Відомо, що життєві шляхи українських геніїв Тараса Шевченка і Миколи Гоголя не пересіклися. І це при тому, що жили і діяли вони майже одночасно і поряд, в одному ж місті — в Петербурзі, де їм обом випало самоствердитися у своїх унікальних творчих здібностях. Характерно, що вони обидва потрапили під вплив одних і тих же російських діячів культури, які відіграли надзвичайно важливу роль у життєвій та творчій біографії молодих українців. Зокрема, завдяки таким світилам російської літератури і мистецтв, як Василь Жуковський та Карл Брюллов, а також деяким столичним впливовим аристократам перед Гоголем було відкрито двері в коло російської літературної еліти, а Шевченко вирвався з кріпацтва на волю і завдяки своєму художницькому таланту був зарахований студентом до елітного столичного вишу — Петербурзької академії мистецтв.
На жаль, зустрітися особисто й налагодити творчі зв’язки славетним українцям не довелося. Безжальний жереб повів їх різними дорогами і світами — далекими і від України, і від Петербурга: один опинився у жорстокому солдатському засланні в Оренбурзьких степах, а другий — в чужих країнах.
Незважаючи на це, думка Шевченка про свого знаного земляка і побратима добре відома: вона чітко виражена в поетичному зверненні «Гоголю», а також в його «Щоденнику», листах до друзів та в інших документальних свідченнях. Звертаючись до Гоголя, Шевченко висловлює усвідомлення його ідейно-творчої близькості, звертається до нього словами «великий мій друже», називає «братом». Є в цих словах вираження глибокого коріння української духовної традиції, національного патріотизму, притаманного обом українським геніям, великим співцям «малоросійського» краю.
Високо цінуючи творчість Гоголя, Шевченко із заслання у листі від 7 березня 1850 року до Варвари Рєпніної писав: «Я всегда читал Гоголя с наслаждением... Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!.. Наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! И самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним, как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалось познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно...»1
«СЮ НІЧ ПОГУЛЯЄМ, ЛЯХІВ ПОГОЙДАЄМ, ТА ТАК ПОГУЛЯЄМ, ЩО АЖ ПЕКЛО ЗАСМІЄТЬСЯ». ІЛЮСТРАЦІЯ ОПАНАСА СЛАСТІОНА ДО ПОЕМИ ШЕВЧЕНКА «ГАЙДАМАКИ» / ФОТО З САЙТА ARTEFAKT.IN.UA
Гоголем подібних свідчень про Шевченка, на жаль, не залишено. Які причини цього — велика загадка української історії і української культури. За певного припущення, через «треті руки», до нас дійшла досить недоладна інформація про те, що начебто один видатний українець (Гоголь) негативно висловився про діяльність іншого видатного українського творця (Шевченка), при цьому звинувативши його у страшному «гріху» — використанні в його поезії рідної української мови!
Документ, на який літературознавцям доводиться орієнтуватися у цьому питанні, — це спогади російського письменника і урядового імперського функціонера Григорія Данилевського «Знакомство с Гоголем» про його зустріч і розмову з Миколою Гоголем, котра відбулася в Москві восени 1851 року. Важливою обставиною, котру треба мати на увазі, є те, що публікація спогадів здійснена 1886 року, тобто через три з половиною десятиліття після самої події. Г. Данилевський, який в п’ятдесятих роках служив у Петербурзі чиновником з особливих доручень при товаришеві міністра народної освіти, прибув тоді до Білокам’яної у відрядження і разом з професором Московського університету Осипом Бодянським відвідав свого співвітчизника.
На деталях їхньої розмови, наведеної в спогадах, в даному випадку зупинятися не варто, тим більше, що її зміст не раз широко висвітлювався в літературі, зокрема детально про це розповідається в книжці В. Мельниченка «Гоголівська Москва». Нас цікавитиме лише епізод про бесіду, котра відбувалася між співрозмовниками навколо поезії Тараса Шевченка. До речі, при цитуванні самих спогадів Данилевського скористаємося перекладом на українську, здійсненим автором названої книжки.
Коли обговорення питання про стан російської поезії між Гоголем і Данилевським дійшло кінця, професор О. Бодянський звернувся до Гоголя: «А Шевченко?.. Як він вам?»
«Добре, що й казати, — відповів Гоголь. — Тільки не ображайтеся, друже мій... Ви — його шанувальник, а його особиста доля варта всілякої участі й співчуття...»
«Але навіщо ви домішуєте сюди особисту долю? — з невдоволенням заперечив Бодянський. — Це зайве... Скажіть про талант, про його поезію...»
«Дьогтю багато, — неголосно, але твердо промовив Гоголь. — І навіть додам: дьогтю більше, ніж, власне, поезії. Нам-бо з вами як малоросам це, мабуть, і приємно, та не у всіх носи, як наші. Та й мова...» Тут Бодянський, який одразу занепокоєно насторожився, не витримав, почав заперечувати і швидко розпалився. Гоголь, навпаки, залишався спокійним і відповів повагом: «Нам, Осипе Максимовичу, слід писати російською, треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї, панівної мови для усіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців і сербів повинна бути єдина святиня — мова Пушкіна, яким є Євангеліє для всіх християн, католиків, лютеран і гернгутерів. А ви хочете провансальського поета Жасмена поставити врівень з Мольєром і Шатобріаном!»
«Та який же це Жасмен?! — вигукнув Бодянський. — Хіба їх можна порівнювати? Що ви? Ви ж самі малорос!» — «Нам, малоросам і росіянам, потрібна одна поезія, спокійна і сильна, — продовжував Гоголь, зупиняючись біля конторки і спираючись на неї спиною, — нетлінна поезія правди, добра і краси. Я знаю і люблю Шевченка як земляка і обдарованого художника; мені вдалося і самому дечим допомогти в першому влаштуванні його долі».
МИКОЛА ГОГОЛЬ. ПОРТРЕТ ХУДОЖНИКА Ф. МОЛЛЕРА
Гоголь спроквола продовжував про Шевченка: «Але його занапастили наші розумники, наштовхнувши на твори, далекі від істинного таланту. Вони все ще дожовують європейські давно викинуті жуйки. Росіянин і малорос — це душі близнюків, які доповнюють одна одну, рідні й однаково сильні. Надавати перевагу одній на шкоду іншій неможливо. Ні, Осипе Максимовичу, не те нам потрібно, не те. Всяк, хто пише тепер, повинен думати не про розбіжності; він повинен перш за все поставити себе перед обличчям того, хто дав нам вічне людське слово...»
Довго ще Микола Васильович говорив у такому дусі. Бодянський тепер уже пригнічено мовчав, але, вочевидь, не погоджувався з Гоголем.2
Зрозуміло, що саме такий зміст діалогу між Бодянським і Гоголем у російських та проросійських гоголезнавців не може викликати жодних сумнівів. Більше того, упродовж ось вже понад століття вони «смакують» його з усіх боків, посилаючись при цьому на те, що в справедливості трактованих слів Гоголя Данилевським сумніватися не доводиться, бо той, мовляв, вберігся щодо достовірності сказаного ось таким зауваженням до опублікування своїх спогадів через досить тривалий час: «Вышеприведенный разговор Гоголя я тогда же (тобто 1851 року. — Авт.) сообщил на родину близкому мне лицу в письме, по которому впоследствии и внес его в мои начатые воспоминания. Мнение Гоголя о Шевченко я не раз, при случае, передавал нашим землякам. Они пожимали плечами и с досадой объясняли его посторонними, политическими соображениями, как и вообще все тогдашнее настроение Гоголя».3
Зважаючи на те, що розмова ця відбулася тоді, коли Гоголь вже надто серйозно пов’язав себе з російським самодержавством та російською православною церквою, наведені пасажі стають начебто цілком можливими. Справді, оскільки Гоголь сам писав, за словами Шевченка, «не по-своєму», то й, природно, мові, що стала для нього «своєю», він віддавав перевагу. З другого боку, твори Шевченка з їхнім антиімперським, антикріпосницьким змістом могли, звичайно, у прибічника цієї системи викликати певну негативну реакцію, а можливо, й дещо більше...
До того ж останнім часом на підтримку версії сказаного Гоголем у трактуванні Данилевського дехто з авторів посилається на передмову до Повного зібрання творів Тараса Шевченка в дванадцяти томах, написану Іваном Дзюбою та Миколою Жулинським, які стверджують, що начебто «немає підстав не вірити Данилевському, який згадує розмову О. Бодянського з М. Гоголем восени 1851 р.».
Думка двох українських академіків, метрів літературознавства — це, звичайно, вагомий аргумент. Але й з їхньою думкою, на наш погляд, можна посперечатись. В даному випадку, по-перше, треба врахувати, наголосимо про це ще раз, що Данилевський свій матеріал про розмову 1851 року надрукував аж в середині 1980-х років. А це, як відомо, були страхітливі для української мови й літератури часи розгулу Валуєвського циркуляру та Емського указу Олександра ІІ, коли, як мовиться, тільки лінивий з плеяди російських шовіністів та українських імперських підспівувачів не шукав можливості «відзначитись» на ниві боротьби проти «языка, котрого не было, нет и быть не может». Ось і пригодилися колишньому чиновнику від освіти, а тепер, у 1980-ті, редакторові газети «Правительственный вестник» (sic!) и члену ради Головного управління у справах преси Російської імперії (sic!) спогади, котрі, як виявилося, так вдало можна використати для хоча б однієї ложки отого самого «дьогтю» на великого творця української літературної мови, підтримуючи тим самим антиукраїнську політику самодержавства, вірним виразником і захисником якого й був один із його ідеологів Г. Данилевський.
До речі, щодо самих цих слів, самого терміну «багато дьогтю» — «мало дьогтю». Не може не виникати непевність щодо вживання Гоголем надто сумнівного для нього словосполучення. Для кожного, хто тією чи іншою мірою знається на гоголівських творах, зрозуміло, що це — не гоголівська термінологія! Це висловлювання, найвірогідніше, приписано геніальному письменникові.
З цього приводу принагідно згадаємо І. С. Тургенєва: яке на нього враження справила, здавалося б, звичайна професійна розмова з Гоголем — розмова письменника з письменником. Зустріч Івана Сергійовича з Миколою Гоголем також відбулася восени 1851 року, 20 жовтня (Гоголь тоді жив у Москві, у графа Толстого), куди Тургенєв приїхав разом із актором Михайлом Семеновичем Щепкіним. Ось лише кілька речень із оповіді видатного російського письменника про цю зустріч:
«Великий поэт, великий художник был передо мною, и я глядел на него, слушал его с благоговением... Все выходило [у него] ладно, складно, вкусно и метко... Он говорил о значении литературы, о призвании писателя, о том, как следует относиться к собственным произведениям; высказал несколько тонких и верных замечаний о самом процессе работы, о самой, если можно так выразиться, физиологии сочинительства; и все это — языком образным, оригинальным (виділення наше. — Авт.) и, сколько я мог заметить, нимало не подготовленным заранее, как это сплошь да рядом бывает у «знаменитостей».4
Як вам подобається характеристика мови геніального письменника? Мова Миколи Гоголя «смачна», «влучна», «образна», «оригінальна»! І. С. Тургенєв, сам великий майстер слова, був у захваті від мови Гоголя!..
ГОГОЛЬ: «...Росіянин і малорос — це душі близнюків, які доповнюють одна одну, рідні й однаково сильні. Надавати перевагу одній на шкоду іншій неможливо. Ні, Осипе Максимовичу, не те нам потрібно, не те. Всяк, хто пише тепер, повинен думати не про розбіжності; він повинен перш за все поставити себе перед обличчям того, хто дав нам вічне людське слово...»
А що ж маємо у випадку з Г. Данилевським? Тут також зустрілися в Москві, в присутності професора Бодянського, два письменники (Данилевський писав історичні романи); між ними також відбулася бесіда про літературу, зокрема про поезію. Але мова (!) під час їхньої розмови... Коли дійшла черга до поезії Шевченка — висловлювання грубі, примітивні, на рівні якогось заштатного, зовсім іншого автора: «Дьогтю багато... І навіть додам: дьогтю більше...»; «Нам-бо з вами, малоросам... та не у всіх носи, як наші. Та й мова...»; «Але його занапастили наші розумники... Вони все ще дожовують європейські жуйки»...
Зрозуміло, що головна мета публікації спогадів імперського чиновника високого рангу Г. Данилевського ось у цій (знову ж таки цілком вірогідно приписаній Гоголю з деяким використанням інших його проросійських текстів) заяві: «Нам слід писати російською, треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї, панівної мови». Ось у чому суть справи! Ось у чому нутро всієї затії навколо нібито негативної Гоголевої оцінки поезії Тараса Шевченка, передусім буцімто несприйняття Гоголем української мови! Мови, яку Гоголь шанував і в листах до свого друга Михайла Максимовича називав не інакше, як «нашою», «рідною»!
Тут доречно особливо наголосити, що володів письменник українською мовою такою ж мірою, як і російською. Той же Максимович свідчив, що рідну мову Гоголь «знав ґрунтовно і володів нею досконально. Часом, коли, бувало, заговорить він по-українськи, то заслухаєшся його...». Доскональне знання української мови підтверджується тим, що Гоголь навіть пропонував Максимовичу свій варіант перекладу деяких термінів, називаючи їх обома мовами тощо. Наприклад, у листі від 20 квітня 1834 року Гоголь писав:
«Благодарю тебя за песни. Я теперь читаю твои толстые книги; в них есть много прелестей... О переводах я тебе замечу вот что. Есть пропасть таких фраз, выражений, оборотов, которые нам, малороссиянам, кажется, очень будут понятны для русских, если мы переведем их слово в слово, но которые уничтожают половину силы подлинника». Відзначивши, що переклад, здійснений Максимовичем, прекрасний, Гоголь разом з тим робить дружньо-жартівливе зауваження: «...Чтобы и к нему сделать придирку, вот тебе замечание на первый случай, мотай на ус: во-первых, постреляли — не русское слово, оно не по-русски спрягнулося и скомпановалося, и вместе со словом порубили на русском слабее выражает, нежели на нашем. Мне кажется, вот как бы нужно было сказать...»5 і т. д.
Чи потрібні тут коментарі?..
Не забуваймо: публікацію спогадів здійснено під час антиукраїнської шовіністичної розгнузданості й свавілля, і для таких «українців», як Григорій Данилевський, це була щаслива нагода, якою їм випало скористатися в своїх інтересах. Тому, на наш погляд, не важко здогадатися, багато чийого «дьогтю» було виплеснуто на романтичний світ поезії Тараса Шевченка. До слова, варто зауважити: серед українських літературознавців нерідко зустрічаються абсолютно відверті твердження, що Г. Данилевський приписав Гоголеві слова й оцінки поезії геніального Кобзаря та його рідної української мови, які той насправді не міг говорити в принципі.
1 Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів: У 6 т. — К., 1964. — Т. 6. С. 63.
2 Данилевский Г. Знакомство с Гоголем // Исторический вестник: Историко-литературный журнал. — Санкт-Петербург, 1886. Том ХХVІ. С. 479-480.
3 Там само.
4 Тургенев И. С. Гоголь / Собр. соч. в 12 т. — Т. 11. С. 292.
5 Гоголь Н. В. Избранные статьи и письма / Собр. соч. в 6 т. — Т. 6. С. 320-321.
