З моменту втечі Віктора Януковича чимало писали й говорили про те, що Кремль веде активну роботу з прихильниками екс-президента Януковича у низці регіонів України. Стратегічна мета цього — або відновити владу Януковича в усій Українській державі, або, в крайньому разі, розпочати громадянську війну і за її допомогою відірвати від України частину територій. Ясна річ, такі масштабні акції неможливі без масштабної підтримки з боку значної частини населення певних регіонів. І така підтримка існує, що засвідчили події останніх днів — на щастя, на рівні десятків, можливо, сотень тисяч, а не мільйонів людей. Інакше кажучи, у певних регіонах України досі вистачає охочих жити за неорадянськими приписами, любити тоталітаризм, ненавидіти демократію і співати ледь модифікований гімн СРСР, який наразі є гімном путінської Росії.
А це означає, що такі регіони можна назвати українською Вандеєю.
Нагадаємо, що Вандея — це французький департамент, що під час Великої революції у 1790—1796 роках став осердям і символом контрреволюційного сепаратизму. З того часу так стали називати найреакційніші території тієї чи іншої країни, що загрожують загальнонаціональному поступу.
При цьому термін «Вандея» щодо певних регіонів України — не наша вигадка. Так називають ці регіони самі їхні демократично налаштовані жителі. Скажімо, Вандеєю України Донбас вважає донеччанин Павло Амітов. Він пише (цитуємо мовою оригіналу): «Приходится с большим сожалением констатировать: основной ударной силой Донецкой мафиозной группировки, заполняющей антимайданы и разгоняющей евромайданы, является молодежь. Можно называть ее представителей по-разному, но именно «титушки», янучары, гопники, гопота, хунвейбины правят бал на улицах и площадях Донецка. Они понятия не имеют об истории и значении нацепленных на них георгиевских ленточек, но можно не сомневаться: если, как в Крыму, хозяева Донбасса начнут формировать что-то вроде «народного ополчения» для отпора «бандеровской агрессии», то зомбированные и развращенные местной властью дети шариковых и внуки чугункиных, как всегда, не задумываясь, и, как всегда, послушно заполнят ряды маршевых рот.
Обо всем этом старо-новым киевским властям необходимо задуматься в первую очередь... С Донбассом надо работать. Работать очень плотно, систематически, принципиально, целенаправленно и в перспективе позитивно. Тогда и Донбасс будет в состоянии отряхнуть прах старого совкового, комуняцкого, мафиозного мира не только со своих ног, но и вытрясти весь этот мусор из своих прокомпостированных мозгов».
Торік у травні Соціологічна група «Рейтинг» опублікувала дані всеукраїнського соціологічного опитування з розбивкою по регіонах. Відповідь «Україні не вистачає сильної руки» дали у Донбасі 68% опитаних, «не вистачає демократії» — лише 14%. У таких орієнтаціях Донбас ділить першість країни з південним регіоном. А от у прагненні посилення цензури Донбас — беззаперечний чемпіон: відповідь, що «Україні не вистачає більшої цензури», дали 43% респондентів (південний регіон — 33%, східний — 28%), тоді як «не вистачає свободи слова» відповіли тільки 24% його жителів. Такі самі «чемпіонські» показники зафіксувала й відповідь на запитання про планову та ринкову економіку. 50% опитаних в регіоні — за повернення до планової економіки, і тільки 31% — за розвиток ринкових відносин (у південному регіоні, наприклад, попри всю місцеву специфіку зворотна картина — 33% проти 45%). При цьому 44% опитаних громадян України не шкодують про розпад 1991 року Радянського Союзу, натомість 41% шкодує. Донбас у цьому контексті виглядає цілком прогнозовано: тут жалкують за розпадом СРСР 57% опитаних (найвищий по країні показник), не жалкує — 21% (найменший показник). Так само і з іншими показниками...
Звісно, існують об’єктивні основи такого стану справ, насамперед склад населення, повна відчуженість цих земель від решти України, проте головне — це все ж таки суб’єктивний чинник, політика офіційного Києва, що сприяла негативним тенденціям й обмежувала позитивні, полегшуючи вплив Кремля, що зробив ставку якщо не на розчленування, то на максимальне послаблення внутрішньої єдності Української держави. Саме тому Донбас і Крим перетворилися на регіони з найбільш сильними нахилами до протистояння місцевих еліт із центром, із цілою Україною. Проте якби йшлося тільки про еліти, ситуація була б менш загрозливою, але місцева влада названих регіонів доклала величезних зусиль до залучення до цієї конфронтації з рештою країни широкого загалу, всіляко поширюючи настрої фронди в масах не без активної участі Москви та її креатури на південному сході.
Однак сама місцева верхівка навряд чи впоралася б з такими надважкими завданнями без свідомої чи несвідомої допомоги з боку центральної влади. Наприклад, Леонід Кучма дбайливо вирощував донецький політично-олігархічний клан, бо той забезпечував йому потрібну кількість голосів на виборах. У свою чергу за допомогу центральній номенклатурі клан у себе вдома міг робити геть усе, не побоюючись відповідальності. Віктор Ющенко віддав у Донбасі й Криму всю владу своїм опонентам під час помаранчевої революції в обмін на позірну, суто формальну лояльність і підтримання певного спокою на територіях. Таким чином десь із середини 1990-х до 2010 року було забезпечено майже ідеальні умови для формування в Донбасі й Криму специфічних цивілізаційно-політичних сил.
У Донбасі місцева влада наполегливо формувала «донбаську ідентичність», навіюючи населенню настрої власної «богообраності» (досить згадати публічну заяву знаного донбасівця Йосипа Кобзона про те, що помиляються ті, хто вважає, що обраний народ в Ізраїлі, насправді він живе в Донбасі), особливого покликання, вищості, порівняно з іншими українцями, неробами й ледарями, які сидять на шиї трудового Донбасу, живлячись експлуатацією тамтешніх шахтарів, металургів і машинобудівників. Мовляв, Донбас понад усе, «Донбас годує Україну!».
Звісно, ніхто з місцевої номенклатури не згадував про відсталу радянську промисловість цього депресивного регіону, про те, що його вугільна галузь ще не збанкрутувала за рахунок данини, яку збирають з усієї України у вигляді дотації на підтримку цієї нерентабельної галузі (останнього року у сумі 13,3 мільярда гривень). Жодний інший регіон України таких дотацій не має. Водночас активно виховували ненависть і зневагу до інших українців, насамперед західних, формувалося переконання, що люди праціце Донбас, а Київ, Львів, Одеса, Житомир і т. д. — то «міста-паразити». Одна пані, міський голова Слов’янська на Донбасі, публічно заявляла, що Західна Україна живе за рахунок податків, що сплачують жителі шахтарського краю. Свідомо замовчували, що мільйони західних українців працюють в Євросоюзі та за океаном і забезпечують Україні більше валютних надходжень, ніж Донбас із його олігархами та їхніми офшорними «схемами».
Ані Кучма, ані Ющенко пальцем не поворухнули, щоб припинити цей процес антиукраїнського ідеологічного виховання донеччан.
Приблизно такий же шлях проходив Кримський півострів, де все було віддано на відкуп російським і проросійським ЗМІ, а Українська держава в особі її президентів й уряду дотримувалася нейтралітету в цій ідеологічній війні, на відміну від офіційної Москви, що надавала всебічну допомогу своїм прихильникам з Кримської автономії та Севастополя.
Проте Донбас і Крим (перший як фінансово-політична потуга, а другий — як насамперед ідеологічний ресурс комуно-імперського штибу) за певний час мали відчути обмеженість своєї територіальної локалізації і перетнути регіональні кордони для політичної атаки на Київ і цілу Україну. Офіційний Київ не опікувався підтриманням нормального ідейно-політичного клімату в цих двох особливих регіонах, а це означало, що рано чи пізно ці регіони візьмуться за столицю і всю Україну. Перша спроба походу української Вандеї на столицю була 2004 року. Тимчасовий тріумф стався 2010-го...
За неувагу офіційного Києва часів Кучми та Ющенка до Донбасу і Криму українські патріоти взимку 2014 року заплатили дуже дорого. Спершу один з організаторів антимайдану, депутат з Севастополя Вадим Колесніченко привіз до столиці з півдня, за його словами, тисячу колишніх морських піхотинців, десантників і спецназівців, які намагалися встановити у Києві атмосферу страху й терору. Потім кримський, севастопольський та донецький «Беркути» показали себе на повну силу...
Однак і на Донбасі, і на кримському півострові є проукраїнські сили. Їх не так мало. І вони останнім часом наочно засвідчили свою активність, попри всі несприятливі обставини. Інша річ, що до 2010 року офіційний Київ волів їх не помічати, не брати до уваги, ізолюючи таким способом від решти України, перетворюючи на забуту українську діаспору, більш забуту, ніж десь в Аргентині чи Бразилії. А з 2010 року на них почали відвертий тиск, бо ці сили критично ставилися до тодішньої влади. Та й опозиція без бою віддала ці регіони опонентам, бо там треба працювати особливо наполегливо, жертовно, не розраховуючи на швидкий успіх. Отож українців Донбасу і Криму (не лише етнічних, а й політичних) кинули сам на сам із місцевими кланово-олігархічними угрупованнями та промосковськими структурами.
Проте 2013 року в Криму і на Донбасі люди, ризикуючи, вийшли на вулицю на підтримку Євромайдану. То, може, після зміни влади офіційна Україна нарешті підтримає цих людей і таким чином підтримає свою соборність?
Може, й знана українська інтелігенція почне нарешті їздити до Криму, навіть якщо сепаратисти там тимчасово візьмуть гору, не лише на пляж, а заодно стане відвідувати й Донбас? А то всі ці роки вистачало провокаційних заяв з боку деяких літераторів про «самовизначення» тих територій, де важко просувається українська ідея; все це зіграло на руку діячам Вандеї та Кремлю, послаблюючи проукраїнські сили на цих українських теренах.
Щоб унеможливити розкол України, офіційному Києву, де поволі стверджується нова влада, громадянському суспільству, українським не лише за назвою ЗМІ та незалежним інтелектуалам і діячам культури треба нарешті приділити серйозну політичну та ідеологічну увагу Донбасу і Криму, бо від цього значною мірою залежить майбутнє всієї держави.
