Спочатку про сам термін. Комсомол (скорочення від «комуністичний союз молоді»): у вузькому сенсі — молодіжна організація при Всеросійській, з 1925 р. — Всесоюзній комуністичній партії, яка послідовно прибирала назви Російський комуністичний союз молоді (РКСМ, 1918 р.), Російський ленінський комуністичний союз молоді (РЛКСМ, 1924 р.), Всесоюзний ленінський комуністичний союз молоді (ВЛКСМ, 1926 р.) та її філія і складова частина в радянській Україні — Комуністична спілка робітничої молоді України (КСРМУ, 1919 р.), Комуністична спілка молоді України (КСМУ, 1920 р.), Ленінська комуністична спілка молоді України (ЛКСМУ, 1924 ). Комсомол протягом ХХ століття в усіх країнах, попри декларовану «самодіяльність за способом роботи», залишався повністю організаційно та ідейно підпорядкованим відповідній комуністичній партії, і тільки в останні роки в Росії з’явилося декілька нечисленних комуністичних груп молоді, які звуть себе комсомольцями й водночас не підпорядковані жодній політичній партії. Відтак, якщо не брати до уваги останні групи, вести мову про самостійну ідеологічну та політичну лінію комсомолу не випадає — діяльність молодіжних комуністичних організацій слід розглядати в контексті діяльності відповідних комуністичних партій та їхніх об’єднань.
КОМІНТЕРН, КОМСОМОЛ, КІМ
Утворення та організаційне оформлення комсомолу (і в масштабах радянської Росії та її сателітів, і в міжнародних масштабах) тісно пов’язані з діяльністю російських більшовиків та Комуністичного інтернаціоналу. Конституювання РКСМ відбувається на I Всеросійському з’їзді союзів робітничої та селянської молоді у Москві 29 жовтня — 4 листопада 1918 року. Ініціатором створення окремої молодіжної комуністичної організації були Лазар Шацкін, Оскар Ривкін та Юхим Цетлін, котрі переконали керівника російських більшовиків Володимира Ульянова-Леніна у необхідності існування окремої молодіжної комуністичної організації. Згодом Л. Шацкін разом з Альфредом Куреллою (Німеччина) виступив з ініціативою створення й міжнародної молодіжної організації під егідою Комінтерну. Така організація була заснована 20—26 листопада 1919 р. на установчому Конгресі в Берліні, й назвалася вона Комуністичним інтернаціоналом молоді (КІМ), який діяв як секція Комінтерну. Секретарем КІМ було обрано Шацкіна.
Комінтерн, утворений 1919 р., де-юре був об’єднанням компартій світу на певних ідейних та організаційних засадах, де-факто — інструментом, через який російські більшовики здійснювали вплив на зарубіжні країни і прагнули підпорядкувати їх собі, здійснюючи в них комуністичні революції як складові всесвітньої революції. Умови вступу до Комінтерну передбачали беззастережну підтримку радянських республік, орієнтацію на диктатуру пролетаріату на чолі з партією більшовицького типу, боротьбу із соціал-демократією, визнання принципу так званого демократичного централізму та жорсткої партійної дисципліни тощо. Партії-члени вважалися секціями Комінтерну і були підпорядковані його центральним органам, розташованим у Москві. Фінансування діяльності Комінтерну здійснювалося переважно за рахунок ресурсів РКП(б) та — пізніше — бюджетних доходів СРСР. Так само здійснювалося й фінансування діяльності КІМ.
Завдання і методи роботи комсомолу були визначені резолюцією ІІІ Конгресу Комінтерну (1921 р.): «збирати маси юних робітників, по-комуністичному виховати їх і поставити в лави борців комуністичної революції». Основою комуністичного виховання було визнано «активну участь в усіх революційних боях, яка мала бути тісно пов’язана з марксистським вихованням». Іншим, пов’язаним із першим завданням, було названо «зруйнування центристської та соціал-патріотичної ідеології серед робітничої молоді і звільнення її від соціал-демократичних опікунів та вождів молоді». Також було чітко визначено організаційні засади: «відмова від політичної самостійності», «якнайбільша єдність і найсуворіша централізація», «політичне керування (програма, тактика і політичні директиви») молоддю з боку Комінтерну та його секцій в окремих країнах, «тісний організаційний зв’язок» з відповідними секціями Комінтерну, щоб їхні члени були представлені у керівних органах усіх ланок комсомольських організацій знизу догори. «Юнацька преса і весь організаційний апарат комуністичних організацій молоді цілковито мають бути використані для виховання у молодих робітників свідомості, що вони є солдатами й відповідальними членами однієї комуністичної партії», — йшлося в резолюції. Чітко було визначено й організаційне підпорядкування КІМ: «Комуністичний Інтернаціонал молоді є частиною Комуністичного Інтернаціоналу і як такий підкоряється всім постановам конгресу Комуністичного інтернаціоналу та його виконавчому комітету. У межах цих постанов здійснюється діяльність Комуністичного інтернаціоналу молоді, який діє як провідник політичної волі Комуністичного Інтернаціоналу в усі його секції».
Попри певні стилістичні зміни цих директивних настанов та розпуск Комінтерну й КІМ 1943 р., функція комсомолу як «вірного помічника і бойового резерву партії» (Сталін), «бойового резерву і надійного помічника партії» (Брежнєв), номінально організаційно самостійного, але повністю підпорядкованого партійній політиці, не змінювалася ніколи. Це стосувалося і всеросійського та всесоюзного комсомолу з його філією в радянській Україні, це стосувалося й комуністичних молодіжних організацій в інших країнах, хай би як ці організації змінювали з часом свої назви та які трансформації відбувалися б у відносинах зарубіжних компартій з ВКП(б)-КПРС після розпуску Комінтерну та його наступника — Комінформу.
До розпуску КІМ члени його секцій звали себе і звалися в літературі комсомольцями, тому вузьке й широке значення цього поняття у той час збігалося. «Перед нею лежала світлина, обведена чорною жалобною облямівкою: це була румунська, вірніше, молдавська єврейка-комсомолка Маріца Маргуліс». (А. Гайдар). «Розумієте, товаришу професор, Чіпаріу ж комсомолець! Чудовий хлоп’яга! Та якби не він, хіба повернулася б товаришка Сахно з Румунії? Так би й пропала в сигуранці...» (Ю. Смолич). «Так, комсомольці — хлопці що треба, чудові, чудові, чудові всі хлопці!» (Das Komsomolzenlied, пісня німецької агітгрупи «Червоні рупори»). Після того це слово щодо членів зарубіжних молодіжних комуністичних організацій уживається в СРСР і в цих країнах як образно-метафоричне.
У період до Другої світової війни, попри активні зусилля і щедре фінансування з боку керівництва СРСР, лави секцій КІМ зростали не надто швидко — основою його були радянські комсомольці. Так, у серпні 1928 р. до КІМ входило понад 40 секцій, які налічували 2157 тисяч членів (із них 2030 тисяч членів ВЛКСМ); у жовтні 1935 р. до 56 секцій КІМ належало 3773 тисяч членів (із них 3500 тисяч членів ВЛКСМ). 1928 р. більшість комсомольців країн Заходу становили комсомольці Німеччини, 1935 р. — Франції. Спроба КІМ залучити до комуністичного руху широкі молодіжні маси, використовуючи тактику «народного фронту» й «єдності молоді», на основі якої відбулися міжнародні конгреси молоді в Женеві (1936 р.) та США (1938 р.), мала лише тимчасовий успіх; оскільки йшлося про спільні дії на підтримку Іспанської республіки, проти агресивної політики німецьких нацистів та італійських фашистів, проти війни Японії з Китаєм, то після підписання Пакту Молотова — Ріббентропа число прибічників КІМ у світі різко зменшилося, так само як і число членів національних секцій цієї організації. Ще помітнішими кризові явища в КІМ стали після початку зимової радянсько-фінської війни.
Попри те, що в останні роки Другої світової війни численність та активність молодіжних комуністичних організацій, які боролися з нацизмом та фашизмом, зросли, вони — так само, як і комуністичні партії — набули значно більшої самостійності, не в останню чергу внаслідок припинення чи зменшення фінансування з боку СРСР. А водночас зросла й національна визначеність комуністичних структур, беззастережний інтернаціоналізм («пролетарі не мають Вітчизни» і «наше гасло — всесвітній Радянський Союз») було відкинуто. За цих обставин розпуск Комінтерну та КІМ стали вимушеними кроками. І попри повоєнні спроби сталінського режиму відновити в іншій формі організаційну та ідеологічну єдність підпорядкованого СРСР комуністичного руху в масштабах Європи (Комінформ), це загалом не вдалося; тож слово «комсомол» щодо зарубіжних молодіжних комуністичних організацій протягом повоєнного десятиліття зникає чи перетворюється на метафору, натомість стверджується евфемізм «демократична молодь», ядром якої виступають молоді комуністи. Відтак єдиним комсомолом у прямому сенсі поняття стає ВЛКСМ.
МОЛОДІ БІЛЬШОВИКИ «ШТУРМУЮТЬ НЕБО»
На самому початку до комсомолу приймалися в основному діти робітників і найбідніших селян (хоч перші керівники цієї організації належали до вихідців із сімей, якщо скористатися більшовицькою термінологією, «дрібної та середньої буржуазії»). Надалі соціальна база ВЛКСМ розширилася, і в повоєнний час до комсомолу приймали вже майже всіх учнів старших класів загальноосвітніх шкіл і технікумів. Членство в комсомолі фактично було необхідним атрибутом успішного просування молоді вгору в соціальному плані. Вступ до вишу, якщо абітурієнт не перебував у ВЛКСМ, був практично неможливим. Тому не дивним було швидке зростання чисельності комсомольців: на початку 1980-х років членами ВЛКСМ були близько 40 мільйонів юнаків та дівчат.
Комсомол був задіяний ВКП(б)/КПРС у широкомасштабних акціях різного ґатунку. У 1920-х широко використовувалися комсомольські агітаційні бригади («сині блузи») і групи контролю за виробничими процесами («легка кавалерія»). Нерідко рейди «легкої кавалерії» закінчувалися передачею справ на «шкідників» до ГПУ. У ті ж 1920-ті розпочалася, набувши якнайширшого розмаху на зламі 1920—1930-х років, антицерковна кампанія комсомолу. «Войовничі безбожники» спочатку зривали богослужіння, виганяли з церков священиків, вели атеїстичну агітацію, потім же вони брали активну участь у знищенні храмів та арештах священнослужителів і воцерковлених парафіян. Сільські й міські комсомольські організації були всебічно залучені до процесів колективізації та розкуркулення. Ударні будови в роки перших п’ятирічок, освоєння цілини в 1950-х, будівництво БАМу та багатьох інших стратегічних об’єктів у 1970-х здійснювалося з опорою на комсомол, на енергію та щирий ентузіазм молоді. На ці самі чинники щодо комсомолу спиралася ВКП(б)/КПРС і в намаганнях у повоєнний час через «рух демократичної молоді світу», парадною формою якого (а водночас місцем посиленого вербування співробітниками КГБ та ГРУ агентури в молодіжному середовищі країн Заходу і «третього світу») стали Всесвітні фестивалі молоді і студентів.
Однак із часом, особливо в останні десятиліття існування СРСР, комсомол, бюрократизацію якого помітив свого часу ще Лев Троцький та його прихильники в середині 1920-х років, остаточно перетворився на чиновницьку систему, органічну складову номенклатурно-бюрократичної системи, яка домінувала в КПРС та в усьому апараті управління в СРСР.
Чимало радянських керівників розпочинали свою кар’єру в комсомолі. Два комсомольських керівника республіканського та обласного рівнів — Юрій Андропов і Михайло Горбачов — дісталися до вершини владної піраміди, очоливши КПРС і Радянську державу. Таку спробу зробив у 1960-х роках і колишній перший секретар ЦК ВЛКСМ Олександр Шелєпін зі своєю «комсомольською командою», але зазнав невдачі у боротьбі з кланом Леоніда Брежнєва.
Так чи інакше, протягом усього періоду свого існування і КІМ, і ВЛКСМ були складовою велетенського тоталітарного політичного, ідеологічно-пропагандистського і репресивно-карального механізму, який мав головний осередок в СРСР і численні міжнародні епіфеномени. Крім цього, слід відзначити високий рівень мілітаризації всієї діяльності РКСМ/ВЛКСМ від самого початку існування організації; особливо у 1920—1930-х роках. КІМ намагався перенести цю мілітаризацію і на деякі європейські комсомольські організації: особливого успіху було досягнуто в 1920-ті роки у Німеччині, де «Юнгштурм» («червона» молодіжна бойова організація) з’явився раніше, ніж «Гітлерюгенд». Спробу часткового відновлення воєнізованого духу і стилістики ВЛКСМ було здійснено в 1960-ті Шелєпіним та його однодумцями, які сформували комсомольські оперативні загони, які мали свою уніформу і претендували на роль не тільки паралельного з міліцією «охоронця соціалістичного порядку», а й ударної сили в боротьбі з найменшими проявами впливу «розтлінного Заходу» (рок-музика, носіння стильного одягу, слухання пісень Висоцького, проведення «безідейних» літературних вечорів тощо). Після усунення Шелєпіна в 1970—1980-х комсомольські оперативні загони продовжили існувати, але втратили масовість і вплив. Воєнізовані комуністичні молодіжні організації існували й у деяких інших державах, наприклад в НДР та в Чилі часів президентства Сальвадора Альєнде.
Під час хвиль масових репресій в СРСР (найпотужніша з яких була в 1937—1938 рр.) комсомол був одночасно і суб’єктом, й об’єктом репресивної політики. З одного боку, і пересічні комсомольці (у тому числі кадри НКВД), і керівники всіх рівнів брали активну участь у «викурюванні та винищенні троцькістсько-фашистських блощичників». ВЛКСМ разом із Союзом войовничих безбожників, профспілками, піонерською організацією виконував роль партійних «приводних пасків» (офіційний термін тих років). З іншого боку, репресії торкнулися як рядових членів комсомолу, так і керівників. 72 із 93 членів та кандидатів у члени ЦК ВЛКСМ у ті два роки було заарештовано і розстріляно, так само як і 319 із 385 обласних секретарів і 2210 із 2750 районних секретарів. Із семи осіб, які очолювали комсомол від періоду його організації до 1938 р., шістьох — Шацкін, Цетлін, Ривкін, Смородін, Чаплін, Косарєв — було розстріляно, Мільчаков отримав 15 років таборів.
У періоди послаблення комуністичного тоталітаризму — хрущовської «відлиги» (1955—1964 рр.) та горбачовської перебудови (1985—1990 рр.) — у комсомолі виникали — з певною мірою умовності — «ліберальні» течії, у тому числі в керівництві (секретар ЦК ВЛКСМ у 1958—1962 рр. Лен Карпінський, заввідділу ЦК ВЛКСМ у 1989—1991 рр. Олександр Зінченко, перший секретар ЦК ЛКСМУ у 1989—1991 рр. Анатолій Матвієнко та ін.). Під егідою комсомолу в період «відлиги» здійснювалися нестандартні, як на той час, культурні заходи: вечори сучасної поезії в кіноконцертних залах і на стадіонах, пісенні конкурси, зустрічі з представниками «демократичної молоді» (тобто молодими комуністами) Заходу. Створювалися клуби творчої молоді та експериментальні молодіжні театри. Але ця діяльність почала згортатися в останні роки правління Хрущова (1962—1964 рр.) і взагалі припинилася в другій половині 1960-х. Тих із комсомольських керівників, хто не погоджувався з переходом до відносно «м’якого» неосталінізму, було усунуто з посад, а декого (Лена Карпінського) взагалі виключили з КПРС.
СЬОГОДЕННЯ І МОЛОДІ КОМУНІСТИ
У добу горбачовської перебудови під «дахом» комсомолу виникло чимало цікавих культурницьких ініціатив, але вони були невдовзі витіснені з поля уваги керівництва організації суто бізнесовими проектами комсомольської номенклатури. Відтак після розпаду СРСР ця номенклатура очолила торговельні фірми, біржі, банки, трасти, туристичні компанії тощо. Тож виглядає не випадковим, що ця номенклатура цілком спокійно сприйняла розпад СРСР і падіння комуністичного ладу. Відтак у вересні 1991 р. відбувся XXII надзвичайний з’їзд ВЛКСМ, який оголосив історичну роль комсомолу вичерпаною та ухвалив рішення розпустити організацію.
Спроба першого секретаря ЦК ЛКСМУ Анатолія Матвієнка та групи його однодумців за рік до розпаду СРСР перетворити комсомол УРСР на незалежну від «союзного центру» молодіжну соціал-демократичну організацію — Демократичну спілку молоді — зазнала невдачі внаслідок спротиву керівників обласних організацій південних і східних областей, які захищали «принципи інтернаціоналізму» та «ленінську спадщину». Особливо відзначився у цьому плані перший секретар Дніпропетровського обкому ЛКСМУ Сергій Тігіпко, у майбутньому — банкір, мультимільйонер та урядовець високого рангу в суто «капіталістичних» урядах Української держави.
Після розпаду СРСР були спроби відродити ВЛКСМ (формальні та безуспішні) і створити нові комсомольські організації в колишніх союзних республіках — за випробуваним стандартом, при відновлених комуністичних партіях. У Росії, крім того, утворилася низка незалежних від політичних партій молодіжних комуністичних груп. В останні п’ять-сім років деякі з цих груп організували свої філії в Україні; крім того, в Україні діє й ЛКСМУ — сателітна організація при КПУ; спроба створення націонал-комуністичної молодіжної групи під час акції «Україна без Кучми» у 2000—2001 рр. виявилась невдалою.
У радянський період вести мову про окрему історію ЛКСМУ не випадало: цю структуру було засновано як складову російської молодіжної комуністичної організації, пізніше перейменованої на всесоюзну. Вперше етнічний українець очолив ЛКСМУ тільки в середині 1920-х. Загалом із 10 перших та генеральних секретарів ЛКСМУ за перше двадцятиліття її існування лише троє були етнічними українцями. При цьому питання, хто саме стане на цю посаду, вирішувалося не в Харкові чи Києві, а в Москві. Так само і комсомольські ініціативи затверджувалися у ЦК ВЛКСМ. Організаційна самостійність допускалася лише на найнижчих рівнях — навіть обласні кадри затверджувалися в Москві. І тільки після розпаду СРСР відновлений комсомол України став організаційно підпорядкованим безпосередньо ЦК КПУ, хоча в сенсі ідеології про незалежність ані КПУ, ані ЛКСМУ від КПРФ не доводиться вести мову. Головним у цій ідеології є протистояння «ворожому Заходу», передусім США (аж до пропаганди відвертої антизахідної ксенофобії), беззастережна підтримка ідеї «східнослов’янської єдності», захист «канонічного православ’я» та «славетної радянської спадщини». Ця ідеологія має певний успіх серед молоді Півдня і Сходу України. Проте нічого спільного з ідеями Маркса та утопічними мріями засновників комсомолу вона не має.
