Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Казани з кашею від ворогів наших

27 грудня, 2013 - 14:29
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Світ — це не баланс між різними силами і не рівновага добра і зла на шальках терезів історії. Світ — християнський обов’язок людей. Такі слова виголосив Папа Франциск-I на різдвяній проповіді, у той час, коли зграя насильників «невідомого» походження била мало не до смерті Таню Чорновол, нашу колегу, мініатюрну жінку, яка поспішає після роботи до своєї дитини. Здавалося б, далекі від реального життя релігійні ідеали. Поради і мудрість святих отців часто поступаються аргументам фізичної дії, які, на жаль, застосовують прихожани, що хрестяться несамовито. Вчора вони ставили свічки в церквах, а сьогодні руйнують храми людських душ. Жахливий дисонанс слів і вчинків. Але саме такі події та дії допомагають сьогодні зрозуміти сенс того, що відбувається в країні.

Блогерське і медійне середовище давно гуде розтривоженим вуликом про Майдан, його перемоги і невдачі. І хоча українська назва площі, що зазвучала всіма мовами світу без перекладу, не оформилася у факт історії, що завершився, його вже оцінюють, аналізують і вбудовують у систему івентів року. Мовляв, добре за масовістю, але погано за результатами. Немає чого в наметах сидіти, час іти в Хонку Верховного головнокомандуючого, або додому. Ура, Майдан переміг! Караул, Майдан програв!  Зачекайте, друзі, писати рецензії на початку п’єси.  Все тільки починається. Існування Майдану в мирному і стабільно протестному стані руйнує режим більше, ніж «наступ» з усіх фронтів. 

Наметове містечко, що розгорнулося на центральній площі крупного європейського міста і живе, як скаутський табір на лоні природи, — явище неординарне для бувалого континенту.  Там давно відвикли від вуличних зіткнень. Погроми в містах, з яких би причин вони не виникали, однаково  страхають владу і  населення. 1947 року 70% німецької громадськості вважала Гітлера видатним політиком сучасності. 1951 року таким його називали лише 5% дорослих німців. Це до того, що криваві лідери давно вийшли з моди і більше шести десятиліть європейці віддають перевагу ненасильницькому світу над іншим. Організувавши «священний похід»  проти злодіїв, хабарників та інших злочинців, не вдасться отримати моральну підтримку європейців. Вони звикли вирішувати політичні проблеми правовим чином. А ми за повної відсутності права,  вимушені відповідати на насильство лише словами. Важка, як хрест Рятівника, місія підставляти щоки для ударів. Але іншого сьогодні не дано. Інакше збудеться кремлівська  мрія —  вивести на шлях війни мирну Україну. Тоді  всі пропагандистські страшилки, придумані в надрах російського «Українського вибору», стануть реальністю, і ми отримаємо замість паралізованої влади дієздатну диктатуру, посилену кумовим ресурсом.

Наш мирний протест —  ефективна психічна атака проти силовиків, бойовиків і чужаків з кастетами та дубинами в руках. Вони не витримують толерантності, як оси дихлофосу, і кидаються на подразник або в різні боки. І якщо вони будуть навіть величезним слоном, заноза Майдану рано чи пізно звалить їх з ніг.

По-перше, головна площа столиці, віддалена від влади,  найважливіший аргумент політики, на зразок прапора перемоги над Рейхстагом, показує, кому належить місто.  Як би не відвертали від неї ніс, як би не закривали очі й вуха, факт існування території свободи, на яку прагне потрапити мало не кожен громадянин України,  сигнал дипломатам і лідерам сусідніх держав. Обережно! Тут відбуваються великі зміни.

По-друге, Майдан забирає у влади найдорожче — гроші. Їм не вигідно тримати в Києві армію міліціонерів, оплачувати «альтернативні» заходи, переводити чиновників на режим роботи фрилансерів. Недаремно вони економлять на своїх прибічниках. Видно, що влада  не здатна виконувати представницькі функції і їй важко виконувати організаційні.

По-третє, Майдан зішкріб залишки  білої фарби з воронів  і здув голубине пір’я на шуліках. Завдяки  вогнищам, що горять, і казанам з кашею на місцях минулої парадної ходи ми побачили справжнє обличчя системи, збудованої Віктором Януковичем і його попередниками. Брехливе, похмуре, агресивне і мало схильне до почуттів співчуття і кохання. Несподіванка не в покривалі, що впало, а в реакції на мирні акції. Ми їм креатив саморобних плакатів — вони нам кийками серійного виробництва по нирках. Такий загальнополітичний обмін. Нещодавно прочитав у стрічці повідомлень, як «герой  антимайдану» з Севастополя розповідав про свої враження перебування в Маріїнськом парку. Говорив, було страшно опинитися в оточенні кільця киян з обрізами під куртками. Дуже зрозуміла реакція людини, що «поважає мову сили». Йому необхідна  фізична загроза, оскільки без неї він втрачає мотив власного героїзму і сенс того, що відбувається.

Нарешті, по-четверте, Майдан розколов партійну єдність правлячої олігархії. У монолітних рядах, розпорядників майна і бюджету країни, з’явилися незгодні з курсом, перебіжчики, противники, а головне — різні ідейні платформи. Знайшлися готові  повністю здати країну «братському режиму» й охочі продати її частинами, які віддають перевагу європейському вибору беззастережно і коливаються між Заходом і Сходом.

Чотири страви, приготовані в казанах Майдану, над димлячими вогнищами, що нагадують в ці дні вогнища пастухів, яким  судилося побачити першими світло зірки Віфлєємської. І хоча не всі з нас схильні за допомогою  релігійних  метафор відповідати на сучасні виклики, все ж, довіримося почуттям і досвіду. В усьому довгому і кривавому літописі нашої країни, кращі сторінки присвячені  не силі зброї, військовому мистецтву й шляхетним поривам помсти. Ми перемагали  доброю волею і силою духу. Вони не засипані пісками минулого, а розкрилися зараз у новому вигляді і зараз приголомшують увесь світ. Російські, польські, німецькі, іспанські нариси про Майдан — це захоплення новим явищем європейського життя: найтривалішим в історії континенту мирним протестом. У нас же, під шпіцрутенами «беркутівців», відчуття інші. 

Іди — щоб серце висвітлить

з ночей

у майовому полі на безмежжі.

І не барись — ти завше

вічний дервіш

з сомнамбулічним

спалахом очей.

Тож проривайся — в поле,

до води,

до гір, до зір, до молодого сміху.

Тож проривайся —

крізь людську

зловтіху,пересуди, і осуди,

й суди.

Це вірші Василя Стуса, Героя України, який ніколи не тримав у руках зброї.

Газета: 
Новини партнерів