За сьогоднішніх обставин від однієї країни — України не лише відторгнена частина її території, а й поставлене під загрозу саме існування як незалежної держави: масштабні військові навчання здійснюються Росією вздовж східних кордонів нашої країни та на території невизнаної Придністровської Молдавської Республіки. У пам’яті зринає сентенція сучасного «собирателя русских земель»: «Самая большая трагедия ХХ столетия — распад великой державы — Cоветского Союза». Не дві світові війни, не голодомори й геноциди, не переселення народів та інші злочини, а саме «распад великой страны». З величезною долею вірогідності можемо припустити, що російський диктатор поставив собі за мету «исправить допущенную огромную историческую ошибку».
Що ж робити Україні за умов, що склалися?
Відомо, що в нідерландському місті Гаазі функціонують два міжнародні суди — з прав людини та кримінальний. На моє глибоке переконання, має бути сформований ще один — міжнародний суд із розв’язання міждержавних конфліктів.
• Засадничою складовою функціонування такого суду має бути таке: будь-які силові дії, вчинені будь-якою країною щодо іншої країни, визнаються актом агресії, а країна — агресором. За вчинення акту агресії суд має визначати агресору покарання. Деякі види покарань (зазначимо — не найефективніші) щодо Росії вже застосовані: заблоковані банківські рахунки причетних до акту агресії посадовців (щоправда, не покараний головний винуватець — Путін); цим посадовцям відмовлено у можливості в’їзду на територію країн ЄС та НАТО; призупинено співробітництво у деяких галузях; призупинено перемовини про запровадження безвізового режиму. Та цього, виявляється, замало. Має заговорити «важка артилерія». Країні-агресору має бути оголошена економічна блокада, яка полягатиме в тому, що агресор позбавлятиметься можливості будь-що експортувати, тобто поповнювати свої валютні резерви. Усі країни світу будуть зобов’язані припинити співробітництво з агресором у всіх галузях — науковій, технічній, військовій, культурній тощо. Якщо внаслідок здійснення акту агресії в країні-жертві з’явилися вбиті, поранені, ушкоджені та зруйновані споруди, завдано шкоди довкіллю тощо, то за скоєння кожного з цих злочинів країна-агресор має сплатити великі суми штрафів. Окрім того, агресор має бути зобов’язаний сплатити країні-жертві визначену судом суму вже за сам факт агресії. До того ж агресор повинен бути сплатити певну суму за функціонування згаданого суду та на діяльність ООН.
• Слід рішуче відмовитися від аморального гасла «Спорт поза політикою». Згадаймо, що відбулося після проведення у 1936 році Олімпійських ігор у Берліні. Отож спортсменам — громадянам країни-агресора необхідно заборонити брати участь у будь-яких міжнародних змаганнях, а артистам — виступати за кордоном й організовувати міжнародні мистецькі заходи. Перелік покарань можна продовжити, аж до застосування проти агресора сили. Які з покарань застосовуватимуться щодо країни-агресора, визначатиме суд. Та одне з покарань повинно застосовуватись неодмінно: усі високопосадовці, причетні до скоєння акту агресії, мають постати перед судом і отримати по заслугах. Агресора слід не умовляти, а примушувати й жорстко карати! Ухвали суду остаточні, оскарженню не підлягають і обов’язкові для усіх країн світу. Громадяни країни-агресора дуже швидко відчують, що їхня країна й вони самі перебувають у цілковитій міжнародній ізоляції. Це зумовить протестні настрої, що швидко наростатимуть і приведуть до падіння злочинного режиму.
У діяльності суду слід передбачити, що звертатись із поданням до нього матимуть змогу не лише чинні уряди, а й уряди в екзилі загарбаних країн.
• А як чинити країні, яка має претензії до іншої країни? Демонструю на конкретному прикладі. Росія пояснювала свій акт агресії тим, що, на її думку, в Україні порушуються права «русскіх» та російськомовних. Якби функціонував суд, про який йшлося вище, то Росія мала б звернутися до нього із поданням, а суд, розглянувши це подання, прийняти ухвалу.
