Особистість Михайла Бойчука вдало поєднала в собі життєстверджувальну селянську натуру з витонченим смаком інтелігента. Будучи галичанином за походженням та вихованням, пройшовши мистецький вишкіл в академіях Кракова, Мюнхена і Парижа, він переїжджає зі Львова до Києва, щоб на Дніпрових кручах розвивати заснований ним у Парижі напрямок «неовізантизму» у «школу українського монументалізму» й таким чином реалізувати свою давню мрію «відродження українського мистецтва».
Самобутня «школа українських монументалістів» — явище рівня світової культури, — створена в грудні 1917 року самовідданою багаторічною працею Михайла Бойчука, 1937 року перестала існувати. Спочатку жартівлива, але з виразним розумінням значущості явища, аж ніяк не образлива назва художників цієї групи «бойчукісти» набула зловісного характеру в критичних виступах та публікаціях радянської преси, закріпилася за ними вже як визначення небезпечної приналежності до формалістів-модерністів, що за умов Радянської України одразу ж ототожнювалося ще й з буржуазним націоналізмом, як тавро, яке перетворило їх із «товаришів по праці» на «товаришів по нещастю». Їхній мистецький шлях, їхня мистецька доля складалася не так, як уявляв собі Учитель, як мріяли вони самі. Кожен випив свою чашу до дна...
А розпочиналося все так романтично, адже попереду було ціле життя!
Михайло БОЙЧУК народився 30 жовтня 1882 року в галицькому селі Романівка на Тернопільщині в Австро-Угорській імперії. Волею Божого провидіння чи щасливого випадку (місцевий учитель, запримітивши здібності хлопця, дав оголошення у львівську газету «Діло», на яке відгукнувся художник) п’ятнадцятирічний юнак опиняється у Львові у приватній художній школі Юліана Панькевича. 1898 року вступає до Краківської академії мистецтв, де навчається у відомих професорів Ф. Цинка та Л. Вичулковського й завершує навчання 1904 року зі срібною медаллю. Тогочасні здобутки молодого Бойчука відзначив Іван Труш в «Артистичному віснику» 1905 року.
Як стипендіат митрополита Андрея Шептицького талановитий юнак продовжує навчання в Мюнхенській академії мистецтва, однак 1906 року його мобілізують на військову службу в австрійському війську в Далмації. Після демобілізації М. Бойчук нарешті досягає омріяної мистецької Мекки. «Нині я ступив на паризьку землю...» — цими словами починається лист молодого мистця до митрополита Андрія Шептицького, датований 13 квітня 1907 року.
Ігноруючи офіційну Академію мистецтв, де мав би відбувати студії, Михайло Бойчук у Парижі відвідує академію Рансон із класу-майстерні П. Серюзьє (1907 — 1910), яку вирізняла демократичність навчального процесу та неординарне студентське середовище. І вже 1909 року молодий художник виставляє на Осінньому салоні декілька своїх творів — «Жінка з гусками», «Жіночий портрет», виконаних у техніці a la tempera й «різко відмінних від інших полотен».
Учасник виставок Осіннього салону і Салону незалежних, член міжнародного Союзу митців та письменників (1910), М. Бойчук став засновником авангардного мистецького гурту Renovation Bizantine — «Відновлення візантійського мистецтва» (1909 — 1910), до якого належали М. Касперович, С. Сегно, С. Бодуен де Куртене, С. Налепінська, Г. Шрамм та інші. Самобутність творів цих художників відзначала європейська преса.
Бойчук свідомо обрав орієнтацію на «оновлення візантійського мистецтва», в якому він шукав національні корені українського малярства. Водночас у колі паризьких друзів М. Бойчук виголосив значущу фразу: «Ми постільки є школою візантійського відродження, поскільки наша культура була під її впливом. «Неовізантизм» — це лише термін для полегшого розуміння, врешті ми маємо на це право. У себе вдома ми називатимемось інакше».
Восени 1910 року митець разом із С. Налепінською та М. Касперовичем повертається до Львова, де поселяється у звільненій майстерні І. Труша в будинку Наукового товариства ім. Т. Шевченка. На запрошення директора Національного музею І. Свєнціцького займається реставрацією ікон і творів темперного малярства, творить власні композиції на релігійну тематику. У Національному музеї збереглися ікони «Тайна Вечеря» та «Пророк Ілля в пустелі», а низку темперних ескізів, малюнків та акварелей тих часів дбайливо зберегла учениця львівського періоду — художниця Ярослава Музика.
М. Бойчук став автором фрескових розписів каплиці Дяківської бурси у Львові (не існує), монастиря отців Василіан у селі Словіті біля Золочева (Україна) та церкви Преображення у місті Ярославі (Польща), які до нашого часу замальовані. На запрошення Російського археологічного товариства разом із молодшим братом Тимком та М. Касперовичем художник від 1912 року працює над реставрацією іконостасу церкви Трьох Святих у селі Лемеші на Чернігівщині (1912—1914). Однак, як підданий Австрійської імперії, художник із початком світової війни був інтернований російським урядом до міста Уральська, потім — Арзамаса.
У грудні 1917 року, повернувшись в Україну, з ініціативи М. Грушевського професор М. Бойчук очолює майстерню ікони та фрески (згодом — монументального малярства) в Українській академії мистецтва. Тоді ж одружується із Софією Налепінською, наступного року у них народився син Петрусь.
У новоствореній майстерні професор М. Бойчук, відкидаючи застарілі форми академічного навчання, революціонізував систему і методику навчального процесу, звернувшись до форми індивідуальної майстерні. Головною метою педагогічної системи Вчителя було виховання національного художника нового типу із синтетичним мисленням, здатного осягнути нові естетичні цінності й піднести українське мистецтво до світового рівня. 1922 року відбувся перший та єдиний випуск УАМ. Серед випускників — учні монументальної майстерні Бойчука: В. Седляр, І. Падалка, Т. Бойчук, О. Павленко, А. Іванова, М. Трубецька, С. Колос та інші.
Продовжуючи педагогічну діяльність у Київському інституті пластичних мистецтв (1922 — 1924), Київському художньому інституті (1924 — 1930), Ленінградському інституті пролетарського мистецтва (1930 — 1931), Київському інституті пролетарської мистецької культури (1930 — 1934), Українському художньому інституті (1934 — 1936), М. Бойчук намагався виховати у своїх учнів (О. Бізюков, К. Гвоздик, О. Кравченко, М. Рокицький, М. Шехтман, М. Юнак) почуття усвідомлення великого призначення бути справжнім митцем, прищепити їм розуміння високих засад мистецтва. «Ми будуватимемо міста, розмальовуватимемо будівлі — ми повинні творити Велике мистецтво», — оптимістично проголошував на лекціях професор.
Однак концепція відродження українського мистецтва та його європейська орієнтація насторожили більшовицьких вождів. У період ідеологічної кампанії проти «хвильовизму» в літературі й самогубства М. Скрипника на сторінках газет і журналів розпочалось активне цькування «бойчукізму». Зв’язок школи Бойчука з традиціями «візантизму», на чому акцентував увагу російський критик Я. Тугенхольд, став головним козирем для ідеологів більшовицького режиму в Україні для викриття «реакційності та ворожості» бойчукістів. «Будівничі соціалізму в ролі апостолів церкви», — так іронізували в пресі того часу, готуючи грунт для перейменування їх на «ворогів народу націонал-фашистського спрямування».
Практична діяльність М. Бойчука та його кращих учнів радянського періоду виявилась у створенні монументальних розписів Луцьких казарм (1919) і художнього оформлення Кооперативного інституту (1923) в Києві, де, судячи зі збережених світлин, видно, «як входять у творчу практику нові революційно піднесені теми, символічні образи нового життя...»; монументально-декоративному оформленні Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), що стало «першою в Радянському Союзі спробою вирішення в широкому масштабі складних проблем монументалізму, здійснених за розгорнутим ідейно-тематичним задумом», а також у грандіозних монументальних розписах Червонозаводського театру в Харкові (1933 — 1935) у тріумфально-динамічних формах сталінського «неокласицизму», що «наближало останній опус бойчукістів до ходульних зразків, поширених у країнах тоталітарного режиму 1930-х років».
...«Поруч із установленим картоном «Свято врожаю» сфотографований сам Михайло Львович — понура постать, засмучене лице, проникливий погляд на глядача. Можливо, в цьому — усвідомлена наруга?» — так охарактеризувала настрій художника періоду розписів Червонозаводського театру мистецтвознавець Олена Ріпко.
«Розгубленим, із вимученою посмішкою» зобразив митця скульптор Бернард Кратко, котрий створив гіпсове погруддя Бойчука 1936 року, відоме нам лише з невеличкої репродукції в каталозі VI Всеукраїнської художньої виставки. Адже жодні з цих розписів не збереглися. Як і станкові твори київського періоду (1917 — 1937), що були майже повністю знищені «мистецтвознавцями в цивільному» та відомі лише з благеньких фоторепродукцій.
Заарештований у ніч із 25 на 26 листопада 1936 року за звинуваченням у шпигунстві, професор М. Бойчук опинився у в’язниці НКВД як «один із керівників націонал-фашистської терористичної організації»...
30 жовтня у селі Романівка Теребовлянського району на Тернопільщині, де народився художник, відбудеться відзначення його 130-річного ювілею.
