Офіційне відкриття першого в Україні СОС-містечка відбулося 2010 року у Броварах. «День» був на цих урочистостях. Тоді у 13 нових будинках, що було спеціально збудовано в сосновому ліску, оселилися мами-вихователі зі своїми підопічними — здебільшого дітьми-сиротами або позбавленими батьківського піклування. Мами-вихователі — це спеціально навчені та підготовлені жінки, які мали б замінити дітям рідну матір.
Система виховання дітей тут така, що одна мама виховує одночасно від п’яти до семи дітей. Допомагають мамі кілька разів на тиждень помічники вихователя. Коли дітям виповнюється 14—16 років, вони йдуть жити у молодіжні будиночки, де навчаються самостійності. Після виходу із СОС-містечка фонд допомагає їм із житлом (частково фінансує його оренду) і продовжує морально підтримувати стільки часу, скільки знадобиться. До того ж випускники завжди можуть приїздити в гості до своїх СОС-мам.
МИНУЛОГО РОКУ ТУТ ПОЧАЛИ ПРАЦЮВАТИ ТРИ ПОДРУЖЖЯ, ТЕПЕР ДІТИ В ЦИХ РОДИНАХ МАЮТЬ І ТАТА, І МАМУ...
Принаймні за такою схемою працюють СОС-містечка в Австрії, звідки походить ця форма виховання. В Україні трохи відійшли від класичної моделі. Щоб максимально наблизити умови виховання до сімейних, нині діти мають право жити з СОС-мамами на території містечка до того часу, поки не завершать навчання у вузах, знайдуть житло або створять власні родини. Тобто, як у типовій сім’ї. А самі ж вихователі отримали статус прийомних сімей або дитячих будинків сімейного типу, що у закордонних СОС-містечках теж не практикувалося.
У 13-ти БУДИНКАХ, ЩО СПЕЦІАЛЬНО ЗБУДОВАНО В СОСНОВОМУ ЛІСІ, МАМИ-ВИХОВАТЕЛІ ЖИВУТЬ ЗІ СВОЇМИ ПІДОПІЧНИМИ. НИНІ ТУТ ЖИВЕ 69 ДІТЕЙ
Від молодіжних будиночків для підлітків також вирішили відмовитися. «В Україні ми відійшли від молодіжної програми та класичної моделі СОС-містечка, де взагалі один директор є опікуном усіх 80 дітей (нині у Броварах живе 69 дітей різного віку, а розраховано містечко на 80 осіб), — розповідає нам директор БФ «СОС-Дитяче Містечко» Андрій Чупріков. — За законом України, якщо дитина навчається, то може бути під опікою у батьків чи мами до 23 років. Ми використали цю законодавчу можливість, оскільки більшість наших підлітків навчається вже в коледжах, дехто у вишах, тому поки що вони живуть з мамами чи батьками».
Невипадково Андрій Чупріков назвав їх батьками, адже минулого року у броварському СОС-містечку почали працювати три сімейні пари, тепер діти в цих родинах мають і тата, і маму. Це ще одна відмінність українського містечка від австрійського.
ВЕЛИКА РОДИНА МАМИ ТАНІ: СЕМЕРО ДІВЧАТ ТА ОДИН ХЛОПЧИК
Хоча самі мами не сприймають роботу у СОС-містечку за професію. Мама Тетяна, в гостях у якої був «День», розповіла, що для неї це швидше здійснення мрії. Жінка завжди хотіла мати велику родину та власний будиночок, але так склалося, що все це знайшла тут, у Броварах.
«Найстарша у нас Таня, їй 19 років, далі — її сестрички-двійнята Віта та Аня, яким уже 15-ть, — розповідає мама Тетяна. — ще є 14-річна Іра, 11-річна Маша, та найменші у нашій родині — 9-річний Женя і 5-річна Аня, рідні між собою брат та сестра».
«Я три роки працюю з дітьми мамою, а до того була помічником вихователя у цій же родині. Так вийшло, що через певні життєві обставини їхня перша СОС-мама пішла, замість неї прийшла я. Мене діти сприймали як ворога, бо вже звикли довіряти іншій мамі. Потім у мене з’явилися ще й старші дівчата — Таня з сестрами-двійнятами, поки ми притерлися одна до одної, порозумілися, теж пішло багато сил. Пригадую, що у перші дні дівчата любили відкрити холодильники, стояти і дивитися на них, бо в інтернаті, по яких вони їздили з трьох років, такого доступу не було», — розповідає Тетяна.
П’ЯТИРІЧНА АНЯ БАВИТЬСЯ У СПОРТИВНОМУ КУТОЧКУ. У СОС-МІСТЕЧКУ НАМАГАЮТЬСЯ ЗРОБИТИ ВСЕ, ЩОБ ДІТИ ТУТ БУЛИ ВСЕБІЧНО РОЗВИНУТИМИ
«Мене найбільше лякало, що треба знову адаптуватися до всього нового. Для мене кожний переїзд — це сильний стрес. Але зараз я звикла, тепер все добре», — згадує свій переїзд у СОС-містечко старша донька Таня.
Психолог Ольга Мороз, яка була нашим гідом по містечку, додала, що коли в родині з’являються нові діти, то адаптація починається в усіх: «Навіть ті діти, які живуть давно у СОС-містечку, за психологічним станом повертаються до того періоду, коли тільки сюди прийшли. Відповідно, починається період випробувань, усі хочуть, щоб мама довела, що любить незалежно від того, яку шкоду вони роблять».
«У мене пакості проявлялися, коли я вкладала меншу Аню спати, а старші дівчата влаштовували мені такий шум, що я іноді виходила з себе, доходило до того, що світло вимикала на рубильнику. Я їм пояснила, що вони приїхали не в табір, де побудуть 21 день, попакостять вожатим та й поїдуть. Нам разом жити далі. Згодом вони оцінили те, що я для них роблю», — каже Тетяна.
«ПРИЄМНО, ЩО У СТАРШИХ ДІВЧАТ УЖЕ Є ЖИЛКА МОГО ВИХОВАННЯ, МОЇ СЛОВА ТА ЗВИЧКИ»
Разом з Тетяною та її сімома дітьми живе і біологічна донька жінки — Валерія. Нині дівчина навчається в Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова. Поки ми вели бесіду з мамою, вона зі старшою Танею сміялися, переглядаючи на комп’ютері фотографії. Було помітно, що дівчата стали близькими подругами.
«Це відразу для мене був урок із самостійності та відповідальності, я вступила до коледжу, а мама поїхала сюди працювати, — згадує Валерія. — Ревнощів не було. Нині це — моя родина. Часто сюди приїжджаю у гості. Оскільки буду вчителем англійської мови, то зараз займаюся з Женею та Машею».
ПОСЕРЕДИНІ, ЗА КОМП’ЮТЕРОМ, СИДИТЬ НАЙСТАРША ДІВЧИНКА В СІМ’Ї — 19-РІЧНА ТАНЯ, ПРАВОРУЧ — РІДНА ДИТИНА МАМИ ТЕТЯНИ — 17-РІЧНА ВАЛЕРІЯ, А ЛІВОРУЧ — ПОМІЧНИК ВИХОВАТЕЛЯ ЮЛЯ, ЯКА ПРИХОДИТЬ ДО РОДИНИ КІЛЬКА РАЗІВ НА ТИЖДЕНЬ, НЯНЬЧИТЬ МЕНШИХ І ВЧИТЬ З НИМИ АНГЛІЙСЬКУ, БО САМА ЩЕ НАВЧАЄТЬСЯ НА ФАКУЛЬТЕТІ ІНОЗЕМНИХ МОВ
«Женя у нас такий активний, що з ним важко займатися. Він навіть спокійно поїсти не може, то кішку треба погодувати, то за кетчупом піти, — продовжує мама Тетяна. — Приємно, що старші дівчата живуть зі мною два роки, і вже є жилка мого виховання: мої звички, слова... Але вже молодші підростають. А взагалі, коли нам важко, ми можемо подзвонити психологу, але я звертаюся за порадою до мами. Вона мене підтримує психологічно, бо нас було троє у родині, тож вона радить зі свого досвіду, як і до кого підступити».
ЛИШЕ 1% БЮДЖЕТУ ОРГАНІЗАЦІЇ — ЦЕ КОШТИ УКРАЇНСЬКИХ БЛАГОДІЙНИКІВ
Незабаром до великої родини СОС-містечка приєднається ще троє діток. Як пояснив директор Андрій Чупріков, у системі виховання у Броварах поки що все залишиться, як є. Щодо інших регіонів, то тут працюватимуть за іншими схемами.
«У Луганську, де теж працює СОС-містечко, ми повністю перейшли на виховання дітей сімейними парами. Живуть вони у різних будинках та квартирах у різних районах міста, щоб була повна інтеграція дітей у суспільство, — продовжує Андрій Чупріков. — Ми провели дослідження щодо захисту прав дітей в Україні, було визначено регіони, де є необхідність у наших програмах. Можливо, це буде Запорізька, Закарпатська чи Миколаївська область — усе залежить від фінансування. У третьому регіоні ми будемо розвивати прийомні сім’ї, бо майбутнє саме за ними, а не за дитячими будинками сімейного типу».
До речі, завдяки роботі фонду у Броварах закрили місцевий інтернат «Любисток», а його вихованцям підшукали усиновителів. Тих, для кого знайти родину не вдалося, взяли на виховання СОС-мами. Поки що така схема працює лише у Броварах, щоб поширити її на більшу кількість регіонів, треба відповідне фінансування, каже Чупріков. Нині фонд працює завдяки іноземним коштам: 80% бюджету формують гроші іноземних компаній та благодійників (річний бюджет організації становить понад мільйон євро). Ще 20% виділяють із держбюджету — на утримання дитячих будинків сімейного типу або прийомних родин. І лише один відсоток фінансують компанії та благодійники з України. І то, найчастіше ці фірми мають штаб-квартири за кордоном.
