Роман Шпорлюк - свого роду жива легенда в історичних наукових колах світу. Найперше, вражає перелік alma-mater: Люблінський, Оксфордський та Стенфордський університети. Він – історик, політолог і, до слова, колишній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, член НТШ та УВАН…
До інтерв’ю із паном професором я готувався як ніколи довго: кілька днів читав його англомовні статті в NYT, інтерв’ю українським виданням та власне його особисті матеріали, опубліковані у “Дні” вкінці 90-х. Штудіюючи історію в одному з українських вузів, неодноразово доводилось читати/цитувати слова Романа Шпорлюка, а праці “Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста” та “Імперія та нації. З історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі” були обов’язковими до прочитання. Історик періодично навідується до України, а його вербалізовані погляди різними мовами можна знайти через Google. Шкода, але цього разу наше бесіда так і не відбулася: Роман Шпорлюк відмінив усі зустрічі з журналістами, щоправда провів кілька лекцій для студентів “Могилянки”. Я ж не міг втратити нагоду послухати пана професора і записав кілька цитат з його виступу у Києво-Могилянській бізнес-школі у п’ятницю 11 жовтня.
“Україна в ХІХ ст. не була під Австрією і Росією. Україна тоді – це battle ground – поле битви між трьома національними проектами: російським, польським, українським”.
“Український національний рух почався як відмова від російського і польського проектів з появою власної програми у православних східняків і греко-католицьких галичан. Вони сказали: хоч ми й не дуже любимо один одного, все-таки будемо однією нацією...”.
“Щоб передувати у розвитку, треба бути передовим у науці. Тільки тоді ми зможемо бути учасниками світового економічного процесу”.
“Якби німці не мали програми національно-економічного розвитку, то території Німеччини були б в економічному зв’язку з Британією. Але в такому разі вона була б аграрним додатком до Единбурга, Манчестера, Лондона. Завдяки тому, що інтелігенція і науковці почали творити національний рух, проповідувати промислову революцію в Німеччині, західні німці переконали східних створити спільну державу”.
“Люди, які знають не лише свою країну, володіють не лише своєю мовою, але й одночасно знають мови і читають твори країн більш розвинених, - таких людей і називаються інтелігенцією”.
“Формування нації – робота тих людей, які були в Парижі, Лондоні, Мюнхені, потім повернулись до Праги, Будапешта, Бухареста, Варшави чи Вільнюса, а потім сказали: там є так, тут є так, а нам треба взятися і зробити ось так”.
“Інтелігенція каже: прогрес з відсталості до модерності – це прогрес через освіту, науку, культуру, журнали, школи та політехнічні інститути”.
“Фундаментальна помилка вважати, що Україна протягом 300 років належала Росії, бо лише невелика частина сучаної української держави була в її складі”.
“Україну видумано не в Галичині, не греко-католиками, а православними східняками в Чернігові, Полтаві, Харкові...”.
“Публікуй, або пропадай” стосувалось також націй, які відроджувались.
“Українці розуміли, що якщо в часи Котляревського вони не видадуть книжку, то їхня мова, себто ідентичність, зникне”.
“Вдень вони працювали в державній лікарні, поштамті чи навіть у жандармерії, а ввечері були “part-тайм” українцями і підтримували українську справу: давали гроші на те, аби Котляревський міг видати книжку” (про українців кінця ХVIII. – ред.).
“Аби видати книжку, не досить написати “Енеїду”, треба дати хабаря цензорові, друкареві і знайти книгопродавця”. (про українців кінця ХVIII. – ред.).
“Люди, які кажуть, що “Енеїда” Котляревського – етнографія - цієї книжки хіба ніколи не читали”.
“Щоби стати політичною нацією, треба відійти від тієї, в якій живеш. Так піддані російської держави стають все менше росіянами, заробляють на прожиття зарплатою від російського уряду, але вже у вільний час займаються творенням вільної нації”. (про українців кінця ХIX. – ред.).
“Ідеологічний міф, що національні рухи створили селяни. Перші свідомі українці – це люди, які функціонують спочатку як росіяни або поляки. А потім кажуть: “я далі працюватиму як викладач польської мови, але тепер буду писати статті на українські теми”.
“Формування нової України – підрив російської і польської програм”. (про українців кінця ХIX. – ред.).
“Думка, що українці можуть бути окремою нацією зароджується там, де існує пам’ять про козацьку державу як політичну одиницю”.
“Український націоналізм – вигадка самих українських націоналістів, аби потім намовити селян до української справи”.
“У “Разговоре Великороссии с Малороссиею” Дівович пише, що “Малоросія – це інша країна, яка вирішила сама прийняти російського монарха за свого”.
“Ознака української модерної нації не в діалектах, не в наголосах, а в тому, що українці формувалися, кажучи росіянам і полякам: “у нас є свої права”.
“Формування модерної культурної української ідентичності відбувалося тоді, коли Україна перебувала у складі Європи. Це був світ польський за формою, але європейський за змістом”.
“Коли мене запитаєте: “Чому Україна - не Шотландія? Я відповім: “А тому, що Росія - не Англія” :)”
“Процеси формування нації – це боротьба за те, аби бути найкращим громадянином світу”.
“Можна бути дуже хорошим російськомовним українцем”.
“Сучасна українська модерна нація не мусить бути обов’язково етнічною в такому розумінні, якому її приймали в Галичині на початку ХХ ст.”
“Людям, які живуть в Україні, мову треба знати, але одночасно гарантувати свободу говороти мовою, якою хочеш”.
“Незалежність здобувають не тільки поети й письменники. Потім до влади приходять ті, які служили попередній владі, а тепер є патріотами нової держави...”.
“Україна – продукт європейської ідентичності. Без Візантії не було б України, але й без Європи не було б України”.
