Не встиг гарант прав і свобод народу України повернутися з Москви, як із лав регіоналів почулися захоплені відгуки. Насамперед — з приводу зниження ціни на газ. Нарешті стратегічний партнер у страху перед власним Майданом пішов на поступки. Хоча вже очевидно, що залишив за собою право через три місяці все повернути назад.
Про кредит у 15 мільярдів доларів узагалі говорити не варто, оскільки відсотки за ним вищі, аніж у МВФ. До того ж, усе одно буде розікрадений і нашому бюджету не дуже допоможе.
Якось залишилося без особливої уваги, що в Москві було підписано 14 угод. І всі вони досить важливі. Зокрема, йдеться про співпрацю в галузі авіації, виробництво літаків із групи Ан з двигунами «Мотор Січ». І взагалі ставиться питання про розширення й поглиблення військово-технічної співпраці.
У принципі, заперечувати нічого. Співпрацю на основі взаємної вигоди слід лише вітати. Маючи досить потужний військово-промисловий комплекс, наша країна могла б вийти на тверді позиції в світовому експорті озброєнь і тим самим істотно наповнити бюджет. ВПК не лише створює робочі місця для висококваліфікованого персоналу, а й рухає наукові та дослідно-конструкторські роботи. Промисловість і сільське господарство отримують замовлення й стимули для розвитку.
Проте з нашим північним сусідом треба бути вкрай обережними й не піддаватися ейфорії, коли обіцяють величезний потік замовлень для нашого ВПК.
У Москві багато говориться про те, що в разі Асоціації з ЄС наш ВПК буде нікому не потрібен і повністю знищений. Європі він не потрібен. Цілком можливо, що так. Але він потрібен нам, і з огляду на вкрай необхідне переозброєння української армії сучасною зброєю він буде забезпечений замовленнями на роки наперед. Лише держава має в необхідних обсягах фінансувати цей процес. А цього якраз і не спостерігається. Отже, проблема аж ніяк не в можливому підписанні Угоди про асоціацію, а в непрофесіоналізмі української влади.
Про те, як наші сусіди хотіли б облагодіяти український ВПК повноводним потоком замовлень, досить відверто розповів у ефірі радіостанції «Эхо Москвы» в програмі «Арсенал» віце-прем’єр уряду Росії, голова Військово-промислової комісії Дмитро Рогозін.
«Якщо взяти авіапром — він теж нікому не потрібен — ні в Європі, ніде. Скажімо, китайці цікавилися на ранніх етапах українським авіапромом, перш за все навіть не стільки літаками, скільки двигунами — це «МоторСіч», завод у Запоріжжі, «Івченко-прогрес», КБ дуже хороше. Але всі антоновські літаки є російсько-українськими. Ан-70 — літак, який зараз не запускається у виробництво, транспортний літак, але він належить Росії й Україні. Тобто насправді Україна навіть не має шансів знайти якогось іншого партнера.
Це все буде завантажено замовленнями. Більше того, ми не йдемо зараз на те, щоб брати на себе якісь українські заводи, ми йдемо іншим шляхом, шляхом, мені здається, дуже розумним, який підтримують обидві сторони — ми поєднуємо інтелект. Тобто, наприклад, Об’єднана двигунобудівна корпорація Росії створює єдиний інженерний центр, до якого у вигляді СП приєднується «Івченко-прогрес».
Другий момент. Авіапром. КБ Антонова в Києві й завод, що є фактично заводом-КБ, створюють спільне підприємство з Об’єднаною авіабудівною корпорацією (ОАК). Вони приблизно рівноцінні. ОАК сама по собі більша, ніж КБ Антонова, але транспортні літаки, передусім КБ Ільюшина, вони входять з «антоновцями» в єдиний контакт, і в нас уже з’являється перспектива початку роботи над вкрай потрібним не лише на російсько-українському ринку, а й у Китаї, Індії, — далекомагістральним широкофюзеляжним літаком.
Наші КБ зараз переобтяжені роботою. Ми навіть не встигаємо робити те, що замовляє Міноборони, — надто багато замовлень. І промисловість як би розгойдується, розкручується, але саме зараз якраз ми можемо завантажити українські підприємства нашими спільними замовленнями. І це для України єдиний шанс. Це дасть їй економіку, відновить її промисловий потенціал, дасть їй гроші в бюджет — вони відчують себе нормально, нормальними людьми, якими завжди були. Радянські промисловці, працівники великої, величезної радянської індустрії, які живуть і працюють на території Української Радянської Соціалістичної Республіки».
Настільки довга цитата дає достатнє уявлення про прагнення наших сусідів щодо так званої співпраці у сфері ВПК узагалі й авіабудуванні зокрема.
По-перше. Очевидним є визнання, що всі спроби замістити імпорт з України в галузі авіабудування успіхом не увінчалися. Особливо це видно на прикладі Ан-70. Хоч як старалося міністерство оборони Росії не купувати такі літаки, замовлення давали своїм КБ і заводам, але нічого не вийшло.
По-друге. У розпал митної війни в серпні Путін вимагав, щоб продукцію ВПК з України пропускати через кордон без перешкод. Отже, нічого такого особливого наш президент з Москви в галузі авіабудування не привіз. Чергові обіцянки щодо Ан-70, який Росія так і не змогла угробити. І немає жодних чинників, які свідчать про те, що така співпраця триватиме. Надто багато разів документи під оплески підписували, а потім усе заморожувалося.
По-третє. У Росії чудово розуміють, що якби Україна мала не такий уряд професіоналів, а справжніх фахівців, то наш ВПК, зокрема авіабудування, становило б серйозну конкуренцію російському на ринку озброєнь. І коли-небудь такий уряд у нас з’явиться. Отже, вже зараз конкурента, коли він зазнає певних труднощів, треба м’яко задушити в обіймах у вигляді СП або інших форм поглинання.
По-четверте. Російський ВПК перебуває у становищі, коли він не відповідає широким задумам Путіна й Ко. За словами Дмитра Рогозіна, що їхні КБ переобтяжені роботою, приховується очевидна невідповідність бажань керівництва країни відновити статус сильної з військового погляду держави й реальними можливостями промисловості. Не лише авіабудування, а й суднобудування не в змозі виконати замовлення військових. Ось і знадобився український ВПК як підмайстер.
По-п’яте. Замислимося про подальші перспективи. Зараз нам обіцяють, і цілком можливо, що дадуть на рік або два якісь гроші. Та чи варто нам за ці подачки брати участь у посиленні ракетно-космічного Чингісхана, який рано чи пізно проявить свої експансіоністські прагнення щодо України. Інакше навіщо б Москва впадала в істерику з приводу підписання Угоди про асоціацію.
По-шосте. Рогозін та його керівництво продовжують мислити категоріями СРСР і УРСР. І в цьому дуже велика небезпека розгортання нашої військово-технічної співпраці. До України ставляться не як до суверенної країни, а як до уламка великої Росії, який тимчасово відпав через історичний вивих і несприятливі зовнішні умови. Нас відверто не лише купують, а й прив’язують. І розірвати ці канати нелегко, як свідчить наша історія.
Головна проблема нашої влади навіть не в тому, як кричали депутати-регіонали в кінотеатрі «Зоряний», що стільки красти не можна, а у відсутності розуміння перспективи. Виканючили зниження ціни на газ, а також 15 мільярдів доларів, і думають, що до виборів абияк дотягнуть. Розкажуть про світле завтра авіабудування й спробують умовити киян не виходити на Майдан.
А що потім буде з нашим ВПК внаслідок таких поїздок до Москви, ніхто замислюватися не хоче чи не може. От і виникає питання: навіщо президент їздив до Москви, якщо від його поїздки жодної користі немає. Хоча б шкоду зменшити.
