Упорядковуючи родинні документи, старі фото та викладаючи на папір спогади своїх батьків і родичів виключно для «внутрішнього користування», зауважив, що особисті долі членів моєї родини тісно переплелися з тогочасними історичними подіями, котрі відбувалися як на теренах Закарпаття, так і далеко за його межами, й учасниками котрих їм довелося бути. Окрім історичних та віднайдених в архівах матеріалів, подаю фактичні дані базовані на розповідях старожилів родини, які сягають більш ніж 150 літньої глибини — пори прадідів, котрі жили в часовому проміжку приблизно між 1860 — 1915 роками на колишніх Австро-Угорських територіях, які сьогодні є найзахіднішими українськими землями.
ДО ВИТОКІВ
Ільницькі — один з найстарших родів на тих теренах Центральної Європи, які нині належать п’ятьом державам — Україні, Польщі, Словаччині, Угорщині та Румунії. На Закарпатті, на відміну від Галичини, прізвище Ільницький не надто поширене, але добре знане. Двічі впродовж ХХ століття волею долі вони були очільниками краю. Уродженець с. Чорний Ардов (нині с. Чорнотисово Виноградівського району) протоієрей Капітулу Мукачівської греко-католицької єпархії, канонік Олександр Ільницький упродовж 1939 — 1944 років був головним радником регентського комісаріату Карпатської території (Підкарпаття) та членом верхньої палати Угорського парламенту. Уродженець с. Розтока Міжгірського району Юрій Ільницький з 1962 по 1980 рік був першим секретарем Закарпатського обкому та депутатом Верховної Ради СРСР. Знаними в усій країні є заслужений журналіст України Ілля Ільницький та заслужена артистка України Оксана Ільницька.
За твердженнями істориків Ільницькі належать до гербу Драг-Сасів — найчисленнішої геральдичної родини Русі. Цей шляхетний рід виводиться від Грифичів, які в кінці І тисячоліття володіли землями Саксонії — в межиріччі Одри і Лаби. X — XI століття їхні землі підпали під владу німецьких феодалів, і частина люду подалася шукати кращої долі на схід. Угорський король Гейза ІІ дозволив їм оселитися в незаселені землі Трансільванії за умови, що вони будуть захищати їх від постійних вторгнень печенігів.
До Галичини слов’янський рід Драг-Сасів запросив Данило Галицький. Із-за Карпат до його війська приєднався загін рицарів під командою жупана Гуйда з Мараморошу. Відбувши успішні воєнні кампанії проти мазурів і ятвягів, Гуйд здобув особливу прихильність Данила, отримав у нагороду земельний грант та одружився з його небогою. Цим самим він заклав перший осередок шляхтичів герба Драг-Сас у Галичині. Починаючи з 1359 року королівський уряд запрошував їх до свого війська й оселяв уздовж системи прикордонних укріплень і торгових шляхів у Карпатах. Перша згадка про Ільницьких припадає на 1491 рік, коли Миклаш (Микулаш?) і Ігнатко з Ільника провадили судову справу з Влодиком зі Стебника.
За переказами старожилів, у кінці XVIII ст. у село Гусне на Турківщині прибув поляк Сап’єга, який став управителем маєтку Ільницького. Він позбавив багатьох людей давніх привілеїв, заборонив ходити в ліс. Одного літнього дня вирішив він скупатися в річці, довіривши зброю своєму кучерові. Кріпаки, які відробляли панщину поряд, побачивши пана без зброї, вбили ненависного деспота.
Львівський історик Василь Лаба дослідив історію села Ільник Турківського району, де було багато шляхти. У документах він знайшов такий факт: місцева шляхта була настільки гонорова, що в ХVІ столітті не хотіла слухати польської королеви Бони Сфорци. Та образилася й організувала повстання місцевих селян проти шляхти, тож ільницька шляхта мусила тікати по всій Галичині, тому там є так багато людей з прізвищем Ільницький.
Що у цих оповідях правда, а що легенда — не мені судити. Але увірувати в їхню правдивість спонукає надзвичайно схожий переказ, почутий від бабусі Марії, як мій прадід Федір Ільницький потрапив на Закарпаття.
ПРАДІДІВЩИНА
Символ національно-визвольних змагань угорців Ференц II Ракоці, — співставимий з українським Богданом Хмельницьким, — нащадок спадкоємного правителя Трансільванії Ференца I Ракоці та Ілони Зріні, онук трансільванського князя Дьєрдя II Ракоці і хорватського бана Петра Зріні, народився у словацькій Борші, зростав і мужнів у Шарошпотаку та Мукачеві, 1703 року підняв антигабсбурське повстання, перебуваючи у Зборові на території нинішнього Тернопілля. Незважаючи на героїзм бунтарів повстання, в якому взяло участь чимало селян Мукачівської домінії, зазнало поразки, і 1728 року німецький король Карл VI подарував маєтки опального князя архієпископу Майнца Лотару Францу Шенборну. 1746 року новим володарем домінії стала родина віденських графів Шенборнів-Бухгеймів.
За правління представника цього роду графа Євгена-Ервіна, який став головою Березького комітату, наші предки взялися вирощувати картоплю, соняшник, кукурудзу, висаджувати сади й виноградники, возити береговське вино в Галичину та Росію. Щоосені Шенборни влаштовували у своїх лісових нетрях масштабні полювання. На лови приїжджала аристократія з Будапешта та Відня. Для прийому гостей 1889 року неподалік Чинадійова Шенборни побудували добре знаний сьогодні мисливський палац Берегвар.
У своїх володіннях Шенборни звели сторожові будиночки та поселили туди єгерів-лісників охороняти їхні ліси від «несанкціонованих» рубок жителями навколишніх сіл. В одному з них оселився мій прадід, графський фоштер Федір Ільницький. Звідки він походив — достеменно не відомо. Найімовірніше, що з якогось галицького села — Ільника, Гусного чи Жупаньва. Бабуся Марія неодноразово розповідала мені історію про те, що в якомусь селі з «польського» боку Карпат, де чи не кожен (!) мав прізвище Ільницький, три брати, доведені до відчаю знущаннями свого пана, запрягли того у бричку та цілий день ганяли селом, лупцюючи батогом. Аналогічну історію повідав моєму стрикові Юрію років з тридцять тому один дідусь, що спеціально приїздив для цього в Ужгород. Відома мені з дитинства оповідь бабусі є дуже схожою, яку наводять й львівські дослідники минувшини.
Рятуючись від розправи, зухвалі бунтарі зібрали свої пожитки у торбину і втекли «на мадяри» та попросилися на службу до графа Шенборна. Саме там, на межі Березької та Марамороської жуп, де закінчувалися володіння австрійського графа, у фоштерському будиночку, на зламі ХІХ — ХХ століть з’явилося на світ восьмеро дітей мого прадіда — сини Федір, Василь, що народився 29 жовтня 1889 року і якому судилося стати моїм дідом, Михайло та п’ять доньок.
Як тогочасні видатні історики, зокрема Т. Легоцький, Ю. Жаткович, О. Сабов, В. Гнатюк, так і сучасні дослідники минувшини, єдині у твердженні, що ті часи були чи не найскрутнішими і найдраматичнішими в історії нашого краю. Дійшло до того, що 1895 року єпископ Мукачівської єпархії Юлій Фірцак підготував і направив угорському уряду «Меморандум про розвиток і підвищення рівня духовного й матеріального життя руськомовного народу північно-східних Карпат і Рутенії», де було описано катастрофічне становище місцевого населення.
«Злам 30—40 років минулого століття став у нашому краї справжнісіньким виром суспільно-політичних подій. Розпад Чехословаччини, проголошення Карпатської України, угорська окупація, масова втеча молоді до СРСР, мобілізація на фронти Другої світової війни, прихід Червоної армії, визволення, возз’єднання та репресії і колективізація — усі ці потрясіння, через котрі довелося пройти сотням тисяч закарпатців, вмістилися у якихось десять літ життя одного покоління - покоління моїх батьків»
Унаслідок започаткованих угорським урядом реформ мій прадід-лісник отримав можливість придбати для двох старших синів — Федора і Василя — землю у сусідній марамороській Розтоці, що він і вчинив 101 рік тому, 1913 року, та збудувати їм хату під однією стріхою і зі спільними сіньми. Напевне, прадід невипадково вибрав місцем постійного проживання своїм нащадкам саме Розтоку. Видатний угорський науковець Елік Фийнеш у виданому 1851-го та перекладеному Й. Кобалем 2011 року «Географічному словнику Угорщини» так описав мою майбутню малу Батьківщину: «Розтока — село в комітаті Мараморош на границі з Березьким комітатом. Жителі: 9 римо-католиків, 567 греко-католиків, 30 євреїв. Є тут греко-католицька матірна церква, невеликі, але родючі землі. Має дуже мало дров для опалення». Думаю, що саме наявність у Розтоці «невеликих, але родючих земель» зіграла при цьому виборі вирішальну роль, ну а відсутність «дров для опалення» лісника не лякала.
1913 року дід Василь Ільницький одружився з Марією Вощепинець (24 червня 1896 р.н.), найстаршою донькою мешканця Розтоки Матвія Вощепинця, яка з 12 років була служницею у сусідніх Подобівцях, — спочатку в тутешнього попа, а потім у жида-гешефтаря. Розповідаючи мені про своє наймитування, бабуся постійно наголошувала, що в єврейській родині до малолітньої наймички ставилися не порівняно краще, ніж у пана превелебного.
Кілька місяців по тому у мирний життєвий уклад верховинців втрутилася Перша світова війна, яка вогняним смерчем дуже скоро докотилася й до Карпат. Упродовж січня — березня 1915 року в жорстоких сутичках Карпатської операції між австрійсько-німецькими та російськими військами з обох боків загинуло один мільйон 800 тисяч вояків. Безпосередньо поблизу Розтоки бойових дій не було, однак через село кілька разів у напрямку Бескида взимку 1915 року проходили російські кавалерійські частини.
Оскільки дід Василь був молодшим, то уник мобілізації на фронти Першої світової війни, а от його старший брат Федір воював за цісаря в Європі й повернувся з війни інвалідом. Унаслідок отруєння газом десь у районі бельгійського міста Іприт, де отруйний газ застосували вперше, його розбив параліч, тож з десяток літ до самої смерті він лежав прикутим до ліжка.
У Розтоці дід Василь з бабусею Марією привели на світ восьмеро дітей, п’ятеро з яких вижило: мій батько Іван (10 червня 1916 р.н.), дядьки Михайло (27.11.1917) і Юрій (23.12.1924), тітки Анна (16.1 1927) та Гафія (6.10.1928). Отриманої у спадок від прадіда землі не вистачало, і 4 лютого 1921 року вони придбали у жителів Розтоки Зелмана Зегелштайна та Естер Вайзер за 5 тисяч позичених корун чотири парцели землі.
Важка щоденна цілорічна праця, з перепочинком лише на Різдво та Великдень, підірвала здоров’я діда Василя. Незважаючи на всі зусилля родини (навіть продали корову, щоб лікувати його у Мукачевому), подолати тяжку недугу не вдалося. У 47 років, 12 вересня 1936 року, він покинув цей світ, зробивши удовицею 40-річну дружину та осиротивши п’ятьох дітей, з-поміж яких найстаршим був мій батько — 20-річний Іван. Ідучи з життя, дід заповідав родині залишити на газдівстві кмітливого і прагматичного Івана, романтичної натури Михайла віддати у приймаки, а малого Юрка за всяку ціну вивчити. Усе, що залишив дід Василь: «рухомі» корову, коня, дві вівці, порося і теля — загальною вартістю 2200 крон; нерухомі хату і землю вартістю 6120 крон та борги односельцям у сумі 4900 крон (з них витрати на похорон становили 600 крон), — Волівський публічний нотаріус Іван Кулявчик за винагороду у 176 крон 1937-го року описав у «Составе оставленнаго имущества» і розділив між шістьма спадкоємцями.
Із того часу тягар відповідальності за усю родину ліг на плечі мого батька Івана. Разом із молодшими братами, 19-річним Михайлом та 12-річним Юрком, вони орали ниву, сіяли жито, ячмінь, овес, льон, коноплі, косили і молотили збіжжя, садили картоплю, біб, капусту, доглядали худобу, майстрували і лагодили нехитрий робочий інвентар, їздили у Чехію і Словаччину на заробітки та в Мадярщину «на жниво», аби привезти звідти кілька лантухів пшениці для великодньої паски та різдвяного керечуна, наймалися рубати та возити власним конем деревину у Воловець на тартак Шльоми Грінберга.
НА ЗЛАМІ ЕПОХ
Збудована прадідом Федором Ільницьким на початку ХХ ст. хата чимраз ставала затісною і, незважаючи на хронічні нестатки, 1937 року взялися будувати новий дім. Та смерекова отча хата стоїть у Розтоці й нині. За 75 літ від її порогу у безвість життя пролягло багато сумних і радісних доріг. Звідси, виконуючи дідів заповіт, повів мій батько у світ широкий, що починався у 1938-му з горожанської школи у Воловому, стрика Юру; звідси у 1940-му пішов у свою першу й останню в житті закордонну подорож, що назавжди обірвалася у концтаборі Печорлагу, стрико Михайло; сюди 26 лютого 1941 року привів батько із сусіднього Скотарського дружину Гафію, а вже за кілька місяців мадярським гонведом відбув на війну; тут відгуляли свої весілля тітки Анна Юраш і Гафія Шкирта; у цій хаті 17 січня 1946 року з’явилася на світ, а 24 серпня 1968-го, коли радянські танки «прасували» Вацлавське наместє у Празі, свальбувала моя єдина рідна сестра Марія; звідси 9 квітня 1973 року проводжали в останню путь мою бабусю Марію, котра замінила мені увесь персонал місцевого дитсадка та шкільної групи продовженого дня і впродовж усіх 13 літ нашого співжиття чи не щодня захоплювала мене надцікавими розповідями на тему «як то давно було»; тут з нетерпінням чекали на приїзд і тішилися внуками Олегом, Наталею, Лесею і Мирославою мої посивілі батьки. Зрештою, вік і недуги змусили і їх наприкінці 90-х зважитися назавжди загасити родинне вогнище і перебратися доживати віку до дітей в Ужгород.
...Тривожної осені 1938 року батька призвали до чехословацької армії. Служив він у Чехії, де й застав його черговий переділ Європи. По розпаду Чехословаччини 1939 року батькову військову частину розукомплектували, залишивши у ній тільки словаків та закарпатців. У перших числах березня 1939 року він ще встиг сфотографуватися з однополчанами перед казармою на словацькій території. За кілька днів, 14 березня, лідер Словаччини Йозеф Тісо проголосив незалежність своєї країни, а за день, 15 березня, Августин Волошин — Карпатську Україну, тож усіх закарпатців відпустили додому.
Злам 30 — 40-х років минулого століття став у нашому краї справжнісіньким виром суспільно-політичних подій. Розпад Чехословаччини, проголошення Карпатської України, угорська окупація, масова втеча молоді до СРСР, мобілізація на фронти Другої світової війни, прихід Червоної армії, визволення, возз’єднання та репресії і колективізація — усі ці потрясіння, через котрі довелося пройти сотням тисяч закарпатців, умістилися в якихось десять літ життя одного покоління — покоління моїх батьків.
Наступний, майже 50-літній радянський період, був чи не найбільш суперечливим в історії нашого краю. З одного боку — розділ графських, церковних та лихварських земель між бідняками, відкриття в Ужгороді університету, запровадження справді безкоштовних і доступних для сотень тисяч малоімущих краян освіти та медицини, будівництво нових промислових підприємств, електрифікація сіл, запровадження української мови в освіті та справочинстві вселяли оптимізм.
Із іншого — масові арешти та ув’язнення українських патріотів, творців і оборонців Карпатської України, національно свідомої молоді, репресії проти закарпатців угорської та німецької національностей, нищення греко-католицької церкви, примусовий набір у заклади ФЗО та направлення на роботу в Донбас, відверте фабрикування охранкою кримінальних справ з політичних мотивів.
Я «СВІТ УЗРІВ ПІД БЕСКИДОМ»
У селі Розтока під Бескидом у родину Івана та Гафії Ільницьких 8 лютого 1960 року стало поповнення — світ узрів довгоочікуваний нащадок. Тоді у моді були імена Володя, Сергій, Владислав, тож моя «продвинута» сестра-медичка й чути не хотіла про якесь архаїчне ім’я й самочинно назвала мене Сергієм. Батько — на той час голова Пилипецької сільради, сперечатися з донькою не став, проте у заповненій власною рукою метриці записав мене Василем — на честь свого батька. Коли сестра випадково виявила «підставу», ображалася неймовірно. Але не довго.
Цю історію, як і сотні інших легенд, казок, оповідок, бувальщин, сільських і родинних історій розповіла мені, уже школяреві, бабуся Марія Ільницька, народжена Вощепинець. Відтоді я неймовірно хотів бути в усьому схожим на діда Василя і страшенно гордився тим, що ношу його ім’я.
Поки я здобував атестат зрілості та студіював у Львові журналістику, а по навчанні вів телепрограми, писав статті, редагував і друкував газети, видавав книжки, тусувався з нардепами, губернаторами та дипломатами, їздив близькими і далекими світами, ростив доньок та «перебудовував» своє особисте життя, стомлені довголітньою ходою крутими серпантинами стрімких перевалів життя мої батьки відійшли за земні обрії. Пізно ввечері 12 лютого 2002-го 85-літній батько, а серед ночі 18 квітня 2005-го 82-літня мама відійшли у вічність і знайшли собі одне біля одного вічний спочинок.
Всевишній чомусь розпорядився так, що у родинах Ільницьких народжувалися дівчата, тож єдиним «могіканином» роду тривалий час залишався я. Однак Господь милостивий — 11 лютого 2010 року на світ прийшов Василь Ільницький-молодший, і вже п’ятий рік це не по віку вдумливе і допитливе хлопченя, котре не пропустило цієї зими жодного ужгородського Віче, тішить моє серце і плекає надію на гарантію неперервності роду. Молю Всевишнього, аби його особистий життєпис, долі усіх дітей, родичів і співвітчизників, як й історія мого рідного Закарпаття, моєї Соборної України, були наповнені тільки радісними, щасливими і добрими подіями. А за душі пращурів помолимося й уклінно подякуємо їм за те, що вони були, що дарували нам життя, як могли, скрашували його і попри війни, геополітичні катаклізми та суспільні потрясіння зберегли нам нашу Батьківщину.
