Нещодавно засновник Асоціації україністів Італії, президент Асоціації славістів Італії, професор Університету Флоренції Марчелло Гардзаніті прибув до Києва, щоб взяти участь у VIII Міжнародному Конгресі україністів. До речі, одним із підсумків останнього стало обрання новим президентом Міжнародної асоціації україністів професора мовознавства Інституту славістики Віденського університету Міхаеля Мозера. Після завершення Конгресу М. Гардзаніті знайшов час для того, щоб поспілкуватися з українською публікою. У київській книгарні «Є» відбулася зустріч на тему «Українська культура очима італійців: як бачать слов’янський світ на Апеннінах», учасниками якої також стали аспірант Університету Флоренції Марко Пулері та журналіст й перекладач Ольга Токарюк.
Марчелло Гардзаніті представив свою останню книжку «Слов’яни: їх історія, культура, мови — від початку і до наших днів», яка нещодавно вийшла друком у нього на Батьківщині, й поділився думками щодо перспектив українських студій в Італії. З’ясувалося, що місію україністики він убачає передусім у тому, щоб пояснити італійцям, наскільки спільною, а й водночас відмінною є історія та культура народів, що належать до етно-лінгвістичної групи слов’ян. Адже, приміром, в Італії, та й на Заході загалом, зізнається професор Гардзаніті, ще далеко не всі усвідомили той факт, що українці, білоруси й росіяни — це хоча й близькі, але все ж зовсім різні народи... Про інтерпретацію історії України європейськими ученими й вплив цього процесу на сучасність Марчелло Гардзаніті розказав «Дню».
— Синьйор Гардзаніті, чому, коли ми говоримо, наприклад, про українців та білорусів, то часто вживаємо поняття «слов’яни», але натомість рідко називаємо шведів, німців й данців — германцями, або узбеків, казахів та татар — тюрками? Чи важливо акцентувати на понятті «слов’яни», якщо, скажімо, українці впродовж своєї історії зазнали значного впливу інших — неслов’янських культур?
— З одного боку, я міг би частково спростувати те, про що ви сказали. Насправді, в університетах Західної Європи курси італійської мови і літератури зазвичай містяться на кафедрах романської мови, а в деяких з них є навіть кафедри германської мови і літератури. Розуміння того, що окремі нації та народи Європи розвивались усередині більших етнічних груп, не є чимось чужим для європейської культури. З іншого боку, слов’янські мови, зокрема українська та російська, набагато ближчі, ніж, наприклад, німецька та англійська. Це пояснюється тим, що процес диференціації у слов’янському світі розпочався значно пізніше, ніж у романському або германському. Водночас варто наголосити на тому, що розвивається він значно швидше. Зараз ми перебуваемо на проміжному етапі історії, коли можна побачити швидкість цього процесу й це прекрасно, що ми маємо таку можливість. З іншого боку, це особливим чином впливає на свідомість людей — раніше вони асоціювали себе з єдиним суспільством, а тепер змушені мислити в контексті цієї диференціації. Згадаймо, що відбувалося після падіння Югославії — людям сербо-хорватського походження довелося обирати свою ідентичність. Історія знає чимало таких прикладів. Так, у родині Мілошів був і знаменитий литовський поет — Оскар Мілош, і знаменитий польський поет — Чеслав Мілош. Безумовно, ідентичність — це те, що можна обрати, але, мені здається, повністю відкидати ідентичність своїх предків теж не варто, позаяк кожна людина є носієм певної історичної спадщини. Ми повинні поважати цей процес диференціації й забезпечити рівні умови для всіх ідентичностей. В Україні ця проблема, можливо, має навіть більш делікатний характер, ніж в інших європейських країнах, адже тут важливу роль відіграє ще й геополітична ситуація. До речі, в італійській історії були не менш небезпечні й не менш делікатні перехідні часи.
— Сьогодні між Україною і Росією відбувається заочна боротьба за звання правонаступниці Київської Русі. Нерідко вона набуває яскравого політичного забарвлення. А яка ваша позиція з щодо цього?
— Я вважаю, що полеміка про спадщину Київської Русі відбувається недаремно — врешті-решт вона лише збагатить історичну науку. У цьому питанні солідарний зі своїм колегою Олексієм Толочком. Те, що темою Київської Русі займаються різні історичні школи (українська та російська), сприятиме кращому розумінню цієї спадщини. Думаю, кожна з них ще тривалий час залишатиметься при своїй думці. Така ситуація — цілком нормальна й характерна не лише для вашого регіону. Зараз європейські історики активно дискутують про те, яким має бути новий канон історії Європи. Адже, наприклад, тема Другої світової війни у німецькому, польському й російському підручниках сьогодні розкривається зовсім по-різному! Що вже й говорити про Україну? Мені здається, варто й далі продовжувати дискусії у цьому напрямку. Справжнім спадкоємцем певної культури є саме той народ, який зумів найглибше її осмислити. А кому належать матеріальні артефакти — це справа другорядна. З цієї точки зору, змагання між Україною та Росією корисне для всіх — воно дає поштовх більше займатися наукою.
— Чомусь в Україні ми згадуємо про слов’янський світ лише в контексті Росії та Білорусі й забуваємо про те, що шість слов’янських країн є членами ЄС, а ще три мають статус кандидатів на вступ. Наскільки відчутним є їх вплив на європейські суспільно-політичні процеси в цілому? Чи можна говорити про якусь особливу солідарність, що існує між ними на ґрунті етнічної та мовної близькості?
— Безумовно. Поняття «слов’янського братства» опинилося сьогодні перед небезпекою зникнення переважно через те, що в минулому його недбало використовували у політичних цілях. Але якщо відкинути ідеологізацію, між слов’янськими народами справді залишається багато спільного. Постає питання, як через вивчення історії та культури використати це спільне для будівництва нової дружби і нового союзу? Мені здається, процес уже йде і до того ж досить швидко. Пригадаймо хоча б чемпіонат Європи з футболу, що відбувся в Україні та Польщі. Ще 20 років тому ніхто й подумати не міг, що подібний захід можуть спільно організувати країна, що перебуває в євроспільноті і країна поза нею. Звичайно, ми не можемо знати, як цей процес закінчиться. Найважливіше, щоб він не спричинив ворожнечу всередині самого слов’янського світу. Думаю, було б найкраще, якби він опирався не на ідеологічні ідеї «слов’янського братства», а мав натомість характер конкретної співпраці всередині Східної Європи, чіткі географічні межі якої, насправді, визначити складно. Слід працювати над оновленням тісних культурних, політичних та економічних взаємовідносин між країнами Центральної та Східної Європи й водночас не забувати про співпрацю з іншими сторонами — Західною та Північною Європою. Ми чомусь завжди говоримо лише про Захід, але значення Балтійського регіону, насправді, не менше.
— Італія, як і Україна, поділена навпіл у тому, що стосується політичних та ціннісних орієнтирів. Завдяки чому італійському суспільству вдається зберігати загальнонаціональну солідарність? На яких засадах вона ґрунтується?
— Між Італією та Україною є багато спільного. Обидва наші народи мають уже давню культуру, але державність здобули не так давно — Італія трохи більше 150 років тому, а Україна лише 22 роки тому. У 1861 р. перший прем’єр-міністр Італії Камілло Бенсо ді Кавур написав листа про створення італійської держави видатному інтелектуалові Массімо д’Азейло знаєте якою мовою він його написав? Французькою! Італієць італійцеві написав листа французькою! Ще за Першої світової війни італійський народ не мав єдиної мови — він розмовляв безліччю діалектів. Ломбардійці не могли порозумітися з сицилійцями, а мешканці П’ємонта заледве розуміли жителів Лаціо. Італія — географічно не дуже велика країна, але вона містить багато мов і культур, які об’єдналися не в останню чергу завдяки трагічним подіям першої половини ХХ століття. Як наслідок, не лише тосканський діалект став загальною мовою спілкування — на основі регіональних ідентичностей утворилась єдина італійська культура.
Я дуже люблю Італію, хоча сам народився в Америці. Моя родина — емігранти, які впродовж кількох поколінь жили в США. Батьки повернулися, коли я ще був маленьким. Переконаний, що різноманіття Італії, — це її багатство. Не варто заперечувати відмінності, але потрібно боротися за те, щоб всі громадяни брали участь у створенні єдиної культури...
