Це інтерв’ю рідкісне за своєю відвертістю. Якось уже прийнято в більшості стало говорити завченими фразами. А тут — розмова, яку в таких умовах можна назвати «неформат». Чи не найцінніше в ній — відверті свідчення очевидця історичних і, як виявилось, драматичних для країни, реорганізацій у владі...
В одному з нещодавніх інтерв’ю екс-президент Леонід Кучма сказав: «Практично всі нинішні політики отримали від мене путівку в життя». Та є ті, хто може це заперечити. Наш співрозмовник — Володимир Лановий, — серед них... Він — серед тих, хто був помітною фігурою в українській політиці, коли про Кучму ще ніхто не знав.
Володимир Лановий був міністром економіки в уряді Вітольда Фокіна (з 5 березня до 11 липня 1992 року). Тодішній президент Леонід Кравчук на початку липня звільнив Володимира Тимофійовича з посади і лише 27 жовтня на його місце призначив Віктора Пинзеника. Тобто трохи більше як три місяці країна після звільнення Ланового опинилася без міністра економіки.
У травні 1994 року Володимир Тимофійович став депутатом Верховної Ради другого скликання. Він обирався вдруге до парламенту через 12 років — у травні 2006 пройшов до парламенту п’ятого скликання від Народного Руху України.
ВОЛОДИМИР ЛАНОВИЙ ВСЬОГО ЧОТИРИ МІСЯЦІ ПРОТРИМАВСЯ В КРІСЛІ МІНІСТРА ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ. І БУЛО ЦЕ В 1992 РОЦІ. АЛЕ ЯК БАГАТО ЦІННОГО В ЙОГО ЕКСКУРСІ У ТІ ЧАСИ! / ФОТО АРТЕМА СЛIПАЧУКА / «День»
Сьогодні Володимир Лановий — поза активною політикою. Він очолює Центр ринкових реформ, викладає в Міжнародному інституті бізнесу, є професором кафедри суспільних дисциплін МІБу.
Минулого року Лановий знову готувався стати народним депутатом. Рік до виборів Володимир Тимофійович працював, як він сам каже, на партію «УДАР». Але за «загадкових» обставин Ланового не виявилося в списках 225 кандидатів від партії...
— Настав момент якісних висновків. Світ динамічно розвивається, а ми все роздумуємо: так реформуватись, чи може отак... Висновки нам треба робити, і зокрема щодо боргів.
НАК «Нафтогаз» сьогодні вступив фактично в фазу некерованості. Чи ви думаєте просто так нам хоче «подарувати» Путін на три місяці 750 мільйонів доларів? Ні. Президент РФ має безпосередній інтерес у тому, щоб підтримати Нафтогаз України. Кредитором НАКу сьогодні є далеко не лише Газпром. А це означає, що коли Україна оголосить банкрутство Нафтогазу, то запуститься процес демонтажу компанії на користь усіх кредиторів. Трубу в такому випадку не вдасться зберегти в керованому стані, а це зараз для росіян чи не єдина дуже важлива ознака української ГТС. За сьогоднішніх умов ніхто не можне підняти тариф на трубу. А як тільки в української ГТС з’явиться інший власник, він автоматично підніме тариф. І прибутки Газпрому будуть під питанням.
«НАЦБАНК І НАФТОГАЗ — ГАМАНЦІ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТІВ»
— Суть проблеми з НАКом — одним реченням?
— Державна корпорація — будь-яка — є найкращим джерелом для вилучення грошей з бюджету на користь приватних осіб. Тому те, що НАК «Нафтогаз України» до 1999 року була прибутковою компанією — в рік чистий дохід сягав 9 мільярдів гривень — а потім вона спокійно скотилась у 20 мільярдів збитків — це сигнал. Цей процес тривав 14 років. У якій приватній компанії ви ще можете побачити таке, що бізнес з року в рік приносить мінус, а власник нічого не робить, щоб змінити це?!
Я читав цьогорічну доповідь одного американського спеціаліста у сенаті США про стан енергетичної системи України. Він сказав: це — оптимальна модель для корупції. А я відзначу ще ширше: в українських умовах Нацбанк та Нафтогаз — це гаманці для всіх президентів. Вони стають краще жити завдяки цим компаніям. Як пояснити інакше ніж бізнес-інтересом: коли говорять про дешевий газ для соціальних потреб, а віддають його в хімію і металургію. От укінці по сальдо НАКу й виходить збиток, бо прибуток прихований у чиїхось кишенях.
Я був на засіданнях Кабміну в 1999 — 2000 роках, тоді не знали, що робити з державними корпораціями. Ющенко був прем’єром. І я запропонував: потрібно вводити фінансове планування державних корпорацій. Треба бачити: який у них прибуток, який збиток... Якщо власника, тобто уряд, не влаштовує ситуація, тоді треба міняти керівництво, реорганізовувати компанію, приватизовувати і залучати інвесторів... Фінансове планування справді було запроваджене. І уряд на засіданнях почав розглядати бюджети на наступний рік. Але процес підготовки цих звітів й по сьогодні не є прозорим. Нема ні внутрішнього аудиту, ні зовнішнього. А за умов відсутності перевірки вони вам намалюють що завгодно. Йде повна підтасовка понять. Як-от з заявою: треба підняти ціну на газ для населення, бо російський дорогий... Так ви ж заявляєте, що газ для населення не з Росії...
— А як ви бачите розвиток подій довкола Нафтогазу надалі?
— Мені здається, що Путін терпить «викрутаси» Януковича, тому що той увесь час йому обіцяє, що труба буде під контролем. Найвірогідніше, не йдеться про власність. Певний стан управління та мораторій на підвищення тарифів на транзит — це те, що цікавить сьогодні Газпром. Російський газовий монополіст тримається на плаву сьогодні за рахунок української ГТС. Адже газ для свого населення вони сьогодні продають за ціною нижчою за собівартість. Заробляють лише на продажу газу за кордон. Якщо Україна підніме тарифи на трубу прибутки Газпрому скоротяться.
«ЯНУКОВИЧ РОБИТЬ СПРОБИ ЗРОБИТИ ІЗ СЕБЕ ТА ІЗ СВОГО ОТОЧЕННЯ НОВИХ ОЛІГАРХІВ, АЛЕ...»
— Результати останніх українсько-російських переговорів, коли розмова між президентами тривала п’ять годин, а витоку інформації не відбулося — всіх дуже цікавлять. Зовні виглядає, що ускладнилися й особисті стосунки Путіна та Януковича. Чи цей тиск РФ витримає владна команда, і яким може бути розвиток подій далі?
— Олігархи управляють Януковичем. Він робить спроби зробити із себе і зі свого оточення нових олігархів, але... Настільки могутніми стали наші окремі бізнесмени — для них 100 мільйонів доларів за договором «на серветці» запросто перекинути — що вони можуть тримати Президента в шорах.
— Тобто ви переконані, що євроінтегратором Янукович став під тиском олігархів?
— Абсолютно. Вони ховаються від Росії, її спецслужб, ховають свої гроші в Європі...
— Тут ми переходимо до справи в Лондонському суді. Те, що так здавалось би легко легалізувати в Європі, наразилося на великий скандальний процес. Що ви думаєте про цю справу? Чи не промахнувся Пінчук з цією позовною заявою?
— Пінчук переконаний, що він і досі все вирішує в країні, і ніхто не піде проти нього... Він був впевнений у цьому...
— Упевнений, що Коломойський промовчить?
— І це також. Але більше в тому, що навіть ненаписані речі виконуватимуться іншою стороною на його користь. А тут ситуація змінилась, і Коломойський йому відповів: не буду виконувати те, до чого ти мене примушуєш.
— Такий настрій, що Пінчук в країні все вирішує, на мій погляд, символізував те, що влада Кучми не перервалась.
— Усі ми є свідками того, що роблять сьогодні олігархи, які володіють такими телеканалами як ІСТV. Вони час від часу підставляють Януковича, показують його з непривабливої сторони. Це, на мій погляд, робиться навмисно, щоб показати, що влада повинна рахуватися з їхніми інтересами.
Тож Пінчук, опираючись на те, що він контролює медійний простір, частину депутатського корпусу, когось в уряді, був переконаний, що сторона відповідача піде на мирову угоду. Це — алгоритм, за яким олігархи президента Кучми збиралися тут адаптуватися: ми домовимось... Але ці хлопці, які прийшли, трохи інші: вірять тільки своїм.
«ДОНЕЦЬКІ НА КУЧМУ ЗАВЖДИ ДИВИЛИСЯ ДУЖЕ ЦИНІЧНО: ВОНИ ВВАЖАЛИ, ЩО ЙОГО МОЖНА КУПИТИ»
— Вони виросли в умовах домінування дніпропетровської команди. Янукович не є прямим спадкоємцем Кучми. Він є боковою гілкою цього процесу. Скоріше спадкоємцями Кучми є сьогоднішня опозиція...
— Леонід Кучма знав, що це за команда, яка там мораль та культура в середині цих донецьких бізнесменів, політиків. А плівки Мельниченка показують, що Леонід Данилович не цурався достойних підношень... Його відносини з донецькими були настільки близькі, що коли на виборах у 1999 році ті пообіцяли і забезпечили Кучмі перемогу на Донбасі над лідером комуністів Симоненком, президент віддячив передачею їм контролю над усіма підприємствами регіону, включаючи їх приватизацію під дахом місцевих.
Донецькі на тодішнього президента дивилися дуже цинічно: на мій погляд, вони вважали, що його завжди можна купити. А їм потрібно було просто ще більше захоплення. І вони йшли, як локомотив.
— Питання в тому, чи дає цей внутрішньо олігархічний конфлікт хоч якийсь шанс на розвиток для країни?
— Він однозначно впливатиме в конструктивному руслі. Інших фінансових, підприємницьких сил не залишилося. Вони розгромлені або декласовані... Лише невдоволення олігархів створюватиме, хоч як не парадоксально, конкуренцію в країні.
В усякому разі саме завдяки олігархам у нас відбувалися вибори. Ті сили, які стояли за окремими партіями, кандидатами, грали свою гру... Сьогодні ж все йде до того, щоб не допустити виборів. Формально вони можуть бути, але реально — ні: когось за грати, у когось на «спонсора» натиснуть і той попросить у свого протеже зняти свою «кандидатуру» тощо...
— Власне, справа проти Коломойського в декого викликає саме такі асоціації. Мовляв, затіяли її, щоб пригрозити олігархові, щоб той не сунувся в політику.
— Він надто сильний. Він сильніший за інших. Коломойський не ліз раніше в політику. Увесь цей час він обростав грішми, активами... Він створив олігополію в банківському секторі. Концентрація права власності в Коломойського сьогодні настільки велика, що з ним просто не можна не рахуватися, його не можуть просто посунути.
І йдеться не лише про концентрацію банківських ресурсів, якими управляє структура, підконтрольна Коломойському, він має й значну зовнішню підтримку.
Ми підступили до того моменту, коли дуже багато чого в країні залежить від олігархів і процесів, які відбуваються в їхньому середовищі. Принаймні зараз. Може, скоро це зміниться.
«ЗАХІД ПЕРЕКОНАНИЙ: МВФ НЕ ВІДТЯГНЕ УКРАЇНУ ВІД ПРІРВИ»
— Багато людей очікують цих змін. І ситуація з державними фінансами сигналізує про потребу в них. А хто політично може бути виразником альтернативи?
— Я прочитав повідомлення в західній пресі, що, не зважаючи на перехід до конструктивного діалогу між МВФ та українським урядом, на Заході немає такої думки, що це витягує Україну з фінансової прірви. Вони кажуть, що Україна потребує широкомасштабних реформ. У нас провал по всіх секторах: боргові зобов’язання держави, дефіцит валюти, падіння доходів бюджету, незабезпечені розрахунки за такі критичні товари, як газ...
Висновки Заходу: кредити для України не можуть бути великими. 15 мільярдів доларів — це сума доступна лише у мріях, бо тут немає конкретних проектів, балансових потреб... Гроші ж не можна кинути, проковтнути... А завтра що? Знову новий кредит?
Продовжується пониження рейтингу України. Standard & Poor’s вивів нас на рівень Греції, Ямайки, Пакистану. Вказав на потребу демонтажу бюджетної системи. При тому, що ми й так бідні. Наші пенсіонери не отримують 1000 євро на місяць, як греки.
«УСІ КРИЗИ Й ПРОВАЛИ ВІДШКОДОВУЮТЬ ЗА РАХУНОК ГРОМАДЯН»
— Є в нинішньої команди хоч якісь ознаки, що вони здатні на зміну курсу?
— У них немає фахового економічного мислення й відповідальності. Навіть у тих, хто прийшов до них з певною фінансовою, юридичною, економічною підготовкою. Усі поспішають заробляти гроші, поки є такі можливості. І ніхто не думає глобальними державними категоріями.
Без зміни курсу розвал фінансів неминучий. А коли розваляться фінанси, влада полетить. На Заході це розуміють. Вони не будуть давати грошей на спасіння режиму.
— Владна команда не може змінити цього курсу? А хто може? Де альтернатива?
— Нинішня урядова команда запустила процес деградації економіки. Його за один день не зупинити. Гроші використовуються на бездарні бізнес-проекти, інфраструктурні будівництва, що виконуються на замовлення олігархів донецької політичної групи. Розвал фінансів став неминучим. Його можна зупинити зараз лише радикальними методами..
— Якими?
— Треба дати поштовх реальній економіці, стимулювати вільне підприємництво, запровадити конкурентну ринкову систему. Ця влада буде відшкодовуються усі свої провали за рахунок кишень громадян. Реструктуризація боргів, дефолт, будь-що... Все це вплине на підвищення цін, скорочення соціальної допомоги, замороження виплат заробітних плат...
«ВСТУПИВШИ У МИТНИЙ СОЮЗ, МИ ПЕРЕЙДЕМО НА ПОВНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДО РФ, А ВОНО... ДУЖЕ СКУПЕ»
— Тоді нам допоможе РФ і таки втягне у свій Митний союз? Ця небезпека реальна?
— Російська Федерація з точки економіки розвивалася на зовсім інших началах ніж ті, які були в Україні. Величезна територія, розвалене господарство, розірвані зв’язки нема, злиденність глибинки, зажерливість московської еліти. Прикметний приклад — коли піднімали мито на імпортні автомобілі, то весь російський далекий схід вчинив бунт, впритул до відокремлення від центру, тому що все місцеве чоловіче населення заробляло на ввозі японських автомобілів і його не цікавили проблеми робочих місць європейської частини Росії. Для збереження величезного різнокаліберного федерального конгломерату потрібно було об’єднатися всередині й відгородитися від зовнішніх впливів. Була побудована принципово відмінна від української модель міжнародних економічних відносин: відгородження від світу, високі бар’єри на шляху імпорту в країну і такі ж шлагбауми проти вивозу російських товарів за кордон. Так, після 2000 року в РФ були введені високі мита не тільки на експорт нафти, газ, золота, ай ще на більш ніж 100 товарних позицій. Іншими словами, Росія загальмувала потік продажу товарів закордон.
А що в Україні? Ми працюємо на експорт. Україна, згідно з чинним законодавством, обмежує лише вивіз живої худоби та металобрухту. У нас хоча й застарілі, але великі виробничі потужності. Ми не можемо замикатися у своїх кордонах.
Увійти в Митний союз для України означає відгородитися від західного світу і перейти на споживання імпортних російського виробництва. А це означите, що ми повністю переходитимемо на забезпечення РФ, під її контроль і розрахунки та повернемося до всього світу спиною. За що боролися?
А через те, що ми встановимо високі мита на експорт, ми не зможемо нічого продавати. Вступивши в МС, ми повернемося до всього світу спиною.
— Логічно тоді, якщо команда має плани на євроінтеграцію, то вона має змінити й економічну політику.
— Це величезний виклик для України, в тому числі для цієї влади. Тому що в угоді з ЄС закладені такі широкомасштабні економічні реформи, що вони нинішній владі просто не під силу.
— Може, й так, але Європа їх примусить.
— Можливо, ми з вами є свідками певного політичного шахрайства. Скажуть: так, ми все підписуємо, а потім не будуть виконувати.
— А санкції?
— Не буде жодних санкцій. Ми не є членами ЄС, не отримуємо від них бюджетних асигнувань...
АСОЦІАЦІЯ — САНІТАРНА ЗОНА ДЛЯ «НЕГОЛЕНИХ» І «НЕЧЕСАНИХ» В... BRIONI
— Але ж просимо в Європи кредитів...
— У ЄС є спеціальні фонди з підтримки слаборозвинених країн. Нові члени європейської сім’ї отримують із цих фондів бюджетні асигнування на інфраструктурний розвиток, медицину, екологію, комунальні потреби, реформи тощо. Завдяки цьому країни можуть уживатися на одному рівні. Асоціативний член, яким має намір стати Україна, нічого такого не матиме. Ми фактично беремо на себе зобов’язання змінити країну: закони, організацію влади, економіку, інститути. Це — наша «санітарна зона», в якій ми повинні привести себе в порядок. «Ми тут усі хороші та гарні, а ви прийдете неголені, нечесані» — каже нам Європа.
— ... але в Brioni.
— На «санітарну» підготовку нам обов’язково дадуть гроші. Але не більше.
Угода про асоціацію для України — це система викликів. Про перший ми вже говорили. Другий виклик — конкуренція. Європейський Союз було створено для забезпечення вищого рівня конкуренції. Вимоги демонополізації: приструнення тих, хто зловживає своїми масштабами, продає «тухле м’ясо», завищує ціни — це одне з головних завдань для України як асоційованого члена. Третій — фінансова відкритість. Іноземні фінансові установи: банки, страхові, приватні пенсійні фонди — мають відкриватися без перешкод в Україні. Її не можна буде обмежувати додатковими дозволами, ліцензіями тощо. Такі зміни гарантуватимуть прихід кредитів, а отже, доступних грошей для населення. І ще один принциповий момент — це малий та середній бізнес. Європа робить ставку на нього. 1953 року реформи Людвіга Ерхарда в Німеччині виявились переходом на акцентування всіх процесів в економіці на малий та середній бізнес, всупереч економіці німецького рейху, який підтримував тоді великий капітал. Нині в Німеччині близько 65% продукції виробляють саме малі й середні підприємства. Хоча ми про них не знаємо. Але саме вони роблять сильною німецьку економіку.
— Щодо виклику демонополізації. Ключовими монополістами в Україні сьогодні є ті ж олігархи, яких ви фактично назвали лобістами євроінтеграції Януковича. Чи усвідомлюють вони цей виклик? Можна вважати це сигналом того, що великий український бізнес готовий еволюціонувати?
— Олігархи шукають способи збагачення. Монополізація ринків — це лише один із аспектів акумулювання статків. Не менше вони заробляють, отримуючи субсидії з бюджету.
Оскільки цей тип бізнесменів, про які ми говоримо, має десятки й сотні підприємств різних галузей, він є класом фіктивних власників. Такі не знають реалій бізнесу в жодній із галузей, підприємством якої володіють. Їхньою метою є не використання аксіоматичного монопольного становища, а фінансові результати, в тому числі перепродаж об’єктів і ліквідація тих підприємств, які вже абсолютно вичерпали себе з політичного, фінансового чи технологічного погляду. Саме тому принципами нинішнього українського олігархату є захоплення якомога більших активів, «вичавлювання» з них соків, а потім — ліквідація, сплавлення комусь іншому та переведення прибутків і залишкових коштів за кордон.
«РЕВОЛЮЦІЇ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ПЕРІОДИ ЗРОСТАННЯ ЕКОНОМІКИ»
— Тобто сподіватись на те, що виробництво, а отже, результати діяльності компаній, які є у власності олігархів, забезпечать Україні подушку безпеки від дефолту, — наївно? Вони орієнтується на особисте збагачення, а не на підняття реального сектору економіки.
— У відкритому доступі є дослідження, які свідчать про те, що за окремими галузями платежі до бюджету від підприємств олігархів значно нижчі — в чотири, п’ять разів, аніж неолігархічних. І це результат не тільки недолугого керівництва власників бізнесу, а й того, що влада сприяє олігархам у питаннях мінімізації податків. Вони — партнери. По-перше, це є наслідком корупції. Ті, хто пропонує мінімізацію податків, отримують відповідний гонорар.
По-друге, в нас олігархат став складовою влади та уряду. Без них не ухвалюють рішень, без них не рухаються фінанси ні в один, ні в інший бік.
— Державна скарбниця утримує вже понад шість мільярдів гривень коштів місцевих рад. Про це звітують сьогодні. Порожні скарбниці на місцях свідчать, що так і не відновився ріст економіки, зростає соціальне незадоволення. Чим це може закінчитися?
— Однією з теорій, яку свого часу обґрунтувала Колумбійська економічна школа, є така, згідно з якою всі революції демократичного, соціалістичного характеру відбувалися в періоди зростання економіки: високої прибутковості, високої зайнятості. Так, наприклад, 1905 року були найвищі темпи росту в Російській імперії. 2004 року в Україні також були найвищі темпи зростання.
Коли зростають прибутки і доходи, в людей з’являється інформація і це активізує громаду.
Не варто сподіватися на те, що падіння виробництва і невиконання бюджетних зобов’язань влади є поштовхом для активізації громадського невдоволення.
— Чи не поплатиться влада за проблеми, скажімо, з Держказначейством, падінням рейтингу свого кандидата в президенти 2015 року?
— Партія влади нехтує суспільним збудженням і незадоволенням. Владоможці переконані, що керуватимуть настроями суспільства через медіа. Саме тому провладний бізнес контролює основні медіа-канали в країні. Підсумовуючи, скажу, що влада сьогодні проявляє крайній цинізм у питаннях виконання свої соціальних зобов’язань перед суспільством.
«У НАС ПОКИ ЩО ДУЖЕ ДИВНА ОПОЗИЦІЯ»
— А наша опозиція хіба менш цинічна у ставленні до свого електорату?
— Олігархи працюють і з опозицією для того, щоб вона була квазі конструктивною. Як-от у питаннях переходу на змішану виборчу систему. Це ж чітко було підігрівання інтересу влади...
У нас поки що дуже дивна опозиція.
— Ви працювали перед парламентськими виборами з опозиційною партією УДАР. І з вами не гарно повелися, чи не так? Чи цей конфлікт є певним сигналом того, що в УДАРі не все так добре й прогресивно, якби хотілось суспільству?
— Цій партії не потрібні фахівці. Це — політична сила, яка йде до влади, але не збирається підвищувати кваліфікацію уряду.
Жодного конфлікту у нас не було. Просто із самого початку мені сказали: ви йдете з нами, ми вас включаємо в список, а потім на з’їзді виявилося, що мене немає в списку із 225 осіб, хоч я подав усі необхідні документи. Очевидно цій партії не потрібні фахівці, але для чого тоді, як не для перетворення авторитарної держави і олігархічно-корупційної економіки, вона йде до влади?
У мене поки що немає об’єктивної інформації про наміри, склад, джерела фінансування партії, а от запитання є.
— Влада, як ви вважаєте, не здатна розвернути курс, опозиція — також. А який тоді вихід для суспільства? Де його шукати?
— Радянський Союз розпався тоді, коли почали інформувати суспільство. Горбачов заявив про свободу слова. Люди повинні отримувати правду. Поки не буде об’єктивної інформації, суспільство буде пасивним. Люди самі визначаться зі своїм майбутнім. Але у них мають бути альтернативи і правда про них.
«1993 РОКУ УКРАЇНА ПЕРЕЖИЛА КОНТРРЕВОЛЮЦІЮ»
— Чи допоможе якось нам Асоціація з ЄС?
— У нас після Вільнюського саміту буде дуже багато роботи. Нам доведеться робити те, що робили в 1960—1990-ті роки всі європейські країни. І до цього потрібно навіть морально готуватись.
— Захід також боїться, що ми виявимось не готовими. У розмові з «Днем» багато послів казали про небезпеку реверсу...
— 1992 року я вперше відвідав Брюссель як член уряду. І тоді мені сказали: «Ви будете разом із Польщею, Чехословаччиною та Угорщиною четвіркою, яка увійде до ЄС першою з усіх постсоціалістичних країн». Вони не боялися.
— Чому тоді цього не відбулося?
— Тому що у нас до влади прийшов Кучма. 1993 року я був у Стокгольмі на врученні Нобелівської премії та мав тоді розмову з радником президента Франції. На моє запитання: «Як ви зараз дивитеся на Україну?» вона відповіла: «Ми дивимось на вас, як на Північну Африку. Ви не готові. Ви навіть не розумієте, що таке реформа. У вас, по суті, відбулася контрреволюція».
— 1993 року?
— 1992 року, коли Кучма зайняв посаду прем’єр-міністра, він поставив на керівні посади «червоних директорів». Це і була фактично контрреволюція. Влада знову перейшла до радянського типу людей.
Я був вражений тоді у Стокгольмі, наскільки змінилося ставлення до нас. Уявіть: ще рік тому мене особисто запевняли у швидкому приєднанні країни до ЄС, а тут радник президента Франції мені каже: «Ви — як Марокко... Будете нашими сусідами і ніколи не станете членами ЄС. Балкани, в яких війна, до нас приєднаються швидше». У Європі передбачали нашу деградацію вже тоді.
Я казав Кравчукові ще 1996 року: «Якби ви мене не звільнили, у нас же такі можливості були... Вас не поставили б на переобрання. А так уряд розвалений, інфляція». І він погодився зі мною: «Не треба було цього робити».
Я ще 1992 року вів переговори з Мішелем Камдесю, головою МВФ, про введення гривні... І тоді б у нас не було семи років вакханалії з карбованцями.
Може, була в тому й моя помилка. Мені варто було сказати Кравчуку, коли мене звільняв, щоб він задумався про те, що робить: чи готовий іти у прірву зі своїми «новими друзями», які почали скупчуватися навколо нього...
