Ми схильні вірити, що в житті людини немає випадкового. Що доля проявляється через випадок. Ми віримо в покликання...
Коли йдеться про великих людей, то їх призначення здається очевидним. Усі сприятливі і несприятливі умови допомагають реалізувати їх місію...
А тим часом саме долю великих, особливо Шевченкову, схильні перегравати чи то з мотивів «допомогти» йому, чи то зі співчуття, особливо, коли читаєш такі рядки:
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить...
І вже в силу того, що біографія нам добре відома, пробуємо розігрувати інший варіант життя того, хто від самого народження вже мав на чолі ознаки долі.
Особливо спокусливі міркування про виїзд Шевченка до Рима на навчання. Адже там уже по суті був цілком реальний план виїзду до сонячної столиці, яку Гоголь назвав «батьківщиною душі»...
І тут кортить погратися в уявні сюжети, щоб побачити поета з іншої перспективи, щоб гостріше відчути його опір оточенню.
Справді, що, якби не викупили Тараса з кріпацтва?
А що, якби не донос Петрова?
До речі, а яка дорога Петрова?
Чи випадкова та катастрофа 1847 року?
Припустімо, Шевченко поїхав до Рима...
А що все ж таки стоїть за словами: «не так тії вороги, як добрії люди: і окрадуть, жалкуючи, плачучи, осудять».
Що чекало Шевченка, якби не врятували його і не вирвали з казарми?
Люди схильні переоцінювати вплив обставин і недооцінювати опір обставинам.
Шевченка врятувало вже те, що його доля закинула до Петербурга, де було велике зосередження української інтелігенції.
Якби не знайомство із Сошенком, було б якесь інше знайомство з мистецьким світом.
Така яскрава особистість не могла розминутися з Академією мистецтв і з земляками, які трималися тоді разом, бо ж «навколо московщина, кругом чужі люди...»
Звичайно, знайомство з Карлом Брюлловим і його середовищем — це найсприятливіша атмосфера для входження у світ культури і відчуття подиху свободи.
Про це Шевченко писав у своїй автобіографії: «Сувора українська муза довго цуралася мого смаку, спотвореного життям у школі, у панськім передпокої, на заїжджих дворах і міських квартирах; але коли подих свободи повернув моїм чуттям чистоту перших літ дитинства, проведених під убогою батьківською стріхою, вона, спасибі їй, обняла і приголубила мене на чужині».
Усе це так, але ж «Реве та стогне Дніпр широкий» написаний за рік до викупу з кріпацтва...
Шевченко як особистість уже був цілком сформований, і в пам’яті його було все те, що ми бачимо в «Кобзарі» 1840 року. І зустріч з Євгеном Гребінкою, і знайомство з Квіткою-Основ’яненком було неминуче. Отже, визнав Шевченка не тільки Карл Брюллов. І патріотичні настрої, і романтика в атмосфері часу, і зацікавлення історією України в українських колах, і неодмінне знайомство з «Історією русів», і пам’ять про гайдамацькі історії з розповідей діда.
Словом, Шевченко уже був у полоні української стихії. Але ще «не знав, сіромаха, що виросли крила, що неба дістане, коли полетить...»
Сталося так, що за два роки життя на волі Шевченко видав книжку «Кобзар» і був, попри закиди за українську мову, фактично визнаний справжнім поетом, навіть «малоросійським Бояном». В Україні ширилася слава про народного поета. Вона росла і росла з роками. А особливо доходило до обожнення його імені після перепоховання.
Отже, до поета «від Бога» не випадає ставити питання, яким би він був за інших обставин. Він — є.
Із доносу Петрова посилилася в Україні жандармська пильність та активність. Власне, почалися гоніння на українське слово і підозри українців у неблагонадійності.
У доносі Петрова і в матеріалах слідства одверто акцентується національні звинувачення з усією серйозністю.
Звинувачення в українському націоналізмі — за термінологією по-революційною.
Що ж стосується самого донощика, то він був приголублений жандармським ІІІ відділенням. Там теж розуміли, що то за сорт людей... Ходили чутки, що граф Дубельт, керуючий ІІІ відділом імператорської канцелярії, в минулому загравав з лібералізмом, а коли вже став професійним гонителем, то все ж таки донощикам відмірював гонорари з натяком на 30 юдиних срібняків (то по 30 руб., то по 300).
Алексей Петров за донос одержав 300 руб. сріблом і ще 300 сріблом при відправці в Олонецьку губернію на заслання.
У слідстві над Кирило-Методіївцями Дубельт проявив жандармську підступність і грубість.
А про Петрова ходили перебільшені чутки, що його нібито недооцінили. В одній недавній публікації навіть було посилання на відгук міністра Валуєва, який похвалив Миколу І за немилість до донощика Петрова...
Тим часом Шевченків біограф Олександр Кониський з’ясував ту справу достеменно, бо вона таки повчальна.
На службі у ІІІ відділенні Петров викрав якийсь документ і вкупі з доносом на Дубельта одіслав його цареві як «доказ, що в ІІІ відділенні за гроші можна добути все». Цар звелів вистежити донощика, слідство довело, що донос зробив Петров. Він повинився і признався, що писав донос, керуючись помстою. Цар звелів кинути його у фортецю на 1 рік, а потім заслати під нагляд поліції в Олонецьку губернію аж до 1870 року. Помер у злиднях, пробиваючись випадковими заробітками.
Що ж стосується поета, то у нього доля євангельського світильника, якого не заховають під стіл, а таки ставлять на підсвічник, щоб він світив усім і щоб далеко було видно...
Судячи зі спогадів сучасників, Тарас Шевченко читав свої твори навіть у присутності зовсім чужих, що в поліційній державі не могло бути прихованим.
Віктор Аскоченський, професор і журналіст, згадує, як він, проживаючи в будинку генерал-губернатора Бібікова, запросив Шевченка на чай. Між гостями був й жандармський офіцер. Поет прочитав деякі свої твори, зокрема й уривки з «Єретика».
— Ех, Тарасе, — налякано сказав господар, — покинь, а то не доведуть тебе до добра отакі погані вірші.
— А що ж мені зроблять? — спитав Шевченко.
— Москалем тебе зроблять.
— Нехай, — відповів Тарас і, махнувши рукою, почав читати ще кращі речі.
Порятунком було б молодому поетові і художникові виїхати за кордон. Стипендію молодим художникам давала Академія мистецтв. Переважно тим, що цілком посвятили себе малярству, як наприклад, приятель Тараса Штернберг.
1847 року Шевченко вже готувався до виїзду в Італію. На цей раз він був обраний не за малярський хист і навіть не за поетичний, а як співак-артист. Про вплив особистості Шевченка згадують часто його сучасники, але з тих принагідних свідчень не складається цілісне враження про особу виняткового світіння в час натхнення. Добрий знавець української пісні, упорядник збірника «Українських народних пісень» Михайло Максимович каже, що він упивався Шевченковим співанням: «Художня натура Шевченка хоч як розкішно виявляла себе і в поезії і в малярстві, але ще міцніше і краще виявлялася вона в співанні українських пісень народних».
Найповніше свідчення про ті співи залишив нам П. Куліш в описі свого весілля, де Шевченко був старшим боярином. Про це пише Шевченків біограф О. Кониський.
«Весільні гості більш за всіх після молодих уважали на старшого боярина, властиво на його пісні. Гостей на весіллі були повні світлиці: гули вони по всіх кутках, мов ті чмелі; інде щебетали, наче горобці, взагалі стояв гомін великий, ось старший боярин, заложивши назад руки, почав ходити по залі та й заспівав:
Ой зійди, зійди, ти, зіронько
та вечірняя.
Ой вийди, вийди, дівчинонько
моя вірная...
Усі гості, почувши, як співає Тарас, ущухли, наче зістався сам тільки співака. Та й співав же він як! «Такого або рівного йому співу не чув я, — каже Куліш, — ні в столиці, ні на Україні. Від того співу заніміла розмова і між старшими, і між молодими: з усіх світлиць гості посходилися до залі, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, немов у темному лузі серед червоної калини. Скоро він вмовкав — його зараз благали співати, і душа поета обернула весілля поклонниці його таланту в національну оперу, якої, може, ще не швидко чутимуть в Україні! «Молода княгиня» на спомин того вечора подарувала поетові дорогий клейнод, дорожчий з усього добра, яке коли мала, свою квітку вінчальну».
Але головне, що від того співу на два голоси з Кулішевою молодою Олександрою Білозерською засвітилася ідея про виїзд Шевченка за кордон.
«Cам Шевченко і його приятелі, найпаче така тямуща людина, як Куліш, розуміли потребу поїхати Тарасові на кілька років за границю, та ще там повчитися малярській штуці; побачити великі твори великих майстрів малярства; побачити красу природи в Італії. На перешкоді оцій потребі стояла перш за все недостача коштів; а потроху і труднація з тодішніми порядками російськими при добуванні паспорта на виїзд...
...Отоді-то Олександра Михайлівна Кулішиха і обізвалася зі своєю щедрою запомогою в справі поїздки Шевченка за границю. Вона прохала, щоб Шевченко її коштом поїхав за границю. Свої предківські, що переховувалися в роді Білозерських, може, ще з часів польської руїни, перли, коралі, намиста, перстені і сережки та віно її грошеве — три тисячі карбованців — усе те бажала вона повернути на поїздку Шевченка, аби він три роки пробув за границею. Треба було тільки умовити Шевченка, щоб він згодився прийняти на щастя України оцей щедрий подарунок.
Хоча Шевченко до подарунків, та ще грошевих, був людина вельми щепетильна, одначе в сьому разі не вельми трудно було умовити його, щоб поступився на користь рідного краю. Міркуючи коло сподіваного учительства на університеті і поїздки за границю, наш поет-художник далеко сягав думками в будущину. Перед ним мріла вже у Києві українська Академія художеств. Умовити Шевченка прийняти подарунок Олександри Михайлівни взявся Куліш. Він почав говорити йому, що він яко артист-маляр буде у Києві самітником, а самітність — діло відоме, не підбадьорює, а пригноблює дух чоловіка, і вона не дасть йому розвинути свій смак художницький до повної повні.
— Та ні по чому ж і б’є, як не по голові, — мовив Шевченко насупившись і вельми стукнув кулаком по якійсь товстелезній книжці.
Тоді Куліш сказав йому, що коли він роздобуде собі художницького паспорта за границю, то гроші йому будуть видаватися три роки, а скарбничим буде він, — Куліш; нехай тільки поет не допитується, звідкіль взялися ті гроші. Почувши се, Шевченко зрадів простодушно, як дитина. Стали думати про паспорт. Справа ся, хоч і здавалася мороковатою, але між панами, каже Куліш, тоді було більш схожих на людей, ніж опісля, як розпочалася українська мартирологія. Поетові між ними жилося не згірш, і була надія повна уладнати справу з паспортом». (О. Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський)
Але, як каже народне прислів’я, судженого і конем не об’їдеш.
Тут ще можна було б поставити одне велике питання: чи Шевченко без його хреста був би таким самим високим, як з хрестом? І чи міг би поет його кшталту розминутися з хрестом?
Але тут ми виходимо за межі індивідуальної долі. А коли поставити в ряд великих, людей з високим покликанням, то усі вони різні, але хрест їм додає висоти. І та джерельна сила Богом даного таланту і обов’язку голосити правду веде їх дорогою вузькою і нагору...
Одна з найбільших Шевченкових загадок є загадка його слави, і то прижиттєвої. Шевченка любили. Його любила слава. Цікаво, що сам він наче зовсім не дбав про неї, як той старець у «Невольнику»...
А в третього, як у старця,
Ні хати, ні поля
Тільки торба, а з торбини
Виглядає доля —
Як дитина; а він її
Лає-проклинає.
Загадка Шевченкової слави — то особлива тема. Вона множила число і прихильників, і ворогів. Чому полчища ворогів, і колишніх, і теперішніх розсіваються?
З одного боку, Шевченко мав багато друзів, прихильників і захисників... Тільки ж сила їх була маленькою проти тієї державної сили Російської імперії.
Ще більша несумірність була в червоній імперії, де поет був просто використаний силою ворожою. Захисників Шевченка і його дослідників і послідовників знущально судили 9 березня 1930 року в Харківському оперному театрі!
Звичайно, то був глум над Шевченком і Шевченковою Україною.
Водночас Шевченка вивчали в школах як поета-борця проти царизму і кріпосницького ладу, проти панства і фарисейства.
І це теж був глум над поетом, якого вони не любили і якого боялися.
І в царській імперії, і в червоній імперії захисники поета не мали сили захистити. Але він ішов дивним чином проти течії, і правди його вони не змогли здолати. Цензура калічила, але не вбивала. Фальшиві коментатори перекручували його слово, а воно йшло в люди. А сам Шевченко залишався живий і наче невразимий.
Дивно й те, що від самого початку вже від першого «Кобзаря» йому прощали гірку правду, яку прикро було чути від народного поета.
«Люди гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє».
«Люди б сонце заступили,
Якби мали силу».
«А люди хоч бачать, та людям
не жаль».
«А щоб тебе не цурались — потурай їм брате»
— каже поет Перебенді.
Але сам він не потурав.
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Такої позиції не міг дозволити собі жоден поет — до Шевченка чи й після. А виступ його і пророче жорсткий:
О роде суєтний, проклятий.
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось таки колись.
І що характерно, те українське панство, яке поет картав і гладив проти шерсті, не оборонялося і, здається, не мстило.
Пророча скорбота присмиряла:
Я ридаю, як згадаю
Діла незабутні
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути
Я оддав би веселого
Віку половину.
Воно підтримувало його право пророка, покликаного народ повертати обличчям до правди.
Бо що таке виконання заповіту поховати в Україні, як не зусилля маєтних людей, які надають акції урочистого громадського характеру. Вони ж скуповують і зберігають його малюнки і реліквії з усвідомленням того, що роблять національну і богоугодну справу.
Без тих духовних і матеріальних зусиль багатьох українців Шевченків заповіт — то один з його віршів ще від 1845 року. Вірш — без назви, ніде не публікований. Назву «Заповіт» дасть йому професор Микола Костомаров аж у 1867 році. А хід йому дасть українська громада.
З цього видно, що дух пророка, право пророка і силу пророка відчували за Шевченком ще за його життя, а особливо ж після смерті.
Слова національний поет і пророк у нас вимовляють якось непевно, побоюючись патосу і риторики.
А тим часом те слово сказав чи не вперше чоловік вельми критичний і тверезий ще в ті часи, коли не було підстав говорити про мученика гнаного за правду. То був Пантелеймон Куліш, а за ним і братчики, які відчували його незвичайний вплив.
Бо пророк — то не віщун, а той, кому дано бачити і говорити про закрите для інших, голосити велику правду. На правах чоловіка Божого.
Звичайно на голову пророка падає каміння. Але в даному випадку те каміння падає з тієї ж імперської пращі, а не з рук своєї громади.
А все ж таки, що стоїть за словами:
«Не так тії вороги, як добрії люди
І окрадуть жалкуючи, плачучи,
осудять».
Мабуть, за цими словами стоїть доля генія, якого стягують з верховин до свого рівня...
На те вже нема ради.
Мабуть, Шевченкові найбільше перепало від верхоглядів. Не кажу вже про заангажованих, про яких прислів’я: «Кому що, а курці просо». І скрізь та курка знаходить своє просо.
Але візьмемо навіть незаангажованих, а просто недалеких і ледачих верхоглядів, схильних до легких висновків типу: «у Шевченка своя правда» — національна, а не загальнолюдська:
В своїй хаті своя правда
І сила, і воля.
Але заглянемо в контекст:
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краї
Не шукайте, не питайте,
Того, що не має
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
Отже, ідеться про те, що на чужому полі нема універсальної правди, бо у кожного «в своїй хаті й своя правда».
А не правда на експорт і для сусідів.
Через 70 років ту «правду» з чужого поля таки імпортували разом з гаслом: «пролетарі усіх країн»... І задля її торжества вимордували голодом свій народ...
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Коли вдуматися, то тут навіть не національні акценти виховання, а тверезо-просвітницькі, вічно актуальні: учіться і учіться... Але не забувайте прищеплювати чуже на своєму національному ґрунті, інакше зависнете без ґрунту.
У кожну епоху деякі Шевченкові рядки здавалися застарілими. А потім знову «в людській душі возобновлялись».
