих проведень головної теми наражається на слабке дихання таланту. Ані у хмарах наркотичного диму (за ним, до речі, багато хто приїздить спеціально до Амстердаму, аби легально в спеціальних кав’ярнях накуритися до омріяної розслабленості), ані у потоках алкоголю, навіть у злиганні в усіх можливих і неможливих варіантах нічого приголомшливого до потреби висловитися творчо герої не знаходять. Лише справжнє кохання є сенсом життя — багатство, слава, вседозволеність без нього пусті — на жаль, не доводить вистава, а декларують її творці. Глядачі по закінченні дійства не одразу йдуть з театру. Тут прийнято обговорити побачене за келихом вина, у кафе, яке називається «Станіславський». Яскравість вистави на багатьох справила велике враження, а на веранді кав’ярні вже розігрували перформанс. Молодий красень заграє з офіціанткою, розмовляючи з іншою жінкою по телефону. Її ми бачимо на великому екрані, на балконі театру, потім там же фіксують першою камерою зйомки подій за столиком. Треба додати, що біля театру — зупинка багатьох трамваїв і неподалік майданчик, на якому до пізнього вечора виступають вуличні танцюристи, акробати, співаки. Сюжет доволі простий. Кохана в телефонних розмовах відмовляється від побачення тому, що ніби бачить, що хлопець залицяється до когось із справжньою пристрастю, а не з таким імітованим потягом, як до неї. Врешті він лишає каву й сідає у таксі. Ефект полягає в тому, що свідками тихої сварки стає кожен, хто перебуває поряд і у кав’ярні, і на площі. Водії таксі, які у великій кількості вишикувалися на стоянці, стали такими правдивими статистами, що викликали жваву реакцію перехожих. Їх, до речі, знімала друга камера, і вони з’являлися на екрані як учасники подій. Одна дама навіть наважилась щось порадити хлопцю, а дівчинка подарувала йому повітряну кульку.
Три френчеві вистави виросли до повноцінних моновистав: «Поза моїми думками» Ніни Вільямс, «Історія дівчини Ейнштейна» Аннамарії Хагенаарс, «Міські міфи приміських повій» Stinki Pinki Productions. Всі демонстрували і акторські здібності, і концептуальне мислення постановників, і в унісон волали про атаку дійсності на особистість. Можливо, саме негаразди цю особистість і формують, але у досить побутово-комфортному становищі ці муки часом стають нестерпними. І тоді життя стає смітником думок і емоцій. Дослівно цей образ використано у виставі «Хімчистка». Дві прибиральниці, незважаючи на глядачів (більшість простояла всю півгодинну виставу, оскільки стільці було розкидано по всьому гаражу, де відбувався перформанс), пилососять, миють, розвішують якісь речі — чоловічі й жіночі, сучасні, давні, нові, поношені. Щось приміряють, щось кидають у смітник. Життя людей через одяг, історії кохання, страждань, радощів, через гру з непотребом, який все це бачив і пережив. Справді сумно — речі так часто виявляються щасливішими, міцнішими людських почуттів, стосунків. Врешті, дівчата все вичистили, впорядкували чи то поховали, чи то зберегли для нових романів, драм чи ігор в те і друге. Мрію про них героїні виконали, як па-де-де на баках для сміття. Стіна гаража від’їжджає і відкриває вулицю з людьми, які гуляють, поспішають в справах, мчать велосипедами у майбуття, об’їжджаючи смітники, шукаючи свою магістраль у чарівному, жорстокому, страхаючому і надихаючому розмаїтті життя.
