У «Дні» № 229-230 від 13—14 грудня 2013 року надруковано інтерв’ю Наталії МАЛІМОН з кандидатом історичних наук Східноєвропейського національного університету Оксаною Калішук «Про (не)забуті уроки милосердя», наскрізним мотивом якого є нагальна потреба у висвітленні проявів християнського милосердя з порятунку життя українців поляками та поляків українцями 1943 року в польсько-українському конфлікті. Інтерв’ю вкотре засвідчило байдужість української влади до своєї історії, до людей, які проявляли мужність і християнське милосердя, рятуючи людей, ризикуючи при тому своїм життям і своїх родин. Українсько-польський конфлікт 1943 року в радянський період і в роки відновленої України нехай однобоко висвітлювався, але там не було бодай згадки про милосердя, про яке йдеться в інтерв’ю.
• Маємо на меті привернути увагу українців до свідомо чи несвідомо забутих чи призабутих проявів християнського милосердя мешканців Західної України до своїх єдинокровних братів із Великої України (так, на Західній Україні, коли згідно з Ризьким мирним договором її було окуповано Польщею, називали підрадянську Україну) в роки Голодомору 1932—1933 років та повоєнного голоду 1947—1947 років.
27 листопада 2010 року в газеті «Волинь-Нова» було опубліковано звернення, в якому нині покійний уродженець Запорожжя, котрий пережив Голодомор 1932—1933 pp. і голод 1946—1947 pp., заслужений працівник культури, фундатор і директор Торчинського історичного музею Григорій Гуртовий та уродженець Волині, котрий пережив голод 1946—1947 pp., народний депутат ВРУ І скликання, голова Волинського крайового братства св. Андрія Первозванного Андрій Бондарчук закликали волинян: «Збудуймо храм християнському милосердю» — щодо збору коштів на спорудження пам’ятника християнському милосердю волинян в роки Голодомору та повоєнного голоду. Тим більше, що в Луцьку біля Хрестовоздвиженського храму вже є під нього фундамент. Про виявлене милосердя волиняни, навіть літні, здебільшого знають зі скупих розповідей батьків. Гадаємо, українці Великої України ще менше знають про вчинки милосердя мешканців у ширшому контексті Західної України до своїх братів із Великої України.
• За авторами звернення, якщо в роки Голодомору допомогу волинян голодуючим Великої України на кордоні зустрічала... озброєна варта: «Стой! Стрелять буду! Нікакого голода в Советской Украінє нет!» — то в скорботні роки 1946—1947 років «...хвиля голодуючих зі східних та південних областей України, з Росії накрила західноукраїнські землі. Незважаючи на розруху, горе, скруту з продовольством, сільське населення Волині допомагало стражденним. Їм не відмовляли в жодній хаті. Ділились останньою картоплиною чи скибкою хліба, а то й давали притулок у своїх хатах. І ніхто не ділив людей за їхніми поглядами, вірою, мовою, як це роблять нинішні політики, щоб розколоти Україну. Вояки УПА, які діяли на теренах області, теж не зачепили жодного голодуючого прибульця, хоч цього воліють не помічати нинішні україноненависники. Привертає увагу останнє речення, яке написав порятований милосердям добрих людей Волині син славного Запорожжя Григорій Гуртовий. Дещо раніше в «Дні» він написав: «Я й на Волинь 1947-го прибув, рятуючись від голоду, а знайшов тут і роботу, і родину. Те, що вижив і можу донести правду про ті події до людей, мене тільки втішає».
• Про ті голодні роки і милосердя добрих людей мовчали газети України, заклопотані якнайшвидшим проведенням колективізації та побудови колгоспного раю. Про милосердя добрих людей мовчать і сьогоднішні засоби масової інформації. Відходять за пруг життя свідки тих суворих подій, а задокументованих матеріалів, особливо про милосердя повоєнних років, збереглося небагато. Та вважаємо, що прояви милосердя забуттю не підлягають, адже не так багато на земній кулі пам’ятників не грізним воєначальникам або їхнім коням, не вождям, не особам голубої крові чи знаковим постатям, а людському Духові, Добру. Милосердю. Милосердю, яке втілювалось на вимордуваній війною та повоєнними репресіями Волині й усій Західній Україні.
• Напевно, необхідно розширити географію пошанування християнського милосердя, бо його виявляли не тільки волиняки, а й мешканці всіх областей Західної України. Саме з питання всеукраїнського пошанування християнського милосердя голова Волинської крайової організації ВУТ «Просвіта» Микола Кучерепа, голова Союзу українок Волині Любов Ганейчук, директор Торчинського народного музею Григорій Гуртовий (на той час ще живий), голова братства ветеранів ОУП-УПА Волинського краю Василь Кушнір та автори цього матеріалу запропонували в червні 2011 року депутатам Волинської облради звернутися до обласних рад Західної України про ухвалення ними документів із пошанування милосердя мешканців їхніх областей подібно до волинського; до обласних рад Великої України, мешканці яких рятувались милосердям волиняків від голоду, про створення в них знаків подяки й пам’яті милосердю. У відповідь: як можна звертатись до обласних рад України, якщо пам’ятник не побудовано на вже не новому фундаментові в Луцьку...
Що ж, логіка в цьому є.
У травні 2013 року з питанням пошанування людського милосердя ми звернулися до голови ВРУ і народних депутатів ВРУ від Волині чи волинян за походженням незалежно від їхніх політичних позицій. У відповідь, як кажуть наші сусіди поляки, нуль без палички.
На наше переконання, пам’ятники чи якісь інші форми пошанування християнського милосердя західняків повинні постати, щоби не забули правнуки погані про милосердя своїх дідів, аби будити приспану пам’ять нащадків і постійно нагадувати про єдність українців, що їх майстерно ділять українофоби.
• Твердо переконані в тому, що не маємо права марнувати час, тому просимо громадські організації України підтримати громадські організації Волині з пошанування християнського милосердя мешканців Західної України, котрі виявляли милосердя в ті тяжкі повоєнні роки. Щоб все-таки примусити ВРУ ухвалити відповідні документи з поставленого нами питання, тим більше, що скромні меморіальні дошки та інші пам’ятні знаки не потребують занадто великих фінансів.
Важко живеться зараз пересічному західнякові. Та ще важче жилось їхнім батькам, дідам у ті далекі повоєнні роки. Вони були біднішими матеріально, але багатшими духовно, вірили в Бога, з яким, напевно, боролись чимало очільників теперішньої України.
Ростислав КУШНІРУК, заслужений працівник культури. Антон СТУПАК, Волинська обл.
