В Україні розгорілася справжня інформаційна війна. Якщо центральні телеканали ще намагаються зберігати нейтралітет, то незалежні інтернет-видання поділилися на два табори. Російські ЗМІ одностайно критикують події на Майдані та Банковій, хоча опозиційний телеканал «Дождь» випускає іронічні репортажі, де висміює фактологічні помилки в новинах.
Пропаганда йде з обох боків, і людині, яка не була безпосередньо присутня останніми днями в центрі Києва, дуже складно розібратися, хто є хто.
Такі методи маніпуляції та впливу на громадську думку — не нові. Ще з часів Тіта Лівія, який для створення у римлян образу кровожерного Карфагена ввів поняття «пунічне віроломство», пропаганда була невід’ємною частиною політики. Розвиток методів агітації йшов так само динамічно, як і розвиток людства. З появою друкарського верстата, наприклад, монархи Європи і католицька церква запевнили народ, що влада є божою ласкою і має передаватися спадково. Прапор передовиків пропаганди, що почав випадати з їхніх рук, в кінці XVIII століття підхопила Велика французька революція, що показала, як важливо контролювати громадську думку під час заворушень. Погодьтеся, картина «Свобода на барикадах» доcі є символом опору і народного повстання. Я вже не кажу про «Марсельєзу» Руже де Лілля.
Згідно з енциклопедією «Британіка», пропаганда є систематичним поширенням фактів, аргументів, пліток та іншої інформації, навіть завідомо неправдивої, для впливу на суспільну думку. Тому брехнею ніколи не гребували. Наполеон запевняв, що у битві при Аустерліці під час відступу ворога потонуло понад 20 тисяч солдатів союзників, прекрасно знаючи, що тих було не більше восьмиста.
У воєнних умовах та в умовах інших національних потрясінь маніпуляція громадською думкою досягає свого апогею. У травні 1945-го, повіривши Геббесельсу про звірства більшовиків, мільйони німців кинули домівки і втекли на Захід. А під час В’єтнамської війни США вдалою пропагандою умовили здатися понад 250 тисяч вояків В’єтконгу. Таких прикладів маса.
Здавалося б, у нашому новому XXI сторіччі, у добу цифрових медіа та Інтернету, ми маємо надійні джерела і повну свободу вибирати, яку інформацію сприймати, а яку ні. Але тим критичніше треба ставитися до всього, що чуємо та бачимо, бо політтехнологи, як стало модно їх називати, тепер ще винахідливіші. Останні події якнайкраще це ілюструють — фото концерту 2012 року, які видають за Євромайдан, навіть не помічаючи, що на них відсутня відома нам усім ялинка. Фото акторів відомих західних серіалів, що тримають у руках плакати на підтримку мітингувальників, хоча будь хто міг би помітити, що це кадр із самого серіалу і трішки фотошопу. Врешті-решт, поширено підробку фото зі збитою головою Леніна на Бессарабці.
Сформувати власну думку стає дедалі важче, у кожного свої джерела інформації, якій варто вірити. Саме вони формують образ ворога, граючи на контрастах і наводячи незаперечні докази. Лише критичне мислення допомагає не потонути у морі інформації. Та й воно підводить, коли грають із підсвідомістю, зважаючи на те, де помістити цей матеріал у газеті — після новин про війну в Сирії чи після повідомлення про рекордний урожай зернових, — він і сприйматиметься відповідно.