Рід Леонтовичів належить до найславетніших в Україні. Колись написав монографію про Федора Леонтовича — оригінального історика права, професора, критика концепції російської приналежності Київської Русі. Писав про нього й у «Дні». Дякуючи долі, мені пощастило доторкнутися до біографії й більш видатного в історії становлення модерної української нації Леонтовича — Володимира Миколайовича (1866— 1933). Життєвий шлях цього письменника, мецената, державного діяча, однодумця та соратника Є .Х. Чикаленка та В.Ф. Симиренка, представника українського консерватизму загалом відомий. Зокрема, яскраво та глибоко писала про нього колись у «Дні» блаженної пам’яті Михайлина Коцюбинська (див. «Володимир Леонтович — ще один почутий голос нашої історії», «День», 31 березня 2006 р.). Попри це, в біографії діяча залишаються певні прогалини, до найцікавіших з яких належить доля одного з його оповідань з «одеською пропискою».
Досліджуючи вже тривалий час історію українців Одеси, роки три тому в одному з емігрантських часописів натрапив на цікаві спогади В. Леонтовича про його зустрічі з провідниками одеського українського національного руху кінця ХІХ — початку ХХ стст. На той момент мав лише загальні уявлення про постать автора. Згодом більш докладно дізнався про постать В. Леонтовича перш за все завдяки двоюрідній онуці В. Леонтовича пані Олені Леонтович (Ворониній). Під час київських зустрічей О. Леонтович звернулася до мене по допомогу в пошуку в одеських виданнях твору В. Леонтовича «Несподіване», про який відомо лише зі згадок самого автора.
У листі до Є. Чикаленка від 12 березня 1922 року з Берліна В. Леонтович писав: «Ще дуже мене турбує, щоб не загибалося невелике оповідання «Несподіване», яке я писав у Одесі під час одеського сидіння. Було воно надруковане в одеській часописі та й годі. Дав я тоді вирізки кільком чоловікам: Вам, Єфремову та ще комусь, а дав ще Видавничій Спілці для видання, та Спілка нічого не видала, і я боюся, що воно загубиться, бо мій примірник залишився у Києві і, певно, пропав». У важких умовах еміграції В. Леонтович сподівався перевидати твір російською мовою задля заробітку. В автобіографії В. Леонтович ще раз згадав цей твір як «одне невелике оповідання «Несподіване», що було надруковане в часопису (назву забув), який видавався в Одесі під час французької окупації». Не знаємо, чи відповів своєму кореспондентові Є. Чикаленко, але у записах за лютий 1924 року у своєму щоденнику С. Єфремов згадав про те, що «мабуть, Леонтович не одержав оповідання, яке я тут спеціально переписував». Припустимо, що йдеться саме про єфремівський примірник «Несподіваного». Не виключено, що в емігрантських виданнях колись буде таки виявлено передруковане (можливо, і з коригуваннями) первинно одеське оповідання.
Зрештою, я виявив оповідання у чотирьох номерах одеської газети «Нові шляхи» (№№ 12, 14, 15, 16 від 23, 25, 26, 27 березня), яку українська громада Одеси видавала впродовж 24 березня — 5 квітня 1919 року (світ побачили лише 23 числа). Редакція презентувала газету як передусім національну, але додавала: «... не націоналістична, і ні в якому разі не шовіністична, цілком безпартійний орган. Не вдаючись у ту безмежну балаканину теоретично-заядлої партійності, ми підтримуємо загально-єдиний національний фронт. До мирного співробітництва українців серед інших народів ми й кличемо наших читачів». У іншій газеті уточнювалося, що «Нові шляхи» фактично відбивають погляди та інтереси соціалістичної групи одеського українського суспільства. Останній факт може дещо здивувати, з огляду на несприйняття В. Леонтовичем соціалізму. Однак цей соціалізм був дуже загальним і передусім національно забарвленим, що виразно відбито у статтях Б. Комарова, Г. Комарової, М. Слабченка, ієромонаха Микити — цвіту тогочасної української Одеси. Безумовно, вони належали до кола спілкування В. Леонтовича у три- чотири місяці весни — літа 1919 року — під час його праці в Одесі на посаді уповноваженого Українського Червоного Хреста, — які він так яскраво описав у відомих «Спогадах утікача» (1922). Саме ці спогади надають уявлення про нелегкі обставини написання «Несподіваного». В. Леонтович не вперше опинився в Одесі. У попередні роки він відвідував місто разом із В. Симиренком, контактував із М. Комаровим, А. Ніковським, полемізував з І. Липою та С. Шелухіним. У 1919 році В. Леонтович вів нелегкі переговори з французькою окупаційною адміністрацією, намагаючись переконати її у потребі надання допомоги Україні, запобігав українофобії з боку росіян, захищав українських полонених, зазнав загрози більшовицьких репресій. Серед своїх одеських контактів В. Леонтович згадав К. Мацієвича, П. Дорошенка, П. Климовича, С. Комірного. Особливо важливими є згадки про двох останніх. У характеристиці комісара УНР на півдні України С. Комірного можна вгадати самого В. Леонтовича: «...не доводив свого демократизму до потурання гіршим інстинктам народу, а коли й був соціалістом (в чому я не певен), то не розумів соціалізму як право грабувати». До одеських знайомих В. Леонтовича варто додати Ф.Г. Шульгу. У 1918 — 1919 роках як секретар посольства УНР в Болгарії Ф. Шульга навідувався в Одесу у справах полонених, тобто мав контактувати передусім із Червоним Хрестом, який представляв В. Леонтович.
Про що ж розповів В. Леонтович у двадцятисторінковому (у комп’ютерному наборі) творі? Не дивно, що в Одесі, одному з провідних єврейських центрів України, місті В. Жаботинського, В. Леонтович продовжив єврейську тематику низки своїх творів (див., наприклад, «Комісіонер Сара Соломонівна»). Він неодноразово звертався до теми пробудження національної свідомості на прикладі східних народів («Абдул Газіс»), хоча насамперед мав на увазі долю українського народу.
Героями «Несподіваного» є кілька євреїв, передусім комісіонер Арон Гілевич Хасін і вчений Коген, та український комерсант Опанас Миколайович Нечволод. Автор так характеризує останнього: «Любив свій народ, любив його звички і мову, і сам завжди розмовляв по-українському, але ця любов його була стихійна і несвідома. Хай любив він Україну, ніколи одначе не думав про її становище й долю, не читав навіть україномовних книжок та газет, не знав, що думають ті люде, які вболівають за її долю, нічого не знав про дальший розвиток культури свого народу... І чув, та не знав, не мав часу й охоти ближче з тим зазнайомитися. Така стихійна і несвідома була його любов до України, що любив він тільки те, що чув і бачив щодня, й не думав про дальший і кращий розвиток того, що любив». Твір розгортається неспішно. Спочатку показано лише побутові взаємини, досить прихильні ділові контакти єврея та українця. Однак це зроблено лише задля більшого ефекту від апогею в надрукованому в останньому серед згаданих вище чисел «Новому шляху». А. Хасін приводить О. Нечволода до єврейського вченого Когена, який переймається складанням словника івриту. Між українцем та Когеном відбувається діалог, точніше більшою мірою промова Когена про важливість власної мови. Цей епізод перевертає внутрішній світ українця: «Під враженням цих людей настрій Нечволода робився нервовий, думки й сумніви напосідали на його, хотілося бути самому. Він попрощавсь і пішов додому. Заглиблений у свої думки, він йшов помалу. Щодня перед очима в нього проходила сила таких маленьких, таких, здавалося, заглиблених у свої тільки особисті справи людців з цього народу, і ніколи не міг він покласти на думку, щоб у них таїлося таке пекуче, таке віддане почуття любові до свого народу, до своєї родини. Коли це почуття так глибоко розкоренилося в цьому народові, коли мільйони спосеред його перейняті ним, цей нарід все переможе, усі кривди історії і вийде на ширший шлях. А ми... Що чекає на нас у цій боротьбі народів? Де стрінуться стільки їх, озброєних патріотизмом? А ми... Чи маємо ми між собою цю силу любові до свого земляка, взагалі до нашої людності? Хто же, як не ми, а й такі, як я, будемо винні, якщо нарід наш не розвине своєї сили і не знайде своєї долі?». Вочевидь, цей епізод напрочуд актуальний у зображенні внутрішнього перевороту, повернення до власних корінь, що іноді, на жаль, не так вже і часто як цього б хотілося, відбувається в душах сучасних зденаціоналізованих українців, передусім у таких містах, як Одеса, і не в останню чергу під впливом спілкування з освіченими та національно свідомими представниками сусідніх народів.
Таким чином, якщо у низці оповідань В. Леонтович звертався до теми антисемітизму, у «Несподіваному» зачеплена інша струна: взаємовплив української та єврейської національної ідентичності, процесу її пробудження. Але не змінився загальний гуманістичний посил письменника, — любов до ближнього, що запалює серця.
Гадаємо, що В. Леонтович міг використати цілком конкретний образ із життя свого одеського знайомого А. Ніковського, згодом видатного українського літературознавця. А. Ніковський називав одеського юриста М. Еліка «моїм другом, учителем і братом, євреєм, що колись стрівся зо мною на вулиці і віддав до гімназії». М. Елік готував А. Ніковського до вступу до 5-ї Одеської гімназії, чим зумовив подальше інтелектуальне зростання українського вченого. Пізніше А. Ніковський у своєрідний спосіб повернув «борг» своєму вчителеві. Довгий час М. Елік не відчував спорідненості з єврейською культурою та мовою, але пізніше під впливом учениці А. Ніковського, а вірогідніше й його самого, зацікавився єврейською мовою та сіонізмом, що дало підстави А. Ніковському порівняти досвід свого вчителя з життєвим шляхом типового українського націоналіста. Отже, в даному разі маємо приклад складнішої взаємодії, ніж односторонній вплив. Утім, В. Леонтович цілком вірогідно міг розвинути цю тему.
В оповіданні відбилися такі риси творчості В. Леонтовича, як майстерне зображення міського побуту, увага до індивідуального буття, особливо на переламних моментах, використання схеми «теза — антитеза», «прискіпливий аналіз навколишньої дійсності, майстерність творення образів, висловлення своєї громадянської позиції щодо сучасності, але й витворення образів» (С. Єфремов). Недаремно І. Франко відносив автора «Несподіваного» до числа першорядних митців слова, які дебютували в 1890-х роках.
Отже, «сподівано-несподівана знахідка» в Одесі цікавого та оригінального твору В. Леонтовича розширює наші знання про його літературні таланти та одеські контакти, обставини життя автора та розцвічує палітру насиченої історії української Одеси. Повний текст «Несподіваного» стане доступним ширшій аудиторії завдяки перевиданню, яке невдовзі, сподіваюся, побачить світ.
