Цю виставу колектив Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки готує до 200-річного ювілею Кобзаря. Сценічну композицію на основі щоденників, листів і документів написав художній керівник театру Михайло Резникович. У постановці «Всюди один... Свічка на вітру» від імені Шевченка виступають двоє відомих артистів — російськомовний «лесінковець» Віктор Алдошін та україномовний Петро Панчук (із Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка).
Як підкреслює режисер, це буде вистава про долю талановитої людини , яка потрапила під жорна системи. Із одного боку, вона викувала його талант, а з другого — понівечила життя: Це і Шевченко , і не Шевченко, й не тільки Шевченко.
В основі постановки лежать тексти, вірші Т.Г.Шевченка та спогади про поета, художника й громадянина. Це — легенда про дуже талановиту людину, життя якої було зруйновано системою. Він багато знав, гостро відчував і заслуговував більшого людського щастя , але не збулося...
У перерві між репетиціями ми поспілкувалися з франківцем Петром Панчуком, який виконує роль від імені Тараса Григоровича, й почули думку актора про враження від роботи над новим українсько-російським творчим проектом.
— Петре Фадейовичу, кілька років тому ви грали роль Шевченка у виставі «Божественна самотність» на сцені Театру ім. І. Франка ( режисер — Олександр Білозуб). Потім була постановка Сергія Проскурні в Черкасах «Тарас. Слова». Зараз ви працюєте з Михайлом Резниковичем. Такі різні режисери вбачають щось спільне між вами і образом Тараса Григоровича. А ви відчуваєте цей зв’язок?
— Справді, з образом Шевченка я зустрічаюся на сценічному майданчику вже втретє, бо не так давно грав у виставі Сергія Проскурні «Тарас. Слова», присвяченій одному з етапів життя поета. Пам’ятаю, в період моєї активної зайнятості в репертуарі попросив нашого тодішнього художнього керівника франківців Богдана Ступку назначити на роль Шевченка в «Божественній самотності» іншого актора, щоб трохи мене розгрузити. «Кого? — розвів руками Богдан Сильвестрович. — Ти у нас уже штатний Шевченко». Пам’ятаєте, в радянському театрі було поняття «штатний Ленін»? Так і тут.
Зв’язок із Шевченком, безумовно, відчуваю. Усе почалося з того, що в шестирічному віці від голови колгоспу я отримав у подарунок «Кобзар». Потім моя тітка вийшла заміж у Корсунь-Шевченківському і привезла буклет із Музею Шевченка. Серед ілюстрацій був сюжет «Тарас в дяка на науці». Пам’ятаю, як в школі ми відтворювали «живі картини»: я брав батькові хромові чоботи, коромисло з відрами і зображав малого Тараса. На другому курсі Театрального інституту зіграв Шевченка в переддипломній роботі Володі Онищенка — у фільмі «Повернення»... Тобто доля постійно підштовхувала мене до Кобзаря, підкидала шанси доторкнутися до його долі. Окрім того, Тарас Григорович народився 9 березня, а я — 7-го. Може, тому є схожість по типу. І взагалі, я завжди відгукувався на його важку долю. Серце краялося, коли приходив до його музею, чи переглядав буклети.
— Як вважаєте, чи можна нині повернутися до «живого» Шевченка, після того, як його звели в ранг недосяжної ікони?
— Усе залежить від ставлення до Шевченка того, хто про нього говорить. Будь-яку ідею можна знищити, бездумно втовкмачуючи її людям у голову. Ну, коли вас на вулиці зупиняють сектанти з вічним запитанням: «Ви знаєте, що вас любить Бог?», ви роздратовано відмахуєтесь і біжите далі, правда? І нехай вони кажуть правильні, хороші, слова, та я не хочу, щоб мені нав’язували їх на кожному кроці. У сотий раз повторювати, що Шевченко -демократ і борець — безглуздо! А от якщо актор ставиться до Шевченка з любов’ю, глядач навряд чи залишиться байдужим. Дай Боже, коли після вистави перечитає його тексти, спробує щось зрозуміти в собі.
— Мабуть, бути «штатним», хоч би ким там був, небезпечно для актора. Існує ризик застрягнути у власних кліше, стати заручником образу?
— Справді, така небезпека існує. Кожна людина не є пласкою. Вона об’ємна. Просто в житті ми часто використовуємо якусь одну частину себе. Адже життя наше одноманітне. Ну, от у мене: метро — театр — храм — домівка. Люди, ситуації одні й ті самі. А кинь мене в іншу ситуацію, я раптом побачу себе таким, яким не знав досі. Так робота з новим режисером повертає актора іншим боком. Розкриває його приховані можливості, якості. Крім того, щоб не бути штампованим, важливо кожного разу по-новому, ніби вперше, сприймати ситуацію, запропоновану режисером.
— Під час цієї роботи щось стало для вас відкриттям?
— Не можу сказати, що відкрив для себе новий фактаж, бо перечитав стільки, що, здається, вже знаю про Шевченка все. У «Всюди один...» відкриття були в іншій площині — професійній. Річ у тім, що в кожній окремій виставі моє — акторське — виконання нашаровується на режисерське бачення персонажа, тому народжується інший — несхожий на попередні — образ Шевченка. В даному випадку відмінність продиктована самою природою російського театру. Він більш раціональний, жорсткий. А я як актор театру українського схильній до сентименту. Нас хлібом не годуй, дай поплакати...
— Тяжієте до мелодрами?
— Так. Узагалі-то добре, коли актор чутливий, але скочуватися до сентиментальності не завжди доречно. Фактично Михайло Резникович намагається позбавити мене цього прояву. Каже: «Переживаєш? Переживай! Але не показуй цього. Тримай у собі». Це, начебто, технологічна річ, але вона кардинально все змінює. Персонаж виходить більш мужнім. Герой, що стримує сльози, впливає на глядача сильніше, аніж той, що розпускає нюні.
— Ви потрапили в чужий колектив, як вам працюється з «лесінковцями»?
— Якщо говорити про чужість як відокремленість, то я по життю завжди сам. І в своєму рідному Театрі ім. І. Франка, може, ще більш самотній, аніж деінде. А щодо того, як почуваю себе тут — в Театрі імені Лесі Українки? Досі я не відчув ані косого погляду у свій бік, ані зверхнього ставлення чи ревнощів. Звісно, ми зближувалися поступово з колегами, й це природно, бо я ж, бачте, сам не такий, щоб одразу кидатися в обійми до незнайомих людей. Займаюся спільною справою. Але займатися нею в добре організованому колективі — це й є акторське щастя. Тут немає звички витрачати репетицію на байки, анекдоти, обговорення новин політики чи футболу. Іще радує, що режисер кожної репетиції просить, умовляє, примушує актора підніматися на новий рівень душі. Потрібно весь час тягнутися до якоїсь ідеї, інакше — скочуєшся вниз. А ще цінна річ — те, що всі актори (а їх у цій виставі зайнято 30 чоловік!) грають одну спільну тему — тему Шевченка. Для мене це величезна підтримка. Бо часто буває: тягнеш на собі всю постановку, а колеги відіграють свій текст, і не більше. У цій виставі всі грають чесно, допомагають своїм настроєм, розуміючи, що це — спільна справа.
— Вам — людині, якій ніколи не сумно наодинці, важко зрозуміти Шевченка, який мучився тим, що «Всюди один...»?
— Одна справа, коли ми добровільно приймаємо самотність, і зовсім інша — коли тебе беруть за шкірку і виривають з життя. Тарас Григорович мучився, коли потрапив у заслання і був позбавлений права писати й малювати. Для художника це все одно, що заборона дихати! Людина повинна не тільки поглинати, брати, а й віддавати, інакше помре. Художник набирається вражень і виливає їх на полотні. Поет — на папері. Актор — у глядацькій залі. Я 18 років майже нічого не грав у театрі й страшенно мучився цим. Тепер думаю: навіщо це мені було дано? Мабуть, для того, щоб постраждав, потім переболів, змирився, доведений до відчаю... І врешті-решт зрозумів, що є твої бажання, а є Боже провидіння. Наприкінці життя Шевченко зрозумів, що всі випробування — уроки долі!
— І загартовування?
— Так. Це, як у спорті: якщо не класти важкі штанги на плечі атлетові, він ніколи не стане чемпіоном! А ще доля випробовує нас — для очищення. Ми ж практично не знаємо себе. Свято віримо, що такі хороші! А не дай тобі ролей в театрі? Уже дивишся: і злість виникає, і заздрість... Ага, значить, і злого в тобі вистачає! Тобі дається 18 років на те, щоб ти вгамувався. А дали б одразу грати? То я б носа задер. От і Шевченка Бог помістив у таку ситуацію щоб він щось більше зрозумів про життя і свій внутрішній світ — душу. Наприклад, у листі до А.І. Толстої, за кілька місяців до повернення із заслання, Тарас Григорович написав, що вдячний Богу за подароване йому випробування: «Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою... Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый благороднейший путь жизни».
