У скорботні меморіальні дні 80-х роковин Великого Голоду в Україні ми пропонуємо читачам «Дня» два матеріали, які, кожен з різних аспектів, розкривають суть і наслідки цієї страшної трагедії. Статтю доктора історичних наук професора Станіслава Кульчицького, давнього й постійного автора «Дня», присвячено сучасним (гострополітичним!) інтерпретаціям Українського Голодомору, доказам його геноцидного характеру та вкрай тривожним тенденціям у висвітленні причин Катастрофи. Як побачать читачі, стаття С. Кульчицького є аж ніяк не абстрактно-академічною, навпаки, вона містить багато злободенних моментів.
Виступ доктора філософських наук Володимира Ятченка розкриває Апокаліпсис України дещо з іншого, морально-етичного погляду. Як спотворювалась людська свідомість в ті страшні роки, що відбувалося з одвічними людськими, християнськими цінностями в душах людей — ось що цікавить автора. Думається, стаття В. Ятченка дасть чимало матеріалів для роздумів людям, знайомим з концепцією «постгеноцидного суспільства».
У травні цього року визнаний фахівець з історії українського Голодомору австралійський демограф С.Віткрофт запросив директора Інституту національної пам’яті Валерія Солдатенка і мене на організований під своїм керівництвом семінар в Астані (Казахстан) з історії голоду початку 1930-х рр. у СРСР. Пізніше він зізнався мені, що бажав обговорити в колі фахівців наші аргументи на користь геноцидної й негеноцидної версій українського Голодомору. Сам С.Віткрофт дотримується негеноцидної версії й постарався обґрунтувати її зі своїм співавтором Р.Девісом у книжці «Роки голоду. Сільське господарство СРСР, 1931—1933», яка в 2011 році стала більш-менш доступною для наших читачів у російському перекладі. Слід вказати, що 20-томна серія історико-економічних монографій «бірмінгемської трійки», в якій досліджується формування радянського ладу за перші 20 років (1917—1938), є й залишатиметься, мабуть, безпрецедентно масштабною у світовій історіографії. Більшу частину монографій опублікував класик західної радянології Едвард Карр, а потім цю справу продовжили учень Карра Роберт Девіс та учень Девіса Стівен Віткрофт.
За останні два десятиліття у мене склалися приязні стосунки з С.Віткрофтом (Австралія), Н.Вертом (Франція), В.Кондрашиним (Росія), Р.Сербиним (Канада)та іншими фахівцями з історії Голодомору, хоч ми дотримуємося різних поглядів на правове визначення цієї трагедії. Два моїх учні, які здобули вагу в науковому світі, займають протилежні позиції в питанні про Голодомор як геноцид — вкрай націоналістичну і цілком космополітичну. Це не заважає мені мати дружні стосунки з обома. Всі ми розуміємо, що крайні оцінки надають зовнішньої переконливості аргументації протилежної сторони, але не наближають до істини. Але як шукати істину в цій проблемі?
• ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ
До зустрічі в Астані В.Солдатенко підготувався фундаментально. У третьому випуску збірника наукових праць «Національна та історична пам’ять», який з’явився наприкінці 2012 року, він опублікував статтю «Трагедія тридцять третього: замітки на історіографічному зрізі». Стаття обсягом 92 стор. зайняла чверть обсягу збірника й доступна на інтернет-сайті Інституту національної пам’яті. Учасники міжнародних конференцій в Торонто (вересень) і Нью-Йорку (листопад), скликаних у цьому році з нагоди 80-річчя Голодомору, розпитували мене про обставини радикальної зміни позиції Інституту національної пам’яті щодо оцінки Голодомору відтоді, як його директором став В.Солдатенко. Як і в Астані, я не став витрачати короткі хвилини своїх виступів на критику, в них треба було втиснути власне бачення проблеми.
Варто, однак, у газетному форматі зіставити аргументацію В.Солдатенка з моїм коментарем. Мушу вказати на наявність у його статті збою в нумерації (на одну позицію) у тексті й посиланнях на джерела. Цитуючи статтю, посилатимуся на сторінки тексту без зазначення автора і назви.
Цей текст у збірнику Інституту національної пам’яті має офіційний характер. В.Солдатенко називає очолювану ним установу науково-дослідним інститутом у системі Кабінету Міністрів України й підкреслює, що уряд вважає оприлюднення позиції цього інституту щодо Голодомору важливим і необхідним (с. 7—8).
Стаття 1 «Закону про Голодомор 1932—1933 років в Україні» з визначенням цієї трагедії як геноциду розглядається В.Солдатенком як порушення трьох статей Конституції України — 15-ї («жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова»); 34-ї («кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань»); а також 35-ї («кожен має право на свободу світогляду і віросповідання»). Мабуть, через поспіх в опрацюванні тексту стаття 15 процитована неточно (с. 49), але це не спотворює суті авторської аргументації. Невідповідність Закону України про Голодомор Конституції стає змістовним центром статті, навколо якого критично аналізуються різноманітні висловлювання захисників геноцидної версії.
Одразу після останніх президентських виборів народний депутат від Партії регіонів В.Кисельов вніс поправки до Закону України про Голодомор з вилученням його правової характеристики як геноциду. Хоч його партія разом із комуністами мала в парламенті більшість, розгляд поправок був заблокований. Гадаю, що до наступних виборів Президента України поправок не розглядатимуть. Потім, однак, все можливо, якщо діючий президент залишиться на своїй посаді, а ініціативу виявить уже не депутат-одноосібник, а Кабінет Міністрів на підставі подання Інституту національної пам’яті. В.Солдатенко розраховує на такий варіант, звертаючись до тих, «хто розуміє науку як нестримний пошук істини, а не силове нав’язування їй «потрібного» варіанту, як вільне, безперешкодне змагання інтелектів, наукових позицій, а не позбавлене здорового глузду безцеремонне і безпрецедентне втручання владних чинників у непрості, тривалі академічні дискусії» (с. 49).
Пов’язування статей Конституції про плюралізм, навіть релігійний (якому цілком присвячена ст. 35), з оцінкою Голодомору виглядає для комуніста незвичним й дивним. Кожний громадянин у пострадянську добу має легітимне право на власну оцінку Голодомору, Великого терору або колективізації сільського господарства. Як можна це право пов’язувати з порушенням норм Конституції про плюралізм думок? Адже сама ідея плюралізму стає догори дригом. Однак таке пов’язування починає виглядати не абсурдним, а зловісно тривожним, коли згадати, що ми маємо Конституційний Суд, який ніколи не помиляється. Ревізія Закону про Голодомор для народних депутатів виявиться доволі простою справою, якщо він буде визнаний в існуючій редакції невідповідним Основному Закону. Проте ревізіоністи мусять зрозуміти, що надто багато пильних поглядів звернуто тепер в усьому світі на цю унікальну за всіма параметрами подію. Ті політики, які намагатимуться використати болючу тему, применшуючи масштаби народної трагедії, ризикують опинитися у становищі голого короля. Ті науковці, які покладуть на терези свій авторитет, намагаючись догодити політикам, ризикують його втратити.
Думаю, що історики мусять написати без усякого впливу політиків обґрунтовані документами праці про Голодомор. Вони повинні доходити до суспільства, яке розбереться, чи мав місце геноцид. Так поступово складатиметься у сучасного покоління громадян уявлення про те, як виглядав Голодомор насправді. Тільки після цього надійде черга для юристів, які визначатимуть відповідність Голодомору ознакам геноциду, накладаючи на нього матрицю конвенції ООН «Про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року. Хоч книжка Роберта Конквеста «Жнива скорботи» не зникає з газетних шпальт, мало хто з журналістів, та, мабуть, і науковців, прочитав її від першої до останньої сторінки. Конквест звинувачував сталінський режим, але мудро зауважив у кінці підрозділу «Спустошена земля»: «Не так важлива формальна відповідність тих подій визначенню того, що таке геноцид. Навряд чи можна заперечити, що проти українського народу скоєно злочин: чи то в камерах смертників і таборах, чи в голодуючих селах проти мільйонів людей, котрі були цим народом».
Насамкінець слід зробити ще одне зауваження. Ми поспішили з утвердженням політичної оцінки Голодомору як геноциду, приймаючи 28 листопада 2006 року відповідний закон. У сесійній залі парламенту тоді ледь-ледь набралося голосів, щоб його прийняти. Розколотим було й суспільство. Від того часу пройшло сім років, впродовж яких політики продовжували розколювати суспільство, відволікаючи його від соціально-економічних проблем конфліктними темами гуманітарного характеру. Серед них — і оцінка Голодомору. Судячи з усього, опрацьовано стратегію ревізії Закону про Голодомор з підключенням Конституційного Суду. Цю стратегію можна охарактеризувати словами самого В.Солдатенка: «безцеремонне і безпрецедентне втручання владних сил у непрості, тривалі академічні дискусії».
Останні сім років характеризувалися введенням в обіг великої кількості джерел про Голодомор. Осмислення його приводить до висновку про його геноцидну природу. Натомість противники геноцидної версії, як це видно з розглядуваної статті В.Солдатенка, не вбачають нічого особливо трагічного в міжвоєнній історії радянської України. Треба розібратися, наскільки переконливими є їхні аргументи.
• «ІСТОРИЧНИЙ ОПТИМІЗМ»
Залишаючись на стаціонарі університету, я з 1958 року, в 21-річному віці, розпочав свій трудовий шлях з посади наукового співробітника Одеського облдержархіву, після чого потрапив під прес забороненої інформації. Одкровення одеських газет окупаційного періоду про радянський політичний режим не справили на мене враження, але не тому, що не цікавився політичним життям. Навпаки, вивчив тоді польську мову, щоб читати «Трибуну люду», тому що вона друкувала більше матеріалів про культ особи Сталіна, ніж радянські газети. Так само у першій половині 1980-х рр., будучи вже доктором наук, я регулярно читав авторитетний на Заході журнал «Проблеми комунізму», але не сприймав аргументів ідеологічних ворогів. Під впливом дослідження теми Голодомору в моїй свідомості стався світоглядний переворот. Та пам’ятаючи себе таким, яким я був, не можу засуджувати тих, хто зберігає відданість комуністичному світогляду. Тим більше, що цей світогляд не спотворює свідомості людини. «Моральний кодекс будівника комунізму» практично весь побудований на біблійних висловах.
Отже, не світогляд розмежовує мене з Валерієм Солдатенком. Із ним доводилося немало працювати разом і в радянські, і в пострадянські часи. З ним написав книжку про Володимира Винниченка.
Не розмежовує нас і емоційне ставлення до Голодомору. У статті, яку тут аналізуємо, він пише, що мати його залишилася тоді круглою сиротою у восьмирічному віці й виховувалася у дитячому будинку. Мій дід, що працював у невеликій одеській друкарні, помер навесні 1933 року від свинцевого отруєння, як було вказано у довідці про смерть. Тепер знаю, що дрібні підприємства були зняті з централізованого постачання. Знаю й те, які фантастичні причини смерті вказувалися у таких довідках. А тому можу тільки здогадуватися, від чого помер мій дід. Бабуся, яка врятувала мене під час румунської окупації (батько був репресований у 1937 році, а мати поїхала навесні 1941 року на практику в Астрахань, де й застрягла на всю війну), розповідала тільки про свинцеве отруєння, між поколіннями існував інформаційний бар’єр. Смерть мільйонів людей у голодуючій Україні тим або іншим боком позначена на долі тих, хто вижив або народився пізніше. Як бачимо, це не заважає громадянам України по-різному ставитися до Голодомору.
Розмежовує нас із В.Солдатенком погляд на найближчі перспективи. Щоб створювати майбутнє, треба відштовхуватися від оцінок минулого. Ось одна з цитат, якою завершується стаття В.Солдатенка: «Від голоду померла безпрецедентно велика кількість людей в Україні. Однак в багато крат переважаюча більшість не просто вижила (хоча можна говорити, що їм пощастило), але займалась суспільно корисною працею, вирішувала нагальні економічні, політичні, духовні проблеми. Чому не можна про те прочитати в сьогоднішніх виданнях? Як оцінити стан даної, чисельно переважаючої частини суспільства, а відтак усього його (суспільства) в цілому?» (с. 84).
Ось друга цитата, яка ставить перед Інститутом національної пам’яті і, цілком імовірно, перед усіма нами завдання щодо вивчення історії радянського ладу: «Чи настав уже час, щоб, за великим рахунком, об’єктивно і виважено, на основі серйозного аналітичного історичного співставлення зробити розважливі, переконливі висновки щодо доцільності/хибності досвіду колективізації сільського господарства, виправданості/помилковості руйнування колгоспного ладу? Наша пам’ять повинна одержати з рук фахівців істинні знання (принаймні, максимально наближені до них)» (с. 85).
Обережно, але рішуче нас знову ведуть до колгоспів. Українському народу повертають «його» країну. Так, в цій країні пройшла переважна частина нашого життя. Зроблено було немало, і невипадково Радянський Союз став однією з двох наддержав. Але історичний оптимізм В.Солдатенка не приваблює. Ми робили те, що нам було наказано згори, ми думали так, як нам казали, ми боялися розповідати дітям про 1933-й або 1937-й роки, хоча ці роки понівечили наші сім’ї.
Почав я з історичного оптимізму/песимізму, тому що він наперед визначає наші з Солдатенком погляди на Голодомор. Але я ніколи не прагнув підправити картину Голодомору своїм песимізмом. За 25 років ця картина змінювалася в моїх очах, але тільки тому, що я ставав більш інформованим. Еволюцію поглядів на проблему можу простежити по своїх публікаціях, маю їх кілька сотень, і не жалкую, що часом публікував те, від чого тепер відмовився б.
Як мені здається, я зрозумів різницю між загальносоюзним голодом 1932—1933 рр., який в Україні тривав упродовж 1932 року, і Голодомором 1933 року (у багатьох селах на «чорних дошках» він розпочався в листопаді-грудні 1932 року). Я з’єднав розрізнені фрагменти документів і побачив ретельно замасковану чекістську операцію. Вона тривала не більше п’яти тижнів у січні-лютому 1933 року і не мала відношення до хлібозаготівель, хоча прикривалася ними. Я побачив два наслідки майстерно замаскованої операції: збереження Сталіним посади генсека і смерть мільйонів людей, яка була ціною цього збереження. Результати моєї дослідницької роботи оперативно публікувалися в газеті «День». 2007 року ці статті вийшли у вигляді книжки «Почему ОН НАС уничтожал?» В Інтернеті вона представлена трьома мовами, на яких виходить газета.
Не думаю, що В.Солдатенко не зрозумів, до чого веде поєднання розрізнених фрагментів чекістської операції в єдине ціле. Він людина потужного інтелекту. Але у своїй статті знову роз’єднав ці фрагменти і прокоментував їх поодинці, щоб не проявився цілком очевидний висновок про геноцид. Паралельно він аналізував абсурдні твердження ультранаціоналістів щодо Голодомору, і в такий спосіб вийшов на зовні переконливу систему доказів того, що в Україні не було геноциду.
Щоб розкрити всі положення величезної за обсягом статті В.Солдатенка, треба писати книжку. Доведеться обмежитися кількома ключовими моментами.
• ГОЛОД І ГОЛОДОМОР
У повсякденній свідомості, так само й серед науковців, Голодомор 1932—1933 рр. сприймається як цілісне явище. Тим часом всі мої зусилля спрямовані на те, щоб відділити у часі й просторі голод від Голодомору з 15-разово більшими жертвами.
У книжці «Почему ОН НАС уничтожал?» я стверджував, що голод був закономірним, хоч і не бажаним для влади наслідком авантюристичної політики «прискореного будівництва економічного фундаменту соціалізму». Навпаки, українсько-кубанські голодомори (а тепер до них можна додати й нижньоволзький) стали наслідком завчасно прорахованого і відмінно організованого терору голодом, який Сталін застосував для попередження соціального вибуху, що загрожувало йому втратою посади (с. 134). Читаючи цей текст, В.Солдатенко зауважує: «Те, що сталося в Україні у 1932—1933 рр., було протиприродним, значною мірою штучним у тому розумінні, що голод не був наслідком природних (скажімо — кліматичних) катастроф. Однак чи означає це, що він був спланованим, організованим, спрямованим на досягнення наперед визначеної, усвідомлюваної мети — масового знищення людей, мільйонів людей? С.Кульчицький висловлює в тому абсолютну впевненість» (с. 22).
Упевненість моя щодо України і Кубані стосувалася Голодомору, а не голоду. Щоб відділити ці різні за своїми причинами явища, треба об’єднати в єдине ціле фрагменти каральної акції, яку чекісти замаскували. Моя реконструкція сталінського злочину, після оприлюднення якої пройшло шість років, досі не викликала критичної реакції науковців. Реакцію, суть якої висловлена у попередньому абзаці, не можна назвати критичною. В.Солдатенко вперто не бачить поділу голоду початку 1930-х рр. на голод 1932 року і Голодомор 1933 року. Але тільки таке бачення відкриває шлях до наукового обґрунтування Голодомору як геноциду.
Доведеться коротко, без аргументації, викласти суть такого бачення подій на початку 1930-х рр. За ці шість років відповідна аргументація була викладена у багатьох статтях в газеті «День», а з посиланнями на джерела — у кількох монографіях.
У спробах досягти визнання українського Голодомору геноцидом його часто порівнюють з визнаним у світі геноцидом — Голокостом. Це рівносильно твердженню, що українців у Радянському Союзі ув’язнювали й нищили так, як євреїв на підконтрольних Гітлеру територіях. Натомість я завжди твердив, що Голодомор став наслідком збігу конкретних обставин місця й часу. Ця теза визнана в наукових колах. На конференціях у Торонто (вересень 2013) і Нью-Йорку (листопад 2013) започатковано відповідний термін, який належить не мені, — «контекстуалізація Голодомору».
У передмові до російського видання книжки «Роки голоду. Сільське господарство СРСР, 1931—1933» С.Віткрофт і Р.Девіс зауважили: «Ми не знайшли свідчень того, що радянська влада здійснювала програму геноциду проти України». Правильно, такої програми не існувало. Однак радянська влада, або, як висловився В.Ленін у «Квітневих тезах» 1917 року, держава-комуна мала свою програму дій. Офіційно вона була затверджена у березні 1919 року як програма РКП(б). Це була програма підведення соціально-економічного фундаменту під державу-комуну, тобто програма побудови комуно-соціалізму. Суть соціалізму, як вважали К.Маркс і В.Ленін, полягала в ліквідації приватної власності й заміні товарообігу, в тому числі в економічних відносинах між містом і селом, здійснюваним державою продуктообміном.
Були дві спроби реалізації комуно-соціалізму: ленінська 1918—1920 рр. і сталінська 1929—1932 рр. Обидві закінчилися однаково: економічним колапсом і голодом. Свою невдачу Ленін замаскував концептом «воєнного комунізму» (тобто комунізму, нав’язаного війною) і перейшов до нової економічної політики. Невдача Сталіна була замаскована урочистими рапортами про введення в дію сотень підприємств важкої індустрії.
Прагнення держави забрати у селян максимальну кількість хліба для постачання міст та експорту наштовхувалися на опір. У 1932 році це вже був не збройний опір, як в 1919—1920 рр., а саботаж — у вигляді небажання селян працювати без винагороди в колективних господарствах. Змушені все-таки працювати, вони робили це так недбало, що втрати врожаю ставали фантастичними. Держава-комуна реквізовувала в 1930—1932 рр. щораз більшу частку врожаю, але реквізована частка ставала все меншою внаслідок втрат. Отже, загроза голоду нависала і над селом, і над містом. Цей голод ніхто не звав, він з’явився сам у супроводі привиду комунізму.
Як і Ленін у березні 1921 року, Сталін у січні 1933 року замінив гумову продовольчу розверстку фіксованим натуральним податком. Його згода на відновлення товарообігу між містом і селом означала визнання державою-комуною, щоправда, під іншими назвами, приватної власності сільських товаровиробників на продукцію, вироблену в підсобному господарстві або одержану на трудодні у колективному господарстві. У колгоспників з’явилася матеріальна зацікавленість у результатах виробництва, тобто в недопущенні втрат під час вирощування, жнив, транспортування і зберігання врожаю. А продуктообмін між містом і селом, встановлення якого вимагала теорія, Сталін без зайвого галасу пересунув на другу фазу комунізму — з розподілом матеріальних і культурних благ за потребами. Це дозволило йому оголосити про побудову соціалізму в середині 1930-х рр. Товарно-грошові відносини і, в обмеженій формі, вільний ринок збереглися до кінця існування Радянського Союзу. Той соціалізм, який ми знаємо, з’явився тільки з 1933 року.
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita».
