В дитинстві, на літніх канікулах ми з братом їздили до піонертабору імені Юрія Гагаріна в Евпаторії. Табір був великий, добре облаштований, мав стадіон та оркестр. До моря доводилося добиратися через місто, не дуже далеко. На дискотеках крутили не лише радянську естраду, але й дещо із західного року. На одному концерті закриття зміни на стадіоні виступав ансамбль, який хвацько проспівав свою версію безсмертного і всесвітнього хіта «Венера» з власним українським текстом, де у приспіві замість чіпкого She’s got it (який сприймався російсько-українським вухом як «Шизгара») звучало «Козаки! Запорізькі козаки!»
У Криму я вперше побачив дельфінів в їхній стихії, а не в аквапарку — дюжину чорних блискучих спин, що перекочувалися у хвилях в кілометрі від узбережжя, а ще — справжнісінький смерч у районі Арабатської стрілки. Якось, в негоду, перед нашим пляжем із низьких хмар витягнулися два димних хоботи і зімкнулися з бурхливим морем. Один смерч — короткий і товстий, інший — довгий, звивистий, тонкий. Вони були схожі на двох клоунів в цирку — набілені верткі Товстий і Тонкий. Покружляли трохи біля берега і з шумом віддалених водопадів пішли в море.
Наступного дня біля воріт пансіонату вже жваво торгували чорно-білими фото вчорашніх торнадо по 20 копійок — не найменша ціна за радянськими мірками.
У бухті Ласпі під Севастополем минуло декілька щасливих днів, залитих сонцем. У Форосі теж було добре, однак, щоправда, по берегу інколи ходили наряди міліції, що трохи бентежило. Найкраще кримське місце мого дорослого життя — Новий Світ. Затишне містечко в гірській чаші біля моря, і завод шампанських вин зовсім поряд. До самого Судака все узбережжя — ланцюжок диких бухт з нудистськими пляжами, справжнісінький хіппівський рай. Навіть постригшись у платники податків, я все одно туди їздив.
Коктебель дуже метушливий і галасливий, але там є будинок Волошина. Серед забігайлівок він здається втіленою реплікою з іншої реальності; у ньому настільки красиво і спокійно, що залишати його не хочеться зовсім.
На схилах гір біля селища Наніково чагарники складаються в гігантські ієрогліфи. Внизу лежить напівпересохле солончакове озеро — рівна, як стіл, інопланетна поверхня. Там часто в небі кружляють різнокольорові планери та параплани; літаючі тарілки також не здивували б.
Плоскогір’ям недалеко від Сімферополя на висоті близько тисячі метрів над рівнем моря ширяють хмари, що звуться мавпами. Ти стоїш серед сонячного дня, під ногами твердий кам’янистий ґрунт, зліва і справа — нечасті дерева, і раптом невідомо звідки на тебе мчить стіна туману. На декілька секунд довкола біле вологе ніщо без орієнтирів, а потім знову — сонце.
Над Новим Світом, в горах є чарівне місце під назвою Райська долина. Пейзаж дійсно заворожливий — виярок, що заріс степовими травами з розкиданими подекуди валунами й соснами, оточений з двох сторін невисокими хребтами; ідеальна тиша, яку порушує тільки вітер. Одного дня на заході, на далекому схилі, в червоне коло сонця на декілька секунд цілковито вписалася сосна. Я відчув себе всередині японської мініатюри.
У день, коли над Україною очікувалося найповніше сонячне затемнення за всю сучасну історію, я теж був у Новому Світі.
Цикади, які до цього заглушували навіть музику з дешевих ресторанчиків на березі, враз замовкли.
Гористий берег, сосни, ялівець, будинки, море, увесь Крим занурився в дивовижні, нетутешні сутінок й тишу.
***
До чого це все?
До того, що українська історія ніяк не забуде, що читати її без брому неможливо.
