СПОГАДИ ПРО МАЙБУТНЄ
Світ наближається до фатального ювілею: століття від початку Першої світової війни (1914—1918), яка кардинально змінила долю та карту Європи. І хоча події одного століття не накладаються механічно на хроніку віку наступного, проте існують певні містичні подібності пульсації великих історичних циклів.
Ситуація, яка склалася сьогодні в Україні в результаті єврокатастрофи, що спіткала нашу країну (катастрофи рукотворної, свідомо організованої лютими ворогами Європи та України), має небезпечний потенціал переростання в серйозну міжнародну кризу з непередбачуваними наслідками.
Україна, яка була однією з важливих причин виникнення Першої та Другої світових воєн, знову опинилася в центрі геополітичного зіткнення між Росією і Заходом. Умираюча імперія двоголового орла не хоче випустити Україну, знесилену внутрішніми чварами та економічними негараздами, зі своїх пазурів.
Ми опинилися на дуже небезпечному повороті української історії, й, не виключено, захист незалежності вимагатиме від нас значно більших зусиль (і, не дай Боже, жертв), ніж 1991 року.
Невизначеність ситуації, можливість кривавих подій, спричинених діями провокаторів, втручання (включаючи збройне) Росії в український конфлікт — все це може мати своїм наслідком якщо не вибух європейської гарячої війни, то реанімацію війни холодної.
Україна — надто важлива в геостратегічному плані країна, щоб Європа та США байдуже дивилися на її поглинення Росією. Перед Заходом уже стоїть примара військового альянсу Росії з Білоруссю, відпрацювання під час спільних навчань «Запад-09» і «Запад-13» окупації країн Балтії, ядерної атаки на Варшаву та інших милих жартів друга Німеччини Путіна. Навряд чи стратеги НАТО мріють про появу російських танкових дивізій під Львовом, націлених на Польщу та Німеччину. Тому те, що відбуватиметься в Україні наприкінці 2013-го й упродовж 2014-го років, буде залишатися в центрі не тільки європейської, а й світової політики.
Перехід України з «сірої» (так званої позаблокової, проголошеної спеціальним законом Януковича) сфери в статус російської провінції означатиме геополітичну катастрофу початку ХХІ століття й становитиме загрозу стабільності й безпеки величезного єврорегіону.
Тому ті мирні люди, що стоять на Майдані, захищають не лише право молодого покоління українців на гідність, свободу та євромайбутнє — вони захищають також безпекові інтереси Європи проти відродження імперського євразійського монстра, ладного порушити баланс сил на континенті.
ГОЛОВНИЙ ЄВРОІНТЕГРАТОР І ЙОГО ДОЛЯ
За лічені дні листопада — грудня 2013 року Янукович перетворився з реального кандидата в національні герої України на рекордсмена негативних публікацій у вітчизняній та зарубіжній пресі, символ непрофесіоналізму і провального політичного менеджменту; людину, позбавлену не лише геополітичної візії, а й інстинкту самозбереження: його нові господарі, кремлівські чекісти, розрахуються з ним набагато жорсткіше, ніж брюссельські ліберали.
На думку відомого російського економіста А. Ілларіонова: «...произошли поразительные по скорости дискредитация и маргинализация Януковича. Инвестиции, в течение ряда лет небесталанно потраченные им на формирование имиджа, казалось бы, вполне самостоятельного политика, оказались выброшенными на свалку. За несколько дней в глазах миллионов людей он превратился в марионетку, послушно следующую указаниям из Москвы, ни одному слову которого доверять нельзя». (Эхо Москвы, 4.12.2013).
За півтора року до президентських виборів Янукович перетворився на людину, яка втратила будь-які шанси на переобрання, — при більш-менш чесних виборах. Москва може поставити на Кличка, якого також підтримує Німеччина.
А тоді, на думку А. Венедиктова, головного редактора радіостанції «Эхо Москвы» — «...если он (Янукович) теряет власть, он безусловно идет по пути Юлии Тимошенко». (7.12.2013).
Шансом на порятунок для Януковича могла б стати пауза в перетворенні на маріонетку Москви, припинення принизливих «ходінь босоніж у Каноссу» — тобто в Москву; призначення уряду народної довіри на чолі з Петром Порошенком — людиною мудрою і зваженою; проведення проєвропейських реформ і, безумовно, виконання вимог опозиції щодо покарання винних у знущанні над молоддю.
Але такого шансу Янукович не дасть ні собі, ні країні.
Навпаки — намагаючись вижити й залишитися при владі, Янукович розіграє «судорожную варту», як іронічно зауважив оглядач «Грани.Ру. (9.12.2013) Илья Мильштейн: « Мы наблюдаем геополитику широчайшего размаха. Янукович играет сразу на всех досках, давая сеанс одновременной игры россиянам, европейцам, оппозиционерам, китайцам и МВФ». Янукович сподівається, що «...на страну прольется золотой дождь отовсюду, даже из Китая, откуда Виктор Федорович вернулся на днях в плохом настроении, поскольку не получил ни юаня. Там его пока не поняли. Поразительно, но Януковича сегодня вообще не понимает никто».
ГОЛОВНИЙ КОНСТРУКТОР ЄВРОКАТАСТРОФИ: МРІЇ ТА ДІЙСНІСТЬ
Починаючи з 2004 року, президент Путін перетворився на непримиренного ворога українського народу й Української держави, очоливши особисто системну розвідувально-інформаційну та економічну війну Росії проти непокірливих малоросів. Із безжальною послідовністю Путін вів кампанії з дискредитації Ющенка (що легко було зробити, бо Ющенко сам себе дискредитував, як тільки міг), проти вступу України до НАТО, проти євроінтеграції України. Проект зближення України з ЄС руйнував божевільну мрію Путіна про відновлення якоїсь ампутованої подобизни СРСР, про злиття України й Росії в сталевих обіймах «единого русскаго мира», про помсту Заходу за «принижения» (?!) Росії, яка зусиллями Путіна і К була перетворена на сировинно-феодальну вотчину силовиків і олігархів.
Підписання Угоди у Вільнюсі означало політичну поразку Путіна: виникнення на постсовєтському просторі ЄвроУкраїни несло остаточну загибель месіанському, візантійсько-московському імперіалізму.
У час, коли Янукович вирішував свої оборудки з грішми й наступними виборами, Путін мислив геополітичними категоріями: залякуючи Януковича всіма можливими способами, нагадуючи тому його минуле, викладаючи Лубянський компромат й малюючи всі майбутні загрози, аж до збройних акцій з розколу України, Путін досягнув своєї мети. Як пише з тривогою газета «Die Welt» (3.12.2013) «карта Східної Європи виглядає ще більш російською, ніж це було коли-небудь, починаючи з 1989 р.».
Та чи насправді такий він могутній — сьогоднішній переможець, який тішиться своїми звитягами над Обамою та Януковичем?
«Путинский миф, этот симулякр большого идеологического стиля, — пише відомий російський аналітик, опозиціонер Андрій Піонтковський (Эхо Москвы, 4.11.2013) — мертв, так же, как были мертвы в 1917 имперский, а в 1991 — коммунистический мифы. Третье падение Третьего Рима может по своим трагическим последствиям превзойти два предыдущих. Страшный суд в одной отдельно взятой стране уже на пороге, и каждому придется определиться с мерой собственной ответственности».
Суспільно-політична та економічна ситуація в Росії погіршується по мірі наближення Путіна до вимріяної перемоги: зменшується ВВП, скорочується енергетична могутність газонафтової імперії, зростають національні суперечності всередині федерації, про що свідчать останні етнічні конфлікти і погроми в різних частинах Росії. За індексом політичних і громадянських свобод Росія, за даними Freedom House, вдвічі відстає від України, незважаючи на «м’який авторитаризм» Януковича. Глибинні процеси самоусвідомлення та формування громадянського суспільства, національної ідентифікації в Україні за останні 22 роки пройшли повз зверхню «старшебратську» увагу кремлівських пропагандистів, які за старими чекістськими лекалами будь-який політичний спротив оголошують «підступами ЦРУ». Недаремно знана російська журналістка Юлія Латиніна заявляє, що російське телебачення «оскорбляет всю украинскую нацию... наше государственное телевидение позволяет себе (по відношенню до України) практически расистские оскорбления» (Эхо Москвы, 7.12.2013).
Колись будуть написані історико-політичні дисертації на тему «Роль Путіна та Ко у формуванні української свідомості». Українське суспільство побачило справжнє обличчя цих «братів», від яких віє крижаним холодом Воркути.
«Перемога» над Україною може обернутися Путіну серйозними міжнародними ускладненнями й зростанням опозиційних настроїв усередині самої Росії, пов’язаними з небажанням великої частини істеблішменту давати гроші Януковичу, якого вони вважають зрадником і переконані, що вигравши (якщо) президентські вибори 2015 року він знову «кине» Росію.
ПАКТ МОЛОТОВА — РІББЕНТРОПА-2?
В історії багатьох країн неодноразово траплялися випадки раптової зміни політичного курсу, відступу від проголошених принципів, коли вороги ставали друзями і навпаки. Але символом справді карколомного політичного трюку, таємного зговору двох диктаторів став пакт Молотова — Ріббентропа 1939 року. Саме цей пакт, що започаткував Другу світову війну й змінив розклад сил у Європі, надихнув Дж. Орвелла в його геніальному романі «1984», де замальовується технологія таємного кардинального повороту історії на 180 градусів.
Мільйони українців, які пережили листопадовий шок провалу у Вільнюсі почувалися, як герої Орвелла, дізнавшись, що три роки нація крокувала в невірному напрямі й тепер їй наказано розвернутися назад. Причиною цього повороту став пакт двох осіб — Путіна та Януковича, укладений під час таємних зустрічей в Москві та Сочі. Ця змова — її договірні положення, її таємні протоколи — є найбільш приховуваною й небезпечною причиною єврокатастрофи з фатальними наслідками для майбутнього України і стабільності Європи.
Опозиція, яка висуває численні й часом взаємовиключні вимоги, повинна на мою думку, сконцентрувати пильну увагу на зговорі Путіна — Януковича та його таємних домовленостях, перед якими Харківські угоди можуть видатися дитячими квіточками.
Новий антиєвропейський пакт порушує принаймні два важливих законодавчих акти — про Євроінтеграцію України та її позаблоковий статус.
СЦЕНАРІЇ ДЛЯ УКРАЇНИ
Вони готові, і поки їх від нас приховують. Але дещо стало відомим.
Такі собі пани Юрій Романенко й Алексєй Комаров опублікували в журналі «Россия в глобальной политике» 5.12.2013 статтю під заспокійливо-елегійною назвою «Сценарии мирного (!?) развода Украины», в якій стверджують, що ймовірність переділу України становить 70% на 30%. Ці патологоанатоми України пропонують під егідою ЄС, Росії та США (!) провести референдум в областях для визначення питання — в якій «зоні» (окупації? — Ю.Щ.) хоче залишитися область — після чого створюється конфедерація, або — «нові державні суб’єкти зі своїми столицями» (!). Вони вже поділили області на «зони», удаючи, що не розуміють, що чинять державний злочин, діючи проти територіальної неподільності держави, й закликають Україну до кривавої громадянської війни.
А солідне російське видання за редакцією поважного політолога Ф. Лук’янова друкує цю провокацію, хоч навряд чи надрукувало би статтю про розпад Росії на п’ять чи шість частин.
Ті, хто в Україні сприяв єврокатастрофі нашої держави, нехай задумаються над геополітичними наслідками своїх дій — для себе, своїх статків і своїх дітей.
ЄВРОПА, США ТА ІНШІ ГЛЯДАЧІ
Єврокрах України висвітлив не тільки особливості національної зради й силу російської «братньої» любові до українського народу.
— Сполучені Штати Обами та Байдена, забувши положення тристоронньої Заяви президентів України, США, Росії від 14 січня 1994 р., згідно з якою США, Росія та Велика Британія зобов’язувалися «...утриматись від загрози силою ...чи застосуванням такої загрози проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, утримуватись від економічного тиску», а також проігнорувавши домовленості про стратегічне співробітництво між Україною та США, виявили безсилу байдужість стосовно тиску і шантажу Росії щодо України.
— Європейський Союз, не давши Україні навіть дальньої (10—20-річної) перспективи членства, порушуючи власні принципи надання права європейській країні на вступ до ЄС, не бажаючи зрозуміти всі геополітичні загрози поглинання України Росією й не розробивши для нашої країни плану фінансово-економічної допомоги, показав усю свою дріб’язковість і короткозорість. Воістину «фінансовий гігант, але політичний карлик».
Недаремно авторитетний американський політолог Карл Краутгамер на сторінках «Вашингтон пост» (6.12.2013) гостро критикував США та ЄС за байдужість до України: «Чому б не запропонувати (Україні) вищу ціну, аніж Путін? 10—15 млрд доларів — невже такий пакет країн Заходу із сумарним ВВП понад 30 трильйонів доларів не могли запропонувати, щоб змінити стратегічний баланс між вільною Європою та агресивною, авторитарною Росією?»
ВИСНОВКИ
Абсолютно ясно, що всі жалюгідні запевнення чинної влади про «продовження діалогу з ЄС» — блеф і спроба придушити масові протести.
Як зазначає згаданий мною Ф. Лук’янов, «серьезного разговора с Украиной ждать не стоит. Никто уже не будет «покупать» лояльность Киева, какую бы цену Янукович и Азаров не выставляли, а заявление о возвращении к переговорам на счет подписания в следующем году — демагогия («Россия в глобальной политике», 3.13.2013).
Тому громадянське суспільство, опозиція, всі європейськи орієнтовані громадяни України мають зробити свої висновки.
ПЕРШИЙ: дотеперішня авторитарна українська держава зазнала політико-економічного краху, показавши вичерпаність дикої посткомуністично-капіталістичної моделі, й вимагає рішучих змін — насамперед відходу від влади нинішнього режиму.
ДРУГИЙ: треба негайно зупинити загрозу сповзання суспільного непримиренного конфлікту в громадянську війну. Немає сьогодні страшнішої візії для України, аніж Сирія.
ТРЕТІЙ: Україна потребує зміни нинішньої президентсько-монархічної системи влади, яка автоматично породжує ніким і нічим не контрольованих правителів-монстрів, неосвічених напівмонархів, які вважають Україну своєю власністю. Дивно, що опозиція не наполягає найперше на зміні цієї моделі й переході до парламентської форми правління.
ЧЕТВЕРТИЙ: повинна бути негайно створена Національна Рада Примирення з участю найавторитетніших державних діячів, яка організує загальнонаціональний круглий стіл.
Не дозволимо перетворити Україну на Врадіївку!
Це мрія наших ворогів — розірвати Україну на шматки, порушити територіальну цілісність, знищити державу, а відтак — український народ.
Згадаймо заповіт росіянина, великого українця Миколи Амосова, 100-річчя від дня народження якого відзначали саме в дні Євромайдану:
«Куда идти? Только на Запад, к созреванию, к стандартам Северной Америки... На Россию оглядываться не стоит. Будущее ее туманно...» (1997).
