Я прийшов до колективу Державного академічного театру опери і балету ім. Т. Шевченка на початку 1968 року. І ось у перші роки роботи в ньому після однієї з репетицій мені сказали, що біля театру мене чекають двоє чоловіків. Виходжу і в одному з них впізнаю товариша по нашій сільській школі, другий — незнайомий мені — значно старший за мене чоловік. Привітавшись, Віктор пояснив, що вони захотіли зустрітися зі мною по дорозі з Донбасу, де працюють у вугледобувній промисловості: я знав, що Віктор закінчив Харківський гірничий інститут і знав про мої перші успіхи як співака. Перекинулись кількома словами, і я помітив, що незнайомець якось задумливо й багатозначно поглядає на театр. А потім спроквола сказав: «А я ж цей театр... мінував...»
На мій подив — розповів, як 1941-го, перед тим, як столицю було захоплено ворогом, він був у спеціальній групі саперів чи мінерів і справді мінував театр. І не тільки його. «Коли мінували Успенський собор Києво-Печерської лаври, ми плакали», — пригадав він.
Ще раніше до мене доходили непевні чутки, що і Успенський собор, і Хрещатик, які злетіли у повітря під час німецької окупації в листопаді 1941-го, — справа рук не німців, а наших. Та якось не вірилося... Але ж то, виявилося, була правда, і пізніше про це офіційно писали не раз. І тоді вперше в журналі «Київська старовина» я розповів про згадану нині зустріч.
Років через 10—15 по тому, з нагоди також дати визволення Києва, колектив театру зустрічався з уславленим організатором партизанського руху в Україні під час війни Олексієм Федоровичем Федоровим, чиє бронзове погруддя двічі Героя Радянського Союзу, доречно буде сказано, нещодавно прикрасило серед інших Алею Слави біля відомого обеліска на схилах Дніпра. Так-от, наш гість розповів, як партизани, зокрема й загону Юрія Олефіровича Збанацького, разом із підпільниками відомого Івана Кудрі контролювали ситуацію в окупованому Києві. Письменника Ю. Збанацького, також Героя СРСР, я знав особисто, знав і про його партизанське минуле.
Одного разу, дізнавшись про час проведення в театрі опери та балету (до речі, за німців він працював) якогось важливого зібрання німецьких офіцерів, партизани викликали наших бомбардувальників, які й учинили наліт на театр. На жаль чи на щастя, єдина бомба, що влучила в театр, застряла аж у підвалі, не розірвавшись, при цьому від її удару загинуло всього троє окупантів... Що ж до замінування театру, то німці його розмінували. На жаль, цього не сталося ні з Хрещатиком, ні з Успенським собором, знищення яких навряд чи принесло багато шкоди окупантам Києва.
Однак маємо те, що маємо. У війни — свої закони та своя логіка. Ненависть до агресора поглинала тоді все. Мені було вісім років, коли в моєму слобожанському селі лунали заклики нічого не залишати ворогові. Навіть ми, хлопчаки, десь знайшовши важкий друкарський шрифт для рогаток, робили свій «внесок» у Перемогу — били... віка у нашому цукровому заводі в часи затишшя перед приходом німців. Усьому свій час, свої вчинки та свої казуси...
